Лариса Денисенко - Сарабанда банди Сари

«Ноно, у вас… ееее, на светрi, на рiвнi є-4, якщо ви граєте бiлими, а я - чорними, коник. Треба якось того…» «Ха-ха, - сказала моя сусiдка. - Хто б мiг подумати, що ви такий винахiдливий чоловiк, - вона мружилася на сонцi. - На рiвнi є-4, так?» «Приблизно», - пiдтвердив я. «Якщо я граю бiлими?» «Так». «Тобто свiй хiд я вже зробила, правильно?» Я розгубився. «То тепер роби свiй. Ну то з'їжте цього коника, Павле, ну?» I тут вiн стрибнув! Слава Богу, бо я просто не знав, як поводитися, їсти чи нi. Мої скронi палали так, наче хтось розрядив в них кольт. Нона, що цiлком природно, заверещала. «Ой-ой-ой». «Та все вже добре. Вiн зiскочив». «Боже, який жах, - продовжувала вона. - Боже, який жах. Менi вже треба бiгти. Вибачте, бувайте, до зустрiчi!» От задрiботiла, звабниця. Коли гра перетворюється на життя, дуже важко знову перетворити її на гру. Принаймнi, Нона була не з таких. А от Сара… годi про Сару. «Легкого дня!» Побажав я Нонi i пiшов собi.

Треба було улестити себе смачною кавою. Неподалiк є дуже приємна кав'ярня, я подався туди. Вона тiльки вiдкрилася; крiм мене там сидiв охоронець, який читав статтю про британських принцiв. Мабуть, стаття була доволi суперечлива, тому що вiн постiйно вiдволiкався вiд лiтер, аби подивитися на фотокартки принцiв та похитати головою. «Можна замовити омлет з шинкою та подвiйну каву?» Офiцiантка, що крутила тацею, обнадiяла мене, що можна. Потiм нахилилася до охоронця. «Що цього разу встругнув цей красунчик?» Охоронець знову кинув оком на фотокартки принцiв. «Хто?» Запитав вiн. Вона зробила бровами «море хвилюється, раз» i пiшла до барної стiйки.

В цьому мiсцi я часто снiдав з Iнною. Ми сварилися, мирилися, узгоджували рiзноманiтнi родинно-хатнi питання. Раптом захотiлося почути її голос. Не знаю навiщо. Але я набрав номер її мобiльного. Вона не вiдповiдала. Однак надiслала sms: «Це - Iнна Дудник, адвокат, ви тiльки що менi телефонували. Ви - хто?» Не можна людинi, яка постiйно сумнiвається, ставити такi запитання.

Бо вона може втратити залишки глузду. Принесли каву. Вона питає: ви хто? Тобто вона знищила номер мого мобiльного зi своєї пам'ятi, а також з пам'ятi свого телефону. А я лише переставив номер її мобiльного з групи «родина» (коли вона телефонувала, з'являлася iконка - три дерева, бо таким було уявлення дизайнера мого телефону про родину) до «поза груп», причому тiльки пiсля переїзду Сари до мене. «Вiн захотiв утекти з власного весiлля, коли пiсля свого розлучення усвiдомив, що його дружина стерла з пам'ятi номер його телефону. А може, нiколи й не заносила його туди». Аб-сур-ди-сти-ка.

«А я мiг би спокiйно по динi настукати. Цiлком. Раз, i усе готово!» Це був тутешнiй охоронець. «Не варто», - сказав я. «Та звiсно, що не варто. Думається менi, що їх хтось точно охороняв. Потiм би менi та-аак настукали. Я просто констатую ймовiрнiсть». Охоронець був людиною з картотеки Тимофiя. Я попросив ще одну каву i заразом рахунок. Мiж тим вiн пiдсiв ближче. «Бачив їх?» Це вiн про принцiв. «Ну, так». «Не бреши! От я їх - бачив. На власнi очi. Як тебе. Бо я там працював». «Де?» «Та по лондонських клубах, вiн пiдробляв фактурною горилою, теж менi, праця», - озвалася офiцiантка. «Юлько, заздрiсть не найкраща риса твого характеру!» «Вова», - представився охоронець. «Павло». «Так от, Павле, я їх бачив, як тебе. Там принци запросто по кабаках вештаються». Я ковтнув кави. «Взагалi країна, я тобi скажу… В кожному туалетi хтось пiпчиться або кокаїн нюхає«. «Невже? Навiть в Лондонськiй Нацiональнiй галереї?» «Я ж тобi казав, що я там працював, а не туристом тинявся. Слухай, а на фiга менi ця твоя галерея?» Я подумав: а на фiга тобi, Володєчка, туалети? Але уточнювати передумав. Розплатився та вшився. Все, немає мене.

