Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Облиш його, — порадив він їй. — Хай робить, що хоче. Але якщо ми збираємося завтра бути в міністерстві, то зараз треба ретельно обміркувати план.

Герміона дуже неохоче погодилася відкласти розмову на пізніше, хоч Гаррі не сумнівався, що вона знову накинеться на нього за першої—ліпшої нагоди. Та поки що вони спустилися в підвал на кухню, і Крічер нагодував їх тушкованим м'ясом та пирогом з мелясою.

Вони полягали спати пізно вночі, кілька годин провівши за обговоренням свого плану, аж доки вивчили його назубок і могли переказувати одне одному дослівно. Гаррі, що спав тепер у Сіріусовій кімнаті, лежав у ліжку, спрямувавши світло чарівної палички на стару фотографію батька, Сірі—уса, Люпина та Петіґру, і ще хвилин з десять бурмотів собі під ніс деталі плану. Проте, погасивши чарівну паличку, він думав не про багатозільну настійку, батончики—блювон—чики чи темно—сині мантії працівників технічної служби. Він думав про майстра чарівних паличок Ґреґоровича і чи довго той зуміє ховатися від Волдеморта, котрий так наполегливо його шукає.

Світанок настав непристойно швидко.

— Жахливий вигляд у тебе, — привітався Рон, коли зайшов у спальню будити Гаррі.

— Це ненадовго, — позіхнув Гаррі.

Герміону вони знайшли на кухні. Крічер подав їй каву й гарячі булочки, і вона снідала з тим маніакальним виразом на лиці, що його Гаррі зазвичай пов'язував з наближенням екзаменаційної сесії.

— Мантії, — ледь чутно сказала вона, реагуючи на їхню появу нервовим кивком голови і продовжуючи порпатись у вишитій бісером сумочці, — багатозільна настійка… плащ— невидимка… детонатори—приманки… про всяк випадок для кожного з нас має бути по два… батончики—блювончики, пампушечки—зносаюшечки, видовжені вуха…

Вони похапцем проковтнули сніданок і пішли нагору, а Крічер довго кланявся їм услід і обіцяв до їхнього повернення приготувати біфштекс та пиріг з нирками.

— Дай йому, Боже, здоров'я, — ніжно сказав Рон. — А я ще колись фантазував, що гарно відтяти б йому голову й поче пити на стіну.

Надзвичайно обережно вони вийшли на ґаночок перед дверима. З того боку вкритої ранковою імлою площі стежили за будинком два смертежери. Герміона спершу роз'явилася з Роном, а тоді повернулася по Гаррі.

Після короткого проміжку темряви й душняви Гаррі опинився в крихітному провулочку, де, за планом, мав початися перший етап їхньої операції. Там не було нікого й нічого, крім кількох великих баків для сміття. Перші міністерські працівники раніше восьмої години не з'являлися.

— Ну що ж, — зиркнула на годинник Герміона. — Вона має тут бути хвилин за п'ять. Коли я її приголомшу…

— Ми знаємо, Герміоно, — буркнув Рон. —Але мені здавалося, що перед тим, як вона прийде, нам треба відімкнути двері…

Герміона аж пискнула.

— Я трохи не забула! Відійдіть…

Вона навела чарівну паличку на розписані графіті протипожежні двері з висячим замком, і двері з гуркотом розчахнулися. Темний коридор за ними вів, як вони вже знали завдяки своїм розвідувальним вилазкам, до порожнього театру. Герміона потягла двері на себе, щоб здавалося, ніби вони також замкнені.

— А тепер, — звернулася вона до своїх напарників у провулочку, — ми знову накинемо плащ…

— …і зачекаємо, — договорив за неї Рон, накинув плащ Герміоні на голову, наче завісу на клітку з папужкою, і скосив очі на Гаррі.

Не минуло й хвилини, як легенько ляснуло і маленька міністерська відьма з розкуйовдженим сивим волоссям роз'явилася за фут від них, кліпаючи очима від яскравого світла, бо з—за хмари саме вийшло сонце. Та не встигла вона насолодитися цим неочікуваним теплом, як Герміона влучила їй у груди безмовним приголомшливим закляттям — і відьма беркицьнула на землю.

— Молодчина, Герміоно, — похвалив Рон, виходячи з—за сміттєвого бака біля дверей театру. Гаррі тим часом зняв плащ—невидимку. Разом вони занесли маленьку відьму в темний перехід, що вів за лаштунки. Герміона висмикнула з її голови кілька волосинок і кинула у колбу з каламутною бага—тозільною настійкою, яку витягла з вишитої бісером сумочки. Рон тим часом обнишпорив сумочку маленької відьми.

— Це Мафальда Гопкірк, — повідомив він, читаючи візи—тівку, з якої випливало, що їхня жертва працює асистенткою у відділі боротьби з надуживанням чарами. — На, Герміоно, візьми. І жетони теж.

Він передав їй кілька золотих монеток з викарбуваними на них літерами "М.М.", які були у відьми в гаманці.

Герміона випила багатозільну настійку приємного бузкового кольору й за кілька секунд перетворилася на копію Мафальди Гопкірк. Зняла з Мафальди й начепила собі на носа окуляри, а Гаррі зиркнув на годинник.

— Треба спішити, бо містер "техслужба" буде з секунди на секунду.

Вони швидко зачинили двері, ховаючи за ними справжню Мафальду. Гаррі й Рон накинули плащ—невидимку, а Герміона залишилась чекати на видноті. Минуло кілька секунд, і знову ляснуло — перед ними виник маленький, схожий на тхора, чаклун.

— О, вітаю, Мафальдо.

— Доброго ранку! — озвалася Герміона тремтячим голосом. — Як здоров'я?

— Та не дуже, правду кажучи, — відповів чимось страшенно засмучений маленький чаклун.

Герміона з чаклуном подалися до центрального входу, Гаррі з Роном, крадучись, ішли за ними.

— Це в тебе через погоду, — перебила Герміона маленького чаклуна, що спробував у деталях описати всі свої болячки. Найважливіше було не дати йому вийти на вулицю. — Ось, на цукерку…

— Е—е? Та ні, дякую…

— Бери—бери! — доволі агресивно потрусила Герміона в нього перед лицем торбинкою з батончиками. Маленький чаклун аж злякався, однак узяв одного батончика.

Ефект був миттєвий. Щойно батончик торкнувся його язика, як чаклун почав блювати так несамовито, що й не помітив, як Герміона видерла з його маківки пучечок волосся.

— Ой лихо! — забідкалася вона, поки він загиджував провулочок блювотинням. — Краще візьми сьогодні відгул!

— Ні… ні! — він задихався і блював, намагаючись іти, але не міг ступити й кроку. — Я мушу… сьогодні… мушу піти…

— Та це дурість! — занепокоїлася Герміона. — Не можна тобі працювати в такому стані… треба поїхати в лікарню Святого Мунґа, хай тобі поставлять діагноз!

Чаклун упав, став рачки й попробував так лізти на центральну вулицю.

— Тобі не можна з'являтися в такому вигляді на роботі! —крикнула Герміона.

Нарешті він, здається, визнав її правоту. Використавши скривлену від огиди Герміону як підпору для повернення у вертикальне положення, він крутнувся на місці й щез, нічого не лишивши по собі, крім портфеля, якого Рон встиг вихопити у нього з рук, та кількох летючих згустків блювотиння.

— Бе—е, — Герміона підняла край мантії, обминаючи калюжі блювоти. — Було б значно охайніше приголомшити і його.