Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Так, — прошепотів Рон.

— Тоді виконуй, Катермол, і якщо в моєму кабінеті через годину не буде абсолютно сухо, то я дуже сумніваюся, що твоїй дружині вдасться отримати підтвердження Кровного статусу.

Золоті ґрати перед ними з брязкотом розсунулися. Кивнувши головою й гидко усміхнувшись до Гаррі, який, очевидно, мав схвально оцінити таке його ставлення до Катер—мола, Якслі перейшов до іншого ліфта. Гаррі, Рон і Герміона зайшли в ліфт, але ніхто не зайшов за ними, неначе вони були заразні. Ґрати з брязкотом засунулися, й ліфт почав

підніматися.

— Що мені тепер робити? — негайно запитав у друзів ошелешений Рон. — Якщо я не погоджуся, то мою дружину… тобто Катермолову дружину…

— Ми підемо з тобою, нам треба бути разом… — почав було Гаррі, але Рон гарячково закрутив головою.

— Це дурість, бо в нас мало часу. Ви шукайте Амбриджку, а я піду наведу лад у кабінеті Якслі… але ж як мені зупинити

той дощ?

— Спробуй "Фініте інкантатем" ', — одразу порадила Герміона, — це може зупинити дощ, якщо його вичаклувано закляттям чи заклинанням, а якщо ні, то щось, мабуть, зіпсувалося в атмосферних чарах, а їх буде важче полагодити, тому, як тимчасовий захід, спробуй "Імперіус", щоб його речі не намокли…

— Ще раз повтори, поволі… — попросив Рон, розпачливо шукаючи в кишенях хоча б недогризок пера, але в цю мить ліфт здригнувся й зупинився. Безтілесний жіночий голос

повідомив:

— Четвертий рівень, відділ нагляду й контролю за магіч ними істотами, включно з підрозділами звірів, людських істот та духів, відомством зв'язків з ґоблінами та дорадчим бюро боротьби зі шкідниками.

Ґрати розсунулись і до ліфту зайшли два чаклуни й залетіло кілька блідо—фіолетових паперових літачків, закружлявши навколо лампи, що звисала зі стелі ліфта.

— Доброго ранку, Альберте, — всміхнувся до Гаррі чоловік з густими бакенбардами. Ліфт знову рушив угору, а чоловік кинув погляд на Рона й Герміону. Герміона поспіхом нашіп тувала Ронові інструкції. Чаклун нахилився, вишкірившись, до Гаррі і пробурмотів: — Дерк Кресвел? Зі служби зв'язків з ґоблінами? Непогано, Альберте. Тепер я майже впевнений, що займу його посаду!

Він підморгнув. Гаррі всміхнувся у відповідь, сподіваючись, що цього вистачить. Ліфт зупинився. Ґрати знову розсунулись.

— Другий рівень, відділ дотримання магічних законів, включно з управлінням нелегального використання чарів, штаб—квартирою аврорів та адміністративними службами "Чарверсуду", — повідомив безтілесний відьомський голос.

Гаррі побачив, як Герміона легенько підштовхнула Рона і той вискочив з ліфта разом з іншими чаклунами, залишивши Гаррі й Герміону самих. Щойно зачинилися золоті двері, як Герміона дуже швидко випалила:

— Знаєш, Гаррі, треба мені було піти з ним, навряд чи він розуміє, що робить, а якщо його зловлять, то увесь наш задум…

— Перший рівень, міністр магії та допоміжні служби. Золоті ґрати знову розсунулись, і Герміона охнула. Перед

ними стояло четверо людей, з них двоє заглибились у розмову — довговолосий чаклун у чудовій чорно—золотій мантії та присадкувата, схожа на ропуху, відьма з оксамитовим бантом у коротенькому волоссі, що притискала до грудей дощечку з нотатками.

— А, Мафальда! — вигукнула Амбридж, дивлячись на Герміону. —Траверс тебе прислав?

— Т—так, — пискнула Герміона.

— Добре, ти чудово впораєшся. —Амбридж звернулася до чаклуна в чорно—золотій мантії. — Справу вирішено, пане міністре. Якщо Мафальда вестиме реєстрацію, то можна відразу починати. — Вона глянула у свій нотатник. — Сьогодні десятеро, причому одна — дружина міністерсько го службовця! Отак—то… навіть тут, у самому міністерстві! — Вона зайшла в ліфт до Герміони, а з нею — два чаклуни, присутні при розмові з міністром. — Поїдемо відразу вниз, Мафальдо. Все потрібне знайдеш у судовій залі. Доброго ранку, Альберте. Ти що, не виходиш?

— Виходжу, аякже, — відповів Гаррі низьким голосом

Ранкорна.

Гаррі вийшов з ліфта. Золоті ґрати з брязкотом засунулися за його спиною. Озирнувшись, Гаррі побачив, як зникає з очей стурбоване обличчя Герміони. По обидва боки від неї стояли два високі чаклуни, а десь на рівні її плеча виднівся оксамитовий бант, уплетений у волосся Амбридж.

— Що тебе сюди, Ранкорне, привело? — поцікавився новий міністр магії. Його довге чорне волосся й борода були позначені сивиною, а високе чоло нависало над блиску чими очима, нагадуючи краба, що визирає з—під каменя.

— Маю деякі питання до… — Гаррі на частку секунди завагався, —Артура Візлі. Хтось казав, що його бачили на першому рівні.

— Ага, — сказав Пій Тікнесі. — Його що, помітили у зв'язках з Небажаним?

— Ні, — заперечив Гаррі і в горлі йому вмить пересохло. — Нічого подібного.

— Ну, добре. Це все справа часу, — сказав Тікнесі. — Якщо хочеш знати, зрадники роду нічим не кращі за бруднокров—ців. До побачення, Ранкорне.

— До побачення, пане міністре.

Гаррі дивився, як Тікнесі крокує по встеленому товстою килимовою доріжкою коридору. Щойно міністр зник йому з очей, як Гаррі витяг з—під важкої чорної мантії плащ—невидимку, накинув на себе й подався у протилежний бік. Ранкорн був такий височенний, що Гаррі довелося згорбитися, аби з—під плаща не стирчали довжелезні ноги.

Паніка пульсувала в шлунку. Проминав одні поліровані дерев'яні двері за одними — на кожних була табличка з прізвищем та посадою власника кабінету — і тільки тепер потроху почав усвідомлювати усю могутність міністерства, його хитромудрість і складність, а план, що його вони розробляли увесь минулий місяць, здавався тепер смішним і дитячим. Вони зосередили всі свої зусилля на тому, як непомітно пробратися всередину, проте нікому з них і на думку не спало замислитися, що робити, якщо їх там змусять роз'єднатися. Тепер Герміона застрягла на судовому засіданні, яке, поза сумнівом, триватиме не одну годину, Рон даремно намагався вичаклувати те, що було понад його сили, але від чого, можливо, залежала доля якоїсь жінки, а сам Гаррі безцільно тинявся на найвищому поверсі, прекрасно розуміючи, що здобич вислизнула в нього з—під носа і зараз опускається ліфтом донизу.

Він зупинився, притулився до стіни й спробував поміркувати, що ж йому робити далі. Тиша тиснула на нього. Не чути було метушні, розмов або чиїхось швидких кроків. У коридорах з пурпуровими килимовими доріжками було так тихо, немовби хтось наслав сюди закляття "Глуши—лято".