Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— О, з виразу обличчя, — пояснила дівчина.

Як і батько, Луна була вбрана в яскраво—жовту мантію, яку доповнила великим соняшником у волоссі. Коли очі звикали до сліпучої жовтизни, загальне враження було навіть доволі приємне. Принаймні з її вух не звисали редиски.

Ксенофілій, захоплений розмовою зі знайомим, не чув, про що говорили Луна й Гаррі. Розпрощавшись зі співрозмовником, він повернувся до дочки, котра, піднявши пальця, сказала: —Татку, дивися… один гномик мене таки вкусив!

— Як чудово! Гномівська слина надзвичайно корисна! — зрадів містер Лавґуд, хапаючи Луниного пальця й розгля даючи сліди укусу, з якого сочилася кров. — Луно, дитино моя, якщо ти сьогодні відчуєш у собі паростки талантів — скажімо, несподіване бажання заспівати оперну арію чи декламувати вірші русальською мовою — не стримуйся! Можливо, тебе наділили цим даром ґернумблюси!

Рон, що проходив повз них, голосно пирхнув.

— Рон хай собі сміється, — незворушно сказала Луна, коли Гаррі вів її та Ксенофілія до їхніх місць, — але батько дуже серйозно досліджував чари ґернумблюсів.

— Справді? — відказав на це Гаррі, котрий давно вже постановив собі не сперечатися з Луною щодо специфічних поглядів її батька. — Може, все ж змастити чимось цей укус?

— Ой, та навіщо, — Луна замріяно смоктала пальця, розглядаючи Гаррі з голови до п'ят. — Ти такий елегантний. Я казала татові, що більшість буде у вечірніх мантіях, проте він вважає, що на весілля треба одягати сонячні кольори, на щастя.

Луна з батьком відпливла, зате знову з'явився Рон зі старою відьмою, що вчепилася йому в руку. Гачкуватий ніс, почервонілі очі та оздоблений пір'ям рожевий капелюшок робили її схожою на злого фламінго.

— …і волосся в тебе дуже довге, Рональде, я ледь не переплутала тебе з Джіневрою. Мерлінова борода, а що це нап'яв на себе Ксенофілій Лавґуд? Він же схожий на омлет. А ти хто? —гавкнула вона на Гаррі.

— О, так, тітонько Мюріель, це наш кузин Барні.

— Ще один Візлі? Ви плодючі, наче гноми. А Гаррі Поттера немає? Я хотіла з ним познайомитись. Він начебто твій товариш, Рональде, чи ти просто вихвалявся?

— Ні… він не зміг прибути…

— Гм—м. Знайшов відмовку? Значить, не такий тупий, як здається на знімках у газеті. Я оце щойно вчила молоду, як краще носити мою діадему, — крикнулавона Гаррі. — Ґоблінської роботи, знаєш, вона в нашому роду вже кілька століть. Вродлива дівчина, та все одно… француженка. Ну що, знайди мені гарне місце, Рональде. Мені вже сто сім років і я не можу довго стояти.

Проходячи повз Гаррі, Рон кинув на нього виразний погляд, а потім досить довго не повертався. Гаррі встиг провести з десяток гостей до їхніх місць, коли вони нарешті зустрілися біля входу. Шатро заповнилося майже вщерть, і чи не вперше у дворі не було черги.

— Кошмар, ця Мюріель, — пожалівся Рон, витираючи рукавом лоба. — Раніше вона щороку приїжджала на Різдво, а потім, слава Богу, образилася, бо Фред з Джорджем під клали їй за вечерею під крісло какобомбу. Тато завжди каже, що вона викреслить їх із заповіту… наче їм не все одно, вони ж і так будуть найбагатші в нашій родині, якщо в них і далі так піде… ого, — додав він раптом, закліпавши очима, коли до них підбігла Герміона. —Ти така гарна!

