Тарас Шевченко - КОБЗАР

Спродались, Во храмі помолились богу І веселенькі у дорогу Додому рушили вночі По холодочку. Виростали І вкупі вчились, ростучи, Святиє діточки. Пишались Святиє тії матері Своїми дітками. Із школи Путем терновим розійшлись Обидва. Божії глаголи, Святую правду на землі І прорекли, і розп'ялись За воленьку, святую волю!

Іван пішов собі в пустиню, А твій меж люди. А за ним, За сином праведним своїм, І ти пішла. В старій хатині В чужій покинула його, Святого Йосипа свого! Пішла тинятись попідтинню, Аж поки, поки не дійшла Аж до Голгофи. Бо за сином Святая мати всюди йшла, Його слова, його діла - Все чула, й бачила, і мліла, І мовчки трепетно раділа, На сина дивлячись. А він Сидить, було, на Єлеоні, Одпочива. Єрусалим Розкинувсь гордо перед ним, Сіяє в золотім вісоні Ізраїльський архієрей! Романський золотий плебей! І час, і два мине, не встане, На матір навіть не погляне Та аж заплаче, дивлячись На іудейськую столицю. Й вона заплаче, ідучи У яр по воду до криниці, Тихесенько. І принесе Води погожої, і вмиє Утомлені стопи святиє, І пити дасть, і отрясе, Одує прах з його хітона, Зашиє дірочку та знову Під смокву піде. І сидить, І дивиться, о всесвятая! Як син той скорбний спочиває. Аж ось і дітвора біжить Із города. Його любили Святиє діточки. Слідком За ним по улицях ходили, А іноді й на Єлеон До його бігали малії. Отож прибігли. «О святії! Пренепорочