Галина Вдовиченко - Пів’яблука

Iрина, яка того лiта працювала над своєю черговою колекцiєю одягу до осiннього тижня моди Lviv Fashion Week, довго тримала у руках поморiївське див, перебираючи пальцями старе гаптування.

- Клас, - стримано, без зайвих емоцiй констатувала вона. - Я її вiдреставрую, а ти дасиш менi на показ, гаразд?

Вона саме закiнчувала колекцiю пiд назвою «Буркут» - натуральнi тканини, простий крiй, сучаснi пропорцiї. А родзинкою мала стати оздоба з помiтною дозою цитувань - правдивих фрагментiв народного одягу. Iрина купила кiлька вишивок у майстринь-вишивальниць на львiвському Вернiсажi - «п’ятачку» перед театром Заньковецької, розрiзала їх на фiгурнi клаптики та смужки й нашила на ллянi сукнi, сорочки, штани у новiй послiдовностi.

- Це вже зовсiм iнший логiчний ряд, iнший формат, iншi акценти. Вiдчуваєте? - казала вона дiвчатам пiсля показу, коли пiд дiєю ужгородського червоного вина (Магда спецiально для цiєї подiї привезла вiд батькiв десятилiтрову дiжечку) зникло напруження останнiх передфестивальних тижнiв.

Того вечора у фiналi показу Iрина вийшла на подiум у сукнi зi своєї колекцiї, пiдв’язана Магдовою запаскою. Як господиня до гостей.

…Зараз у «Зубрiвцi» на дiвчатах теж були фартухи хоч не ексклюзивнi, але також з характером. Магда у робочiй фартушинi з малюнками французьких булок, українських паляниць, росiйських бубликiв та iншої хлiбної смакоти викладала у розетки шопський салат. Естетка Луїза взялася нарiзати сир, попередньо перебравши кiлька запасок, що висiли на гачку за кухонними дверима, i зупинилася на вишитiй iрисами.

Бiля огорожi з живоплоту тим часом зупинилося таксi - Галя з чоловiком приїхали.

Галка з порогу почала iз запитання:

- Дорога моя подруго, пам’ятаєш, як у студентськi роки ти хотiла купити у п’янички на вулицi Коперника «Мертвi душi» Гоголя? I у наших кишенях не назбиралося нещасних п’яти рублiв, якi просив той синяк. На наший очах якийсь чолов’яга купив цю книжку. А ти по дорозi до гуртожитку усе бiдкалася: «Сто шiстдесят сiм рисункiв Лаптєва! Повний покажчик маловiдомих слiв тi висловiв у кiнцi книжки!» Ми, дурепи, пiдколювали тебе. «Чого смiєтеся? - вiдбивалася ти. - Що ви знаєте про коней? Як, наприклад, виглядає кiнь буланої мастi? А гнiдої? Ото ж бо! Питання з iншої опери: який то є палевий колiр сукнi однiєї з провiнцiйних панянок? Мовчите? А мiж тим усi пояснення - у виносках на останнiх сторiнках раритетних «Мертвих душi» 54-го року видання! Я таку книгу у шкiльнiй бiблiотецi вкрасти хотiла, i не змогла…»

- Господи! - засмiялася Магда. - Я вже забула, що й справдi готова була поцупити ту книжку з бiблiотеки… Не тягни, Галко!

- За свої мрiї треба боротися. Пiдключивши фахiвцiв i друзiв. Отже! Ось твiй Гоголь - 54-го року, з усiма рисунками Лаптєва, буланими, гнiдими та…

Закiнчити фразу їй не вдалося - Магда заверещала, стиснувши в обiймах подругу з книжкою, яку та витягнула з-за спини.

Iгор знову стояв у дверях. Зi штопором i пляшкою вiдкоркованого вина: вiн зазвичай давав вину «подихати» з пiвгодини перед тим, як розлити його по келихах.

Як завжди малослiвний Вiктор, чоловiк Галi, пiднiс iменинницi коробку. Судячи з картинки на нiй, це був набiр келишкiв Bohemia на високих тоненьких нiжках:

- Магдо, ти - найкраща на узбережжi!

Магда нiколи не затримувалася на узбережжi моря довше трьох тижнiв на рiк, але Вiктор був родом з Азовського моря, i це був найвишуканiший комплiмент жiнцi, на який вiн був здатний.

На верандi ставало дедалi гамiрнiше. У «Зубрiвцi» вже традицiйно до пiдготовки застiлля залучали усiх присутнiх. Вважалося, що так господиня не подчуватиметься обслуговуючим персоналом в однiй персонi, не зриватиметься раз у раз на кухню: «А де ж сiль?», «Серветки забула!», а безтурботно сидiтиме за столом разом з усiма. Домовлялися наперед, що привезти на спiльнi обiди, якi траплялися у вихiднi чи у свята: хто курку-гриль, хто овочi чи фрукти, хто солодощi до кави. За пiвгодини до гостини розподiляли ролi: «Дiвчата, я картоплею займаюся». - «Варю креветки. Де велике прозоре блюдо?». - «А я нинi по сенсацiйних новинах виступаю. Слухайте. Як поїмо, посуд за мною».

Цього разу (особливий все ж таки випадок) усе приготували заздалегiдь. Залишилися дрiбницi. Ножем з гофрованим лезом Луїза нарiзала сир на сервирувальному столику - особливiй гордостi Iгоря. Вiн зробив його зi старого дуба i прикрасив iнкрустацiєю, яка щоразу викликала захопленi коментарi навiть у тих, хто її бачив не вперше. Це була вмонтована у дерево закам’янiла вiдполiрована мушля наутилуса, що й слугувала дошкою для нарiзання сиру.

Галка миттєво долучилася до процесу - чаклувала над «вiтамiнною гiркою»: викладала вiялом на велику тацю порiзанi помiдори, болгарський перець трьох кольорiв, огiрки, зеленину*. Мама Магди чистила картоплю. Сама ж Магда, не в змозi випустити книжку з рук, гортала пожовклi сторiнки, вголос коментувала та зачитувала уривки. Тим часом чоловiки, засiвши у садовiй альтанцi, що була за розлогим кущем жасмину, раз у раз вибухали смiхом: анекдоти розповiдали, не iнакше.

Зателефонувала Iрина, попередила: спiзнююся, починайте без мене. Вiльно посiдали за широкий стiл, вритий у землю пiд старою грушкою, тут могло б зiбратися й утричi бiльше гостей.

- Донечко, - взяла слово мама, коли усi нарештi взялися за келихи, - 45 рокiв - це i багато, i мало. Тобi вже чимало вдалося: маєш гарного чоловiка, батькiв, друзiв, iнтерес до життя i, дякувати Богу, здоров’я. У мене цей вiк був найкращим у життi: ти тодi вже була самостiйною, прилаштованою, з татом ми нарештi притерлися i стали одним цiлим, на роботi вiдкрилися новi можливостi. Тiльки у цьому вiцi я нарештi набула впевненостi у собi, навчилася знаходити вихiд з будь-яких ситуацiй i знала, - мама Магди багатозначно пiдняла вказiвний палець догори, - як подати себе у найкращому виглядi. Дзеркало ще не лякало мене. Зранку я прокидалася у доброму гуморi. Це була зрiлiсть, вершина життєвого шляху…

Мама, мабуть, довго готувалася до цiєї промови. Вона зробила маленьку паузу i продовжила:

- Що хочу сказати?… Доню, смакуй кожну хвилину, кожну годину i не поспiшай спускатися згори. Там, на горi, ще довго можна йти по хребту, долаючи новi вершини. Проси у долi, чого тобi ще бракує, а я їй дякую за все, що вона тобi вже дала. Пам’ятаєш, у фiльмi «Старомодна комедiя» Алiса Фрейндлiх розповiдала якусь iсторiю з життя своєї героїнi: «Менi тодi було рокiв сорок - цiлковите дiвчисько!» Оце пiдхiд до життя! Оце ставлення до рокiв! Адже цифра - це не бiльше, анiж просто цифра. Сама по собi вона мало що значить… - мама набрала повiтря у груди й рiшуче пiдвела риску. - Хай щастить тобi!

Застигла картинка за столом ожила - усi зарухалися, заплескали у долонi, застукотiли приборами…

- На рахунок «притерлися» ти трохи перебiльшила, - подав голос тато, вiдправляючи до рота мiцненький маринований грибочок. - Ми тодi у шлюбi були лише двадцять рокiв. А згодом ще стiльки ж притиралися… У подружньому життi важко перших рокiв сорок. А потiм нiчого, легше стає…