— Завжди цей здивований тон, — перекривила його Герміона, однак усміхнулася. Вона була вдягнена в легеньку бузкову сукню, до неї такої ж барви туфельки на шпильках; волосся її було гладеньке й сяюче. — Твоя славетна тітонька Мюріель з тобою б не погодилась. Я щойно зустрілася з нею нагорі, коли вона передавала Флер свою діадему. Каже: "О Боже, це та, з маґлівського роду?", — а тоді: "Погана постава й кістляві гомілки".

— Не бери близько до серця, вона з усіма така нечемна, — сказав Рон.

— Говоримо про Мюріель? — втрутився Джордж, разом з Фредом виходячи з шатра. — Мені вона щойно заявила, що в мене вуха криві. Стара кажаниха. Шкода, що з нами вже нема дядька Біліуса, ото був жартівник на весіллях!

— Чи це не той, що побачив Ґрима й через добу помер? — запитала Герміона.

— Так, він під старість став трохи дивакуватий, — підтвердив Джордж.

— Та перед тим, як шизонутися, він був душею кожного товариства, — додав Фред. — Видудлить, бувало, цілу пляшку вогневіскі, вискочить на танцмайданчик, задере мантію й починає витягати букети квітів з…

— О, так, бачу, веселун був хоч куди, — пирхнула Герміона, а Гаррі аж падав зі сміху.

— Але чогось ні разу не був жонатий, —додав Рон.

— Ти мене дивуєш, —зіронізувала Герміона.

Вони так весело реготали, що не помітили запізнілого гостя, чорнявого юнака з великим гачкуватим носом і густими чорними бровами, доки той не простяг Ронові своє запрошення і не сказав з прикутим до Герміони поглядом:

— Ті дужо гарна.

— Вікторе! — скрикнула дівчина, впустивши маленьку вишиту бісером сумочку. Та гупнула об землю, невідповідно голосно до свого розміру. Герміона зашарілася, кинулась її піднімати й сказала:

— Я й не знала, що тебе… Господи… приємно бачити… як ся маєш?

Ронові вуха знову запалали. Оглянувши Крумове запрошення з таким виглядом, ніби не вірив жодному написаному там слову, він занадто голосно запитав:

— Як це ти тут опинився?

— Мене запросити Флер, — підняв брови Крум.

Гаррі, котрий нічого не мав проти Крума, потис йому руку. Відчуваючи, що найрозсудливіше було б одвести Крума якомога далі від Рона, запропонував показати, де він має сидіти.

— Твій друг не дужо радо мене бачити, — сказав Крум, коли вони зайшли у вщерть переповнене шатро. — Чи се твій родич? — додав він, зиркнувши на руде й кучеряве волосся Гаррі.

— Троюрідний брат, —промимрив Гаррі, але Крум уже не слухав. Його поява викликала справжній ажіотаж, особливо серед кузин—віїл, адже він, зрештою, був славетний квідичист. Поки гості витягували шиї, щоб його роздивитися, Рон, Герміона, Фред та Джордж побігли проходом до своїх місць.

— Пора сідати, — сказав Гаррі Фред, — а то нас зараз розтопче наречена.

Гаррі, Рон і Герміона сіли на свої місця в другому ряду, за Фредом і Джорджем. Герміона й досі була рожева, а Ронові вуха так само яскраво палахкотіли. Він пробурмотів до Гаррі:

— Ти бачив його ідіотську борідку?

Гаррі щось нерозбірливо буркнув.

Нервове очікування наповнило тепле шатро. Загальний гомін то там, то там розривали вибухи збудженого реготу. Містер і місіс Візлі пройшлися серед гостей, усміхаючись і махаючи руками родичам. На місіс Візлі була новесенька мантія аметистового кольору та в тон до неї капелюшок.

За мить при вході в шатро підвелися Вілл і Чарлі, обидва у вечірніх мантіях, з великими білими трояндами в петельках. Фред захоплено свиснув, а кузини—віїли захихотіли. І тут усі змовкли, бо залунала музика — здається, із золотих повітряних кульок.