Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Роне, рубай його, РУБАЙ! — горлав Гаррі, проте Рон не ворушився. Він дивився широко розплющеними очима, в яких віддзеркалювалися Редл—Гаррі і Редл—Герміона. Волосся в них звивалося, наче язики полум'я, очі сяяли червоним вогнем, а голоси зливалися в лиховісному дуеті.

— Твоя мати зізналася, — глузував Редл—Гаррі, а Редл—Герміона реготала, — що воліла б мати мене своїм сином, що поміняла б тебе на мене, не задумуючись…

— Хто б не віддав перевагу йому, яка б жінка захотіла бути з тобою? Ти нікчема, ти нуль, ти ніщо проти нього, — кепкувала Редл—Герміона, а тоді вигнулася, наче змія, і обвила тілом Редла—Гаррі, тулячись до нього в обіймах і зливаючись з ним у поцілунку.

Ронове обличчя скривилося від болю. Тремтячими руками він підняв меча.

— Рубай же, Роне! — кричав Гаррі.

Рон подивився на нього, й Гаррі здалося, що він побачив у його очах яскраво—червоний відблиск.

— Роне?…

Меч блиснув і метнувся. Гаррі ледве встиг відстрибнути, почувся брязкіт металу і довгий страхітливий вереск. Гаррі крутнувся, ковзаючись на снігу, готовий захищатися чарівною паличкою, але ніхто на нього не нападав.

Страхітливі копії його самого й Герміони зникли. Там був

тільки Рон, він стояв, тримаючи меча обм'яклими руками, й дивився на розтрощені рештки медальйона на пласкому валуні.

Гаррі помалу підійшов до нього, не знаючи, що казати й що робити. Рон важко дихав. Його очі вже не мали червоного відблиску, а знову були нормальні й сині. А ще — вологі.

Гаррі нахилився, вдаючи, що цього не бачить, і підняв розрубаний горокракс. Ронів удар припав на обидва віконечка. Редлові очі щезли, а заплямлений шовк, що вистеляв медальйон, ще димів. Те, що жило в горокраксі, зникло — помучивши наостанок Рона.

Меч дзенькнув, коли Рон випустив його з рук. Хлопець упав навколішки, обхопивши голову руками. Ним трясло, та Гаррі бачив, що не від холоду. Гаррі запхав розбитий медальйон у кишеню, присів біля Рона й обережно поклав йому руку на плече. Був радий, що Рон її не відштовхнув.

— Коли ти пішов, — сказав він неголосно, вдячний, що Ронове лице сховане, — вона цілий тиждень проплакала. Можливо, й довше, просто не хотіла, щоб я це бачив. Ми цілими вечорами навіть не розмовляли. Тебе не було…

Він не договорив. Аж тепер, коли Рон знову був поруч, Гаррі усвідомив, як неймовірно важко їм було без нього.

— Вона мені як сестра, — вів він далі. — Я люблю її як сестру, і сподіваюся, що вона так само ставиться до мене. Так було завжди. Я думав, ти це знаєш.

Рон нічого не відповів, а відвернув обличчя від Гаррі й голосно витер носа рукавом. Гаррі знову звівся на ноги й пішов туди, де лежав велетенський Ронів рюкзак. Рон його скинув, коли мчав до озера рятувати Гаррі. Підняв його, надів на спину й повернувся до Рона. Той тим часом теж підвівся. Ронові очі почервоніли, та загалом він був спокійний.

— Вибач, — сказав він глухим голосом. — Вибач, що я вас покинув. Я знаю, що був…

Він роззирнувся в темряві, наче хотів там знайти міцне солоне слівце, щоб закінчити речення.

— Сьогодні ти вже все спокутував, — сказав Гаррі. — Здобув меча. Знищив горокракс. Урятував мені життя.

— На словах усе крутіше, ніж було насправді, — пробурмотів Рон.

— Таке завжди крутіше на словах, ніж насправді, —погодився Гаррі. — Я це тобі багато років товкмачу.

