Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Рон злетів по сходах і через ще й досі набиту людьми кухню вискочив у двір. Гаррі намагався від нього не відставати, а Герміона боязко дріботіла ззаду.

Нарешті, опинившись на свіжоскошеному газоні, де не було сторонніх вух, Рон різко обернувся до Гаррі.

— Ти ж її кинув. Навіщо тепер крутиш їй голову?

— Нічого я не кручу, — заперечив Гаррі. Тим часом підбігла Герміона.

— Роне…

Але Рон підняв руку, щоб замовкла.

— Вона так страждала, коли ти з нею порвав…

— Я теж. Ти знаєш, чому я це зробив, і знаєш, що я цього не хотів.

— Але ти знову почав її охмуряти, і вона почне на щось надіятися…

— Вона не дурна й розуміє, що нічого не буде, вона не сподівається, що ми… колись одружимось…

Щойно він це сказав, як у його уяві зринула яскрава картина — Джіні в білій сукні, вінчається з високим безликим і неприємним незнайомцем. В одну коротку мить його вразило розуміння: її майбутнє вільне й нічим не обтяжене, а в нього… попереду нема нічого, крім Волдеморта.

— Якщо ти за кожної нагоди почнеш її мацати…

— Такого більше не буде, —хрипко відказав Гаррі. День був безхмарний, проте йому здалося, що сонце вже зайшло. — Ясно?

Крізь Ронове обурення проступила ніяковість. Погойдавшись на підборах, він сказав:

— Ну що ж, тоді той… ага.

Того дня Джіні вже не шукала нагоди побути з Гаррі віч—на—віч; жодним поглядом чи жестом вона не виказувала, що в її кімнаті перед цим було щось більше, ніж звичайна чемна розмова. Та все одно Гаррі відчув полегшення, коли прибув Чарлі. Це була неабияка розвага — дивитись, як місіс Візлі змушує Чарлі сісти на стілець, погрозливо піднімає чарівну паличку й оголошує, що зараз нарешті підстриже його по—людському.

Якби день народження Гаррі святкували на кухоньці "Барлогу", то вона просто луснула б ще до прибуття Чарлі, Люпина, Тонкс і Геґріда. Тож столи для гостей поставили в саду. Фред і Джордж вичаклували кілька червоних ліхтарів, прикрашених великими цифрами "17", і розвісили їх у повітрі над гостями. Завдяки доглядові місіс Візлі Джор—джева рана була чиста й охайна, проте Гаррі ніяк не міг звикнути до темної діри біля його скроні, хоч близнюки постійно жартували з цього приводу.

З кінчика Герміониної палички вирвалися фіолетові та золоті стрічки і мальовничо прикрасили дерева й кущі.

— Гарно, — похвалив Рон, коли останнім помахом палички Герміона позолотила листя дикої яблуньки. — У тебе добрий смак на такі штуки.

— Дякую, Роне! — задоволено й трохи розгублено сказала Герміона. Гаррі відвернувся, усміхаючись сам до себе. Його розсмішила думка, що, переглядаючи книгу " Дванадцять абсолютно надійних способів причарувати відьму", він неминуче наштовхнеться на розділ, присвячений мистецтву компліментів. Він піймав погляд Джіні й усміхнувся їй, проте згадав обіцянку Ронові й поспіхом почав розмову з мосьє Делякуром.

— З дороги, всі з дороги! — заспівала місіс Візлі, заходячи у хвіртку з чимось схожим на велетенський, завбільшки з пляжний м'яч, снич. За мить Гаррі збагнув, що це його святковий торт. Місіс Візлі утримувала його в повітрі чарівною паличкою, не ризикуючи нести на руках через нерівний двір. Коли торт нарешті опинився посеред столу, Гаррі вигукнув:

— Це просто диво, місіс Візлі!

— Ой, та що там, дорогенький, — з любов'ю відказала вона. Рон за її спиною підняв угору великий палець і беззвучно проплямкав: "Молодець".

