Лариса Денисенко - Сарабанда банди Сари

Хтось дзвонив у дверi. Я було пiдхопився, але отець мене випередив. «Вечеряйте», - сказав вiн поблажливо i пiшов вiдчиняти. А я продовжував вечеряти вином. «Гестапо», - вирiшив я. Але то був не Гестапо, бо на гостя сварився Террi. Крiм Террi нiкого не було чутно, тому я пiдвiвся, щоб подивитись, що там, власне, вiдбувається. На отця Макарiя мовчки дивився мiй сусiд знизу, - як його звати, я не знав. Але для чого вiн прийшов - здогадувався. Сусiд дивився на отця зачаровано, з виглядом розгубленої дитини.

Ще б пак! Не часто тобi вiдкриває дверi святий отець. Особливо, коли ти прийшов з твердим намiром посваритися!

Я прагнув допомагати розгубленим дiтям, за що одного разу був вiдлупцьований гарячкуватою матусею, яка дала менi копняка чудовим турецьким черевиком i пошила в педофiли. Я не знав, як звали мого сусiда знизу, але часто бачив його на балконi, там вiн курив. I знав, що вiн був прихильником тишi. Всi джерела галасу - лiтаки, дiтей, прибиральникiв, машини, собак, м'ячi - вiн звав однаково, «суканах». Звучить, як гарне арабське iм'я. I погрожував усiм «суканахам» вiдiрвати яйця. Те саме вiн сказав на мою адресу, тобто на адресу Мiлiка, фактично пiсля першого ж виконання останнiм Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. А сьогоднi з поштової скринi я витяг невеличкого листа, де було зазначено, хто я i що вiн зi мною зробить, якщо я не припиню грати.

А зараз сусiд дивився на отця Макарiя i не розумiв, що з усiм цим робити. Коли людина в рясi виявляється «суканахом», повiрити в це набагато важче, нiж можна собi уявити. Нарештi вiн промовив: «Зхрррггг». Обличчя отця Макарiя свiтилося добром. Але навiть вiн, такий уважний та щедрий на свiтлi почуття, не мiг зрозумiти, що вiд нього хочуть. «Суканах!» - сказав сусiда Террi, перехрестився та пiшов геть. Хочу додати, що через тиждень ми з Сарою годину вiдмивали напис: «Обаратєнь в рясi - хрестасос», який з'явився на наших дверях.

Але це станеться через тиждень, а сьогоднi вночi менi зателефонувала мати i сказала, що батько помер.

«Павле, це мама, вибач, що пiзно, але батько помер». На вулицi щось гупало. Вибач, що пiзно. Вибачте всi. Мати розповiдала про те, як це трапилось, а я слухав та кивав, хоча вона того не бачила. Я сам не розумiю, навiщо я кивав, чому пiдтакував. Вона казала про те, як «його вхопило, випив карєольчик, наче вiдпустило». Потiм його ще раз «вхопило» i вони викликали швидку. Тодi батьковi зробили укол, помiряли тиск та повiдомили, що не бачать жодних проблем. В принципi, бiльше нiяких проблем вони вiд батька не дiстали i не побачили. Бо вiн помер.

На вулицi щось гупало. Святкувалося. Реалiями мого дитинства в двадцятому сторiччi було гупання за вiкном: господинi вибивали килими. Реалiями моєї зрiлостi в двадцять першому сторiччi також є гупання: щоденне гупання феєрверкiв. Так сутнiсть того, до чого ми звикли, непомiтно обертається на щось iнше. Вiд теплого, турботливого та домашнього до вiдстороненого, святкового та вуличного, залишаючись, на перший погляд, тим самим: гуп-гуп-гуп…

Взимку, коли я був школярем, мати вiдправляла нас iз батьком чистити снiгом килими. Снiг мусив бути трохи пiдпресований морозцем. Треба було перевiряти: лiпиться вiн чи нi. Якщо лiпиться - чистити килими не можна. Дивна картина: бiле тло, на якому розкидано килими. У двiр виходили родинами. Гуп-гуп-гуп, швiр-швiр-швiр. А потiм прискiпливо дивилися, пiсля якого килима залишався найчорнiший слiд. Полегшення, коли такий слiд залишався вiд сусiдського, а не вiд твого килима. Ми - вправнi господарi, пiсля нашого - трохи сiре, а от пiсля «тихзп'ятдесятшостоїквартири» - Матiр Божа, чорнiше не буває. «I не соромно їм? Що вони з ним робили?» «Не кажи, я б постидалася виносити таке на двiр». Це були ми. Тi, що з п'ятдесят шостої квартири. I соромно нам трохи було, особливо - матерi.