Вони одночасно ступили крок один одному назустріч і обнялися. Гаррі відчув, яка мокра Ронова куртка.

— А тепер, — сказав Гаррі, коли вони відпустили один одного, — залишається знайти наш намет.

Та знайти його було неважко. Хоч пробіжка темним лісом за ланню, здавалося, була довга, дорога назад пліч—о—пліч з Роном забрала на диво мало часу. Гаррі не міг дочекатися, щоб розбудити Герміону, тож, радісно схвильований, перший зайшов у намет, а Рон плентався трохи позаду.

Після озера й лісу намет, освітлений лише схожими на проліски язичками полум'я, що й досі мерехтіло в мисці на підлозі, зустрів їх розкішним теплом. Герміона так міцно спала, скрутившись клубочком під ковдрами, що й не поворухнулася, коли Гаррі кілька разів її покликав.

— Герміоно!

Нарешті вона заворушилася і рвучко сіла на ліжку, відкинувши з чола волосся.

— Що сталося? Гаррі? Усе нормально?

— Так, усе добре. Навіть дуже добре. У мене все чудово. Тут ще хтось є.

— Як це? Хто?…

Вона побачила Рона з мечем у руках. З його одягу крапала на потертий килим вода. Гаррі відійшов у темний куток, зняв з плечей Ронів рюкзак і спробував злитися з стіною намету.

Герміона зісковзнула з ліжка й рушила до Рона, як сновида, не зводячи очей з його блідого обличчя. Зупинилася просто перед ним з розтуленими вустами й широко розплющеними очима. Рон видушив з себе слабку усмішку надії й підняв руки.

Герміона раптом кинулась на нього й почала щосили гатити кулаками, куди бачила.

— Ой… ой… відчепися! Чого ти?… Герміоно… ОЙ! —Ти… справжня… дупа… Рональде… Візлі! Кожнісіньке слово вона посилювала ударом. Рон задкував,

затуляючи голову, а Герміона наступала.

— Ти… приповз… сюди… через… місяці… місяці… де моя чарівна паличка?

Вона була готова вирвати її в Гаррі з рук, і той інстинктивно

відреагував.

— Протеґо!

Між Роном і Герміоною виріс невидимий щит. Наштовхнувшись на нього, вона впала спиною на підлогу. Випльовуючи з рота волосся, знову зірвалася на ноги.

— Герміоно! — вигукнув Гаррі. — Та вгамуйся…

— Не вгамуюся! — закричала вона. Гаррі ще не бачив її в такому дикому стані; вона просто знавісніла.

— Віддай мою чарівну паличку! Віддай мені паличку!

— Герміоно, будь ласка, не…

— Не кажи мені, що я маю робити, Гаррі Поттер! — репетувала вона. — Не смій! Віддай паличку! А ТИ!

Вона звинувачувальним жестом показувала на Рона, мовби збиралася його проклясти, і Гаррі не здивувався, що Рон відсахнувся від неї на кілька кроків.

— Я бігла за тобою! Кликала тебе! Благала, щоб ти повернувся!

— Я знаю, — пробелькотів Рон. — Герміоно, мені так жаль,

пробач…

— А, тобі жаль!

Вона пронизливо й нестримно зареготала. Рон зиркнув на Гаррі, шукаючи в нього підтримки, та Гаррі тільки безпомічно скривився.

— Ти повернувся через місяці… місяці… і думаєш, що все буде чудово, якщо ти просто скажеш "пробач"?

— А що ж мені ще казати? — крикнув Рон, і Гаррі зрадів, що Рон почав нарешті захищатися.

— Я навіть не знаю! — з ядучим сарказмом заволала Гермі—она. — Ану, подумай, Роне, напружся хоч на кілька секунд…

— Герміоно, — втрутився Гаррі, вважаючи це вже за удар нижче пояса, — він щойно мене врятував…

— Мені начхати! — верескнула вона. — Начхати, що він там зробив! Стільки часу! Та ми вже давно могли загинути…