Гостей, що прибували ще до сьомої години, зустрічали на початку вулички Фред і Джордж, і заводили в дім. Геґрід з такої оказії нап'яв свій найкращий — і найогидніший — бурий ворсистий костюм. Люпин, тиснучи Гаррі руку, всміхався, та Гаррі помітив, що він смутний. Це було дивно, бо Тонкс поряд з ним аж сяяла.

— З днем народження, Гаррі, — вона міцно його обняла.

— Сімнайцятка, га? — сказав Геґрід, приймаючи з Фредових рук чарчину—як—цеберчину вина. — Шість років з того дня, як ми здибалиси, памнятаєш, Гаррі?

— Туманно, — засміявся Гаррі. — Це тоді, як ти вибив двері, нагородив Дадлі свинячим хвостиком і повідомив, що я чарівник?

— Деталі я си забув, — пирхнув Геґрід. — Роне, Герміоно, як ся маєте?

— Добре, — відповіла Герміона. — А ти?

— Йой, та незле. Багато праці, у нас народилиси єдиноро—жата, я вам покажу, коли повернетесь… — Гаррі намагався не дивитися у вічі Ронові й Герміоні, поки Геґрід понишпорив у кишені. — Осьо, Гаррі… не знав, що тобі подарувати, а тоді згадав про се. — Він витяг невеличкий волохатий капшучок на довгому шнурочку, щоб носити на шиї. — З кротячої шкурки. Якщо сюди щось си покласти, то вже ніхто, крім власника, не годен буде тово забрати. То дуже рідкісна річ.

— Дякую, Геґріде!

— Та що там, — махнув здоровенною, як накривка від сміттєвого бачка, ручиською Геґрід. —А осьдечки й Чарлі! Завше мені подобавси… гей! Чарлі!

Підійшов Чарлі й тужливо провів рукою по новій коротесенькій стрижці. Він був нижчий за Рона, кремезний, з безліччю опіків та подряпин на м'язистих руках.

— Здоров, Геґріде, як життя?

— Все не мав си часу сісти й написати тобі. Як там Норберт?

— Норберт? —засміявся Чарлі. — Норвезька хребтоспинка? Тепер ми її називаємо Норберта.

— Шо… Норберт — се дівчина?

— Дівчина, — підтвердив Чарлі.

— Як ти знаєш? — здивувалася Герміона.

— Вони набагато зліші, — пояснив Чарлі. Озирнувся і перейшов на шепіт: — Щось тата довго немає. Мама вся мов на голках.

Друзі подивилися на місіс Візлі. Вона розмовляла з мадам Делякур, час від часу позираючи на ворота.

— Мабуть, почнемо без Артура, — оголосила вона гостям за якусь хвилину. — Мабуть, його затримали в… ой!

Усі це побачили одночасно з її словами: смуга світла пролетіла над подвір'ям і впала на стіл, а там перетворилася на срібного горностая, що став на задні лапки й заговорив голосом містера Візлі.

— Зі мною буде міністр магії.

Патронус розчинився в повітрі, а рідні Флер і далі здивовано дивилися туди, де він щойно зник.

— Нас тут не повинно бути, — одразу сказав Люпин. — Гаррі… вибач… поясню іншим разом…

Він схопив Тонкс за руку й потяг за собою. Обоє підбігли до паркана, перелізли й зникли. Місіс Візлі стояла збентежена.

— Міністр… а чому?… Нічого не розумію…

Та ніколи було обговорювати цю тему — за секунду прямо з повітря біля воріт виник містер Візлі в супроводі Руфуса Скрімджера — гриву сивого волосся легко було впізнати.

Новоприбулі попрямували через двір у садок, до освітленого ліхтарями стола, де всі сиділи мовчки, дивлячись, як вони наближаються. Коли Скрімджер зайшов у коло ліхтарного світла, Гаррі побачив, що за час від їхньої попередньої зустрічі він дуже постарів, страшенно схуд і змарнів.

— Вибачте, що потурбував, — сказав Скрімджер, дошкутильгавши до стола й зупинившись. — Тим паче, що я непроханий гість.