«Павле, треба якось… я маю на увазi - похорон. Алло, алло, Павле, ти чуєш мене?» «Алло, доброго вечора. Нi, це - отець Макарiй. З Павлом все наче нормально, але вiн мовчить. Зараз, вибачте. Гено, Емiлю!» Я мовчав. Чого вiн не покликав Террi та Зiггi? Похорон. Таке тупе слово. Гупаюче. Вибачте, що так пiзно. «Налийте йому… будь-чого». «Так, я вас слухаю. Перепрошую, як ваше iм'я? Лариса Георгiївна, дуже приємно. А я - отець Макарiй. Нi, це не жарт, нi. Ну що ви. Перепрошую? Хто наче вiдчував? Павло? Ну, це ми з'ясуємо згодом. Я просто приїхав на конференцiю, от зупинився в Павла». «З питань туризму, - додав я. - Розробляються маршрути до пекла та едему. Ол iнклюзiв систем. Постiйним клiєнтам - знижки, ги-ги-ги-ииии». «Доброго вечора, Ларисо Георгiївно, а це - Геннадiй Станiславович, дядько нареченої Павла. Так, в нього є наречена. Живуть разом, так. Що у вас сталося? Нi, зараз вона не з ним. Так трапилося, що зараз з ним я та мiй син. Нi, мiй син не отець Макарiй. Так, отець Макарiй також тут. Присягаюся, що я не Тимофiй i ми нiчого не вживаємо. Це довго пояснювати, Ларисо Георгiївно, менi дуже шкода… Добре. В нашiй хатi - ремонт, ну от i… Ларисо Георгiївно, я вам залюбки все поясню згодом. Все-таки, що сталося? Так. Зрозумiло. Дозвольте висловити нашi спiвчуття. Ларисо Георгiївно, розумiю, як вам важко, але, може, спробуємо зараз поговорити про те, як ми маємо дiяти найближчими днями».

Свiтка звала батька «пляжний Iiсус». Тому що вiн засмагав виключно стоячи. При цьому батько спирався на дерев'яний лежак, притуляючи його до бетонної пляжної стiни. Батько розкидав руки, схиляв голову, блiдий, худорлявий на тлi дерев'яного лежако-хреста. Менi не подобалося, що Свiтка його так зве. Час вiд часу менi кортiло битися з нею, але я не мiг цього утнути, бо вже вийшов з того вiку, коли з дiвчатками б'ються, i не набyв того вiку, коли з дiвчатками сплять. Межа була тонкою, нiхто менi нiчого не пояснював, але коли я хотiв ударити Свiтку - мiй власний пах тиснув на мене i заважав концентруватися. Я бентежився та залишав її у спокої до наступного разу, який траплявся швидко. I знову мої руки тягнулися до неї, i знову зупинялися. Свiтка, донька колеги батька, була старша за мене, носила короткi шорти кольору хакi та величезного («американського», так звала це мати) капелюха з малюнком зi схiдних огiркiв помаранчевого кольору. Її навiть брали грати в карти та частували солодкавим вином. Зi мною ж могли зiграти тiльки в «дурника» - приз за те, що я з'їм порцiю супу в санаторiйськiй їдальнi, не каверзуючи. Про вино не було й мови. Батьковi подобалося, що Свiтка зве його пляжним Iiсусом, через це менi ще сильнiше кортiло її вдарити. Батько називав її «свiтляк», вони разом долали величезнi воднi вiдстанi та обговорювали викладачiв бiофаку. Свiтка була студенткою.

«Емiлю, що ти йому налив?» «Це - вiскi», - поiнформував я Гестапо.

Мати дуже любила бiлий колiр, але нiколи не носила бiлих суконь, сорочок, спiдниць, бо я прохворiв на пiєлонефрiт усе дитинство, тому нервово реагував на бiлий одяг, - вiн нагадував менi медичний персонал. Але батько постiйно дарував їй бiлi сукнi. А одного разу змусив її бiловдягтися. «Все. Досить», - сказав вiн менi, коли я вже вiдкопилив губу, щоб заперечливо зарюмсати. Тодi я вперше подався з дому. Утiк. Як я ненавидiв його, як я його ненавидiв! Я йшов навмання та говорив «ненавиджуненавиджуненавиджугадгадгад».