Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Якусь мить він дивився на велетенський торт у вигляді снича.

— Бажаю довгих років життя.

— Дякую, — відповів Гаррі.

— Мені треба поговорити з тобою наодинці, — сказав Скрімджер. — А також з містером Рональдом Візлі та міс Герміоною Ґрейнджер.

— З нами? — здивувався Рон. — А чому?

— Поясню, як будемо самі, — сказав Скрімджер. — Є тут де поговорити? — запитав він містера Візлі.

— Є, аякже, — відповів схвильований містер Візлі; — Є, е—е, у вітальні, підійде?

— Показуй дорогу, — звернувся Скрімджер до Рона. — Тобі, Артуре, нема потреби йти з нами.

Встаючи разом з Роном та Герміоною, Гаррі побачив, як містер Візлі стурбовано перезирнувся з місіс Візлі. Мовчки йдучи з гостем у будинок, Гаррі розумів, що друзі думають те саме, що й він: Скрімджер якимось чином довідався, що вони зібралися покинути Гоґвортс.

Скрімджер нічого не казав, поки вони проходили крізь захаращену кухню до вітальні. Хоч садок ще був оповитий м'яким золотавим вечірнім сяйвом, у будинку було вже темно. Зайшовши, Гаррі помахом чарівної палички запалив гасові лампи, і вони освітили вбогу, проте затишну вітальню. Скрімджер усівся в продавлене крісло, де зазвичай сидів містер Візлі, лишивши Гаррі, Ронові й Герміоні диванчик, на який вони ледве втислися. Щойно стихли пружини, Скрімджер заговорив.

— Я маю до вас кілька запитань, але, гадаю, краще поговорити віч—на—віч. Якщо ви, — показав він на Гаррі й Герміону, — не проти зачекати нагорі, я почну з Рональда.

— Нікуди ми не підемо, — заперечив Гаррі, а Герміона енергійно закивала. — Говоріть або з усіма разом, або ні з ким.

Скрімджер окинув Гаррі холодним, оцінюючим поглядом. У Гаррі було таке враження, ніби міністр думає, чи варто розкривати свою ворожість так рано.

— Що ж, нехай буде разом, — знизав він плечима. Про кашлявся. — Я тут, як ви, мабуть, здогадуєтеся, з приводу заповіту Албуса Дамблдора.

Гаррі, Рон і Герміона перезирнулися.

— Бачу, це для вас несподіванка! Ви що, не знали, що Дамблдор вам дещо залишив?

— Е—е… нам усім? — перепитав Рон. — Тобто й мені з Герміоною?

— Так, ваму…

Але Гаррі не дав йому договорити.

— Дамблдор загинув понад місяць тому. Чого ви так довго не віддавали те, що він нам залишив?

— Невже не зрозуміло? — озвалася Герміона, перш ніж Скрімджер устиг роззявити рота. —Хотіли перевірити, що він нам залишив. Ви не мали на це права! — вигукнула вона тремтячим голосом.

— Я мав повне право, — заперечив Скрімджер. — За Декретом про виправдану конфіскацію міністерство має повноваження конфіскувати об'єкти заповіту…

— Цей закон було ухвалено, щоб чаклуни не передавали в спадщину предмети, пов'язані з темними мистецтвами, — перебила Герміона, — і перш ніж вилучати майно покійного, міністерство має володіти неспростовними доказами, що ці предмети незаконні! Хочете сказати, що Дамблдор намагався передати нам щось закляте?

— Міс Ґрейнджер, ви збираєтесь присвятити свою кар'єру вивченню магічного права? — поцікавився Скрімджер.

— Не збираюся, — відрізала Герміона. — Я хочу приносити людям користь!

Рон засміявся. Скрімджерові очі метнулися на нього й знову назад, коли заговорив Гаррі.

— І чого ви вирішили віддати наші речі? Не вигадали зачіпки, щоб залишити їх собі?

