Галина Вдовиченко - Пів’яблука

Через пiвгодини, коли за столом стало гамiрно i весело, вiд ворiт почувся якийсь шум i з-за рогу вийшла Алла Пугачова. У чоботах-панчохах i короткiй чорнiй сукнi-балахонi. З нею була Вєрка Сердючка, жiнка, схожа на спiвачку Шер, i ще одна миловидна бiлявка.

- Ну пра-авiльно, - ображено протягнула Пугачова зi своєю характерною хриплуватiстю у голосi й поправила знайомим жестом руду шевелюру. - Сначала: Алка, прiєзжай! А патом - сiдят, пьют-єдят. Кто там каво ждать собiрался?!.

У першi кiлька секунд за столом запала тиша. А потiм дiйшло: артисти-двiйники приїхали! За їхнiми спинами метушилася Iрина (попереджала ж: «Трохи спiзнюся!»), тягнула з веранди подовжувач до апаратури. Любительниця сюрпризiв, вона й тут була у своєму амплуа.

Програма артистiв була побудована так, що глядачi не встигали перевести подих. Усi були залученi до дiйства: перетворювалися по черзi у гурт «ВВ», шоу-балет Вєрки Сердючки, трiо «Вiагра»… Отримавши короткий iнструктаж вiд режисера, виходили на «сцену» - на викладений каменем майданчик бiля колодязя - i бавились, як дiти.

Закiнчився виступ братанням артистiв та лiцедiїв-новачкiв i тостом за вмiння iмпровiзувати - одну з найважливiших рис людини, яка вмiє жити зi смаком. Артистiв провели за ворота до таксi оплесками та вигуками: «Ви - найкращi на узбережжi!». Надорогу вручили тiстечка у картонних торбинках.

…Пiсля бурхливого й несподiваного концерту захеканi i збудженi мешканцi «Зубрiвки» взяли тайм-аут. Тато Магди повiв чоловiкiв до мангалу, щоб перекурити та братися потихеньку за приготування шашликiв. Жiнки зробили «промiжну кавку»* - ту, яку п’ють не у фiналi застiлля, а у розпал львiвських забав. Пiшли з горнятками до лавки-фортецi, прихопивши з собою пласкi подушки, аби не тягнуло холодом вiд камiння.

- Про що, дiвчата, мрiю - аби нарештi з’явилися парфуми з ароматом свiжозмеленої кави, - зробивши ковток, зауважила Iрина.

- По два днi не витягаєш iз сумки пакуночки iз меленою кавою! - озвалася Магда. - Для чого тобi штучний запах, якщо є натуральний? Вiд парфумiв, якi пахнутимуть кавою, тебе рано чи пiзно знудить.

- А ще хотiла б вiдчути iдеальне поєднання чоловiчого та жiночого, - повело Iрину на фiлософiю. - Хотiла б переконатися, що цiлковита гармонiя мiж чоловiком та жiнкою можлива. I здатна тривати довше, анiж кiлька хвилин… чи кiлька годин.

- Якi в тебе мрiї конкретнi! - позаздрила Луїза, - А мої бажання частiше виникають методом вiд протилежного: цього не хочу i цього не бажаю. Якби я точно знала, чого хочу, то усi зусилля спрямувала б в одному напрямку…

- Хочу змiн, дiвчата, - пiдтримала подругу Галя. - Ходжу, мов та конячка по колу. I рiк тому так було, i п’ять рокiв тому. I буде так за рiк, i за п’ять. Якась повна криза жанру… Хочу спробувати щось iнше. Стати нарештi господарем свого часу, навчитися не пiддаватися суєтi. Щоб в кiнцi дня результат був - не одноденка, а як цеглинка в будiвлi… Аби потiм озирнувся - ось вона, будiвля, стоїть.

- Стоп-стоп-стоп, - зупинила подругу Луїза. - Ми вже це чули кiлька рокiв тому. Ти ж маєш те, про що мрiяла - свiй журнал. Чого iще? Яка ще будiвля?… Чи ти не роботу маєш на увазi?

- А чого ми про це раптом заговорили? - Галя не вiдповiла, повернула розмову в iнший бiк. Пошукала куди б поставити порожнє горнятко. - А! Це Iрина зi своєю кавою почала!

- Отже! - втрутилася iменинниця, пiднiмаючись. У неї в руках звiдкись узявся грубенький стосик фотографiй. - Настав час роздачi свiтлин з нашого останнього виїзду в Карпати. Ходiмо, дiвчата. Хлопцi-i! Ми йдемо до ва-ас!

За нею потягнулися до мангалу дiвчата з горнятками.

- Розпочинається конкурс на правильну вiдповiдь! У нагороду - фото. Перше запитання: «Чий кошик з грибами виявився найефектнiшим?»

Чоловiки оживилися.

- Мiй!

- Мiй, наскiльки пам’ятаю.

- Не сперечайтеся, мiй. Хоча це був не кошик, а вiдро.

- Ще будуть пропозицiї?… Нi? Увага на фото!

На знимцi, яку Магда виставила перед собою жестом телеведучої, виявився портрет їжачка: у майже порожньому кошику з кiлькома невиразними маслюками поруч. Усi й забули, що того дня Iгор спiймав сивого їжака, i майже вiдразу вiдпустив його у високу траву. А Магда, виявляється, встигла зробити вдалий кадр.

- А кошик чий?

- А кошик мiй! - повiдомила iменинниця. - Нiхто не вiдгадав, фото залишається у автора. Наступне запитання… Хто взяв перше мiсце у номiнацiї «Вираз обличчя»?

Слухачi не квапилися з вiдповiдями.

- Хтось iз нас, коли ми нарештi влаштували собi привал iз застiллям, - висунув свою версiю Iгор. - Думаю, коли ми з Вiктором вигукували «Будьмо!».

- Або коли ми штовхали машину, - згадав Вiктор.

- Нi перше, нi друге… Здаєтеся?… Гляньте-но!

З фото дивився набурмосений Iгор - погляд знизу, з-пiд насуплених брiв - сидiв пiд кущем червоний, напружений, заскочений фотооб’єктивом.

- Не може бути! - заперечив Iгор. - Ти не могла мене упiймати у такий момент.

- Це мiй чоловiк загубив ножик i шукає, - дала правильну вiдповiдь органiзаторка конкурсу. - Пам’ятаєш, Iгоре? А ти що подумав?…

У фiналi гри за кiлькiстю отриманих свiтлин перемогла Луїза. Того карпатського дня вона найчастiше потрапляла у кадр. Усi визнали найвдалiшим її фотопортрет бiля молоденької осики: вiдблиски сонця на щоцi та у волоссi мiдного кольору, i досконалий фон - зелено-червоне, дрiбне й кругле, як п’ятикопiйковi монетки, листя дерева…

При входi у бар Луїза зустрiлася поглядом з чоловiком, який сидiв обличчям до дверей i неуважно слухав жiнку навпроти себе. Луїза вiдшукала вiльний столик, вiдчуваючи, що незнайомець не зводить з неї очей. Його супутниця i собi глянула, чому щойно скляний, вiдсторонений погляд спiврозмовника помiтно ожив. Де б не опинялася Луїза - у коридорах телеканалу, у крамницi, на пляжi, де завгодно - на неї завжди звертали увагу. I не тому що ця ефектна мiдноволоса жiнка мала помiтний виступ на спинi над правою лопаткою. Власне, не горб вiдразу впадав у вiчi. Приголомшливим було поєднання очевидної фiзичної вади зi сповненим гiдностi, теплим, небайдужим поглядом. Виразнi очi, густе руде волосся, аристократичнi кистi рук - i потворнi наслiдки дитячого сколiозу. Всупереч усiм законам гармонiї таке поєднання не псувало її зовнiшностi, а найсильнiший ефект справляла трохи уповiльнена грацiозна хода - результат тривалої i виснажливої роботи над собою.

Якось донька Iрини пожалiлася їй: фiзкультура в унiверситетi - непотрiбний предмет, усi намагаються сачканути. “Уявити лише: двiчi на тиждень здавати дурнi нормативи!” - обурювалася Сонька. “Уявляти немає потреби, - спокiйно вiдреагувала Луїза. - Я усе життя, день у день, протягом години здаю свої особистi нормативи. Нiхто не примушує. Якщо не буду цього робити - почну шкутильгати”. - “Чому?” - не зрозумiла дiвчина. - “Бо через викривлення хребта права нога коротша за лiву на два сантиметри, - приголомшила мамина подруга. - Не помiчала?”.