Попрямував я до контори Таллiя. З ним завжди приємно погомонiти про китiв, дельфiнiв та iншi приємнi речi. Шкода, що приємних речей меншає. Але там на мене очiкував сюрприз: нiкого не було.

Всi пiшли на фронт. Навiть старожили. Нi секретарки Марини Довгопанчохи, з якою я колись переспав через алкогольну необережнiсть, а потiм боявся телефонувати в контору та приходити, поки не з'ясував, що вона цього не пам'ятає. А надалi поводилася так, що їй конче необхiдно затягнути мене в лiжко (начебто цього ще не сталося, от дiвка!), але пильностi я вже не втрачав. Для цього потрiбно було всього-на-всього не залишатися з нею сам-на-сам, а коли вже залишаєшся - не пити.

Нi охоронця Кiндратича, якого всi називали Кант Сократич Нiцше за фiлософський погляд на життя. Кант Сократич був непересiчною людиною. Наприклад, вiн любив запитувати: «Ну, що новенького?» I коли ти починав йому розповiдати, наприклад, що лiкуєш зуби i свiта бiлого не бачиш, вiн давав вiдсiч: «Хiба це новеньке? Зубами люди мучилися стiльки, скiльки iснує людство. I стiльки ж їх лiкують. А я тебе питаю: що новенького? От ранiше не було спiвакiв, якi спiвають зябрами, а зараз з'являються. Брехня чи нi - нiхто не знає, але це - новеньке!» Або мiг спитати: «От з ким би зараз мiг листуватися Вольтер, га? Ну, я маю на увазi, щоб йому соромно за цю людину не було? Нi з ким. Може, з Кастро, хоча… це ж iспанську вчити. Може, i вивчив би. Вoльтер - хлоп завзятий. Бо якби не листувався - здох би вiд туги. Iнтелiгентнiй людинi без листування нiяк. От ти з кимось листуєшся? Я ж i кажу, без цього не можна.

От… Мао Дзе Дун - ото була людина. Жив за iнтуiцiєю, i ще фен-шуй в них. А от Фiдель Кастро - я взагалi ним захоплююся. П'ятдесят рокiв керував, США поруч, а йому хоч би що! Це тому, що iнтуїцiю використовував правильно, нашi не вмiють так. У фен-шуй точно щось є. От в нас там люстро стоїть, бачиш? В пiвденно-схiднiй зонi. Там воно впливає на погiршення фiнансових справ. Я вже Таллiю кажу, кажу, а йому хоч би що! Не Кастро наш Таллiй. Поки в труну не покладеш - не заворушиться. А я ж перевiряв: перетягував люстро в iншу зону, i що? Грошва!

А ви оце шефу вiнок похоронний на дверi навiсили для чого? Хоча б вже стрiчками прикрасили, а то сидиш тут, дивишся, жах охоплює. Хто вигадав цi вiнки? Не офiс, а ритуалка. Мабуть, американцi, всю iнтуїцiю профукали… Нещодавно бачив в Iнтернетi одну вiдому спiвачку. Ну, шанованого такого вiку. Так от, вона каже, що ледь тягне ножиська, хоче зняти останнього клiпа, - i все. Пiти. А я от що хочу сказати: так треба ж було з аквалангом з хлопами пiрнати, кораблi шукати, що потонули, на сноубордах згори i-разззз. От Кастро - вiн же стiльки рокiв правив, а ти - останнiй клiп i вже здаєшся?»

Крiм того, Кiндратич привчив увесь офiс пити чай виключно о 12:00 та о 17:00, а коли бачив когось iз заварником чи чашкою у невстановлений час, ставав надзвичайно незадоволеним i занотовував щось до блокнота.

А потiм через мiсяць найнедисциплiнованiшому чаювальнику - системному адмiнiстратору Сергiю - сказав, що за його розрахунками у того буде рак шлунку через десять рокiв. Словом, старого теж в офiсi не було. А шкода, iнколи менi хотiлося слухати його балачки. А зараз я розумiв, що обов'язково слiд запросити його до себе в гостi та всадовити з Емiлем за один стiл. Цiкаво було б послухати їхню бесiду. Старенькi Саранськi проти Вольтера та Фiделя Кастро.