Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Рон розказав, як він побачив, що Гкррі стрибнув у озерце,

і чекав, коли той випірне. Та зрозумів, що сталася біда, пірнув за ним і врятував Гаррі, а тоді повернувся по меч. Він уже дійшов до того моменту, коли треба було відкривати медальйон, але завагався, і Гаррі доказав за нього. —…і Рон його розрубав мечем.

— І… і він розрубався? Так просто?—прошепотіла Герміона.

— Ну, він… він ще кричав, — сказав Гаррі, скоса зиркнувши на Рона. — Ось.

Він кинув медальйон їй на коліна. Вона боязко взяла його в руки й обдивилася розрубані віконечка.

Вирішивши, що небезпека минула, Гаррі помахом Герміо—ниної чарівної палички зняв закляття "щит" і повернувся до Рона.

— Ти, здається, казав, що втік від хапунів із зайвою чарівною паличкою?

— Що? — перепитав Рон, спостерігаючи, як Герміона оглядає медальйон. —А… ну, так.

Він розстебнув пряжку на рюкзаку і вийняв з кишеньки коротку темну чарівну паличку. — Ось. Я подумав, що запасна нам не завадить.

— Це точно, — погодився Гаррі, простягаючи руку. — Моя зламалася.

— Жартуєш? — не повірив Рон, але тут Герміона звелася на ноги, і він боязко на неї подивився.

Герміона поклала знешкоджений горокракс у вишиту бісером сумочку і, не кажучи ні слова, лягла в ліжко й накрилася. Рон подав Гаррі нову чарівну паличку.

— Обійшлося краще, ніж ти міг сподіватися, — пробур мотів Гаррі.

— Ага, —погодився Рон. — Могло бути й гірше. Пам'ятаєш тих птахів, що вона на мене наслала?

— Я про це ще подумаю, — почувся з—під ковдр приглуше ний Герміонин голос, проте Гаррі помітив, як тихо всміх нувся Рон, виймаючи з рюкзака свою темно—бордову піжаму.

Гаррі не сподівався, що Герміонин гнів ущухне за одну ніч, тому анітрохи не здивувався, що вранці вона спілкувалася здебільшого за допомогою похмурих поглядів та в'їдливої мовчанки. Рон у відповідь старався в її присутності бути незвично сумним, демонструючи так своє каяття. Тепер, коли вони знову були утрьох, Гаррі почувався наче на малолюдному похороні, де він єдиний не був у жалобі. Зате в ті короткі хвилини, коли Рон залишався наодинці з Гаррі — йдучи по воду чи шукаючи в підліску грибів, — він ставав до непристойності жвавий.

— Хтось нам допоміг, — увесь час повторював він. — Хтось прислав ту лань. Хтось нас підтримує. Одному горокраксу капут, старий!

Підбадьорені знищенням медальйона, вони міркували про можливі схованки інших горокраксів, хоч і обговорювали цю тему вже безліч разів. До Гаррі повернулися оптимізм і переконаність, що після такого успіху їх чекають нові перемоги. Герміонин сердитий вигляд не міг зіпсувати його бадьорого настрою. Несподівана усмішка фортуни, поява загадкової лані, здобуття Ґрифіндорового меча і, насамперед, Ронове повернення, принесли Гаррі стільки радості, що йому важко було зберігати серйозний вираз обличчя.

Пополудні вони з Роном утекли від похмурої Герміони, сказавши, що пошукають на безлистих ожинових кущах неіснуючі ягоди, і продовжили обмін новинами. Гаррі нарешті розповів Ронові про всі повороти їхніх з Герміоною мандрів, разом з детальним описом подій у Ґодриковій Долині. Рон, своєю чергою, ділився з Гаррі всім, що вивідав про широку чаклунську спільноту за час своєї відсутності.

— …а як ви довідалися про табу? — запитав він у Гаррі, розповівши про численні відчайдушні спроби маґлородців уникнути переслідувань з боку міністерства.

— Про що?

— Та ви ж з Герміоною перестали називати ім'я Відомо—Кого!

— О, справді. Та це просто погана звичка до нас причепилася, — пояснив він. — Але я запросто можу називати його В…

— НІ! — загорлав Рон так, що Гаррі аж у кущ стрибонув, а Герміона, що сиділа при вході в намет, устромивши носа в книжку, сердито на них зиркнула. — Вибач, — Рон допоміг Гаррі видряпатися з ожинового куща. — Гаррі, на це ім'я наклали чари, щоб вистежувати людей! Використання цього імені ламає захисні закляття й викликає певного роду магічні збурення… саме так вони знайшли нас на Тотенгем—Корт—Роуд!

— Бо ми називали його ім'я?

— Отож бо! Треба визнати, що в цьому є сенс. Його відважувалися називати лише ті люди, що мали намір серйозно йому протистояти — такі, як Дамблдор. Тепер на це ім'я накладено табу, і кожного, хто його називає, можна вистежити — швидкий і легкий спосіб виявити членів Ордену! Саме так ледь не схопили Кінґслі…

— Жартуєш?

— Та ні, Білл розповідав, що зграя смертежерів загнала його в кут, і він ледве вирвався з їхніх лап. Тепер переховується, як і ми. — Рон замислено почухав собі підборіддя кінчиком чарівної палички. — Ти не думаєш, що ту лань міг прислати Кінґслі?

— Його патронує — рись, ми ж бачили її на весіллі, пам'ятаєш?

— Ну, так…

Вони пройшли вздовж кущів, подалі від намету і Герміони.

— Гаррі… а ти не думаєш, що це міг бути Дамблдор?

— Що, Дамблдор?

Рон трохи зніяковів, але тихенько пояснив:

— Дамблдор… — лань? Тобто, — Рон скоса стежив за Гаррі, — він же був останній, хто володів справжнім мечем?

Гаррі не розреготався з Рона, бо добре розумів, яке палке бажання стояло за цим запитанням. Думка, що Дамблдор зумів до них повернутися, що він пильнує за ними, дуже б їхпідтримала.

— Дамблдор загинув, — похитав він головою. — Я бачив, як це сталось, я бачив його тіло. Він відійшов назавжди. Крім того, його патронусом був фенікс, а не лань.

— Але ж патронуси можуть мінятися? —не вгавав Рон. — Он у Тонке змінився ж, правда?

— Так, але якби Дамблдор був живий, то чого б йому самому не з'явитися? Чого власноручно не вручити мені меча?

— Якби ж я знав, — знизав плечима Рон. — А чого він не дав його тобі, як ще був живий? І чого заповів тобі старого снича, а Герміоні — книжку дитячих казочок?

— А чого? — глянув Гаррі Ронові в очі, прагнучи знайти

відповідь.

— Не знаю, — сказав Рон. — Іноді, як мене це все діставало, я думав, що він просто пожартував або… хотів усе ускладнити. Але я вже так не думаю, зовсім ні. Він знав, що робить, коли заповідав мені світлогасник, правда ж? Він… ну, — Ронові вуха спалахнули, і він раптом зацікавився жмутком трави на землі, тицяючи в нього ногою, — він, мабуть, знав, що я вас покину.

— Ні, — виправив його Гаррі. — Він, мабуть, знав, що ти захочеш повернутися.

Видно було, що Рон за це вдячний, але зніяковіння його не минуло. Щоб змінити тему, Гаррі запитав:

— Якщо зайшла мова про Дамблдора — ти чув, що напи сала про нього Скітер?

— Та чув, —одразу відповів Рон, — про це багато говорили. Звісно, в інші часи новина, що Дамблдор дружив з Ґріндель—вальдом, стала б справжньою сенсацією, але тепер це тільки зайва причина покепкувати з нього для тих, хто й так не любив Дамблдора, і певне розчарування для тих, хто вважав його прекрасною людиною. А взагалі, я думаю, що з великої хмари пішов малий дощ. Дамблдор був ще зовсім юний,