— Ні, просто минув тридцять один день, — одразу пояснила Герміона. — Вони не мають права затримувати предмети на довше, хіба що доведуть їхню небезпечність. Правильно?

— Рональде, ти можеш сказати, що мав з Дамблдором близькі стосунки? — запитав Скрімджер, пускаючи повз вуха Герміонині слова. Рон розгубився.

— Я?Не… недуже… це Гаррі завжди…

Рон глянув на Гаррі з Герміоною й побачив, що Герміона свердлить його поглядом "нічого—не—кажи!", проте шкоду вже було зроблено. Скрімджер був такий задоволений, ніби почув саме те, чого сподівався і що бажав почути. Як шуліка накинувся він на Ронову відповідь.

— Якщо ти не мав близьких стосунків з Дамблдором, то як ти поясниш той факт, що він тебе згадує у своєму заповіті? Він визначив усього кілька спадкоємців. Абсолютна більшість його майна — власна бібліотека, магічне знаряддя та інше особисте майно — перейшла у володіння Гоґвортсу. Чому ж він виділив саме тебе?

— Я… не знаю, —пробелькотів Рон. —Я… коли я казав, що ми не були близькі… я мав на увазі, що він до мене ставився приязно…

— Не будь такий скромний, Роне,—втрутилася Герміона. — Дамблдор дуже тебе любив.

Це було перебільшення. Як Гаррі знав, Рон і Дамблдор ні разу не розмовляли наодинці, і якихось прямих контактів між ними практично не було. Та Скрімджер, здається, їх не слухав. Він сягнув рукою під плащ і вийняв значно більшого капшука, ніж той, що Геґрід подарував Гаррі. Дістав з нього сувій пергаменту, розгорнув і прочитав уголос.

— " Остання воля й заповіт Албуса Персіваля Вульфрика ВраянаДамблдора"… ага, ось воно… "Рональду Біліусу Візлі я заповідаю свій світлогасник з надією, що він згадає мене, коли ним користуватиметься".

Скрімджер дістав з торбинки предмет, який Гаррі вже бачив: схожий на звичайну срібну запальничку, він, одначе, міг одним—єдиним клацанням висмоктати все світло з будь—якого місця, а потім повернути його назад. Скрімджер нахилився й передав світлогасник Ронові, який спантеличено покрутив його між пальців.

— Це дуже цінна річ, — сказав Скрімджер, спостерігаючи за Роном. — Можливо, навіть унікальна. Явно власна Дамблдорова розробка. І чого це він заповів тобі таку цінність?

Рон розгублено знизав плечима.

— Дамблдор навчав тисячі учнів, — не вгамовувався Скрімджер. — Однак у своєму заповіті він згадує тільки вас трьох. Чому це так? Візлі, як саме ти мав використовувати його світлогасник?

— Вимикати світло, мабуть, — промимрив Рон. — Що ще з ним робити?

Видно було, що Скрімджер і сам не має припущень. Якусь мить він пильно придивлявся до Рона, а тоді знову розгорнув Дамблдорів заповіт.

— "Міс Герміоні Джін Ґрейнджер я заповідаю свій примірник "Казок барда Бідла" з надією, що вони будуть для неї цікаві й повчальні".

Скрімджер дістав з торбинки невеличку книжечку, на вигляд таку саму древню, як і "Таємниці найтемнішого мистецтва" нагорі. Палітурка її була в плямах і місцями обдерта. Герміона мовчки взяла її в Скрімджера. Поклала книжку на коліна й дивилася на неї. Гаррі побачив, що назва написана рунами. Він так і не навчився їх читати. Поки він дивився, на тиснені символи впала сльоза.

— Як ти гадаєш, Ґрейнджер, чому Дамблдор залишив тобі цю книгу? — запитав Скрімджер.

— Він… він знав, як я люблю книжки, — хрипким голосом відповіла Герміона й витерла рукавом очі.

— Але чому саме цю книгу?

— Не знаю. Мабуть, думав, що вона мені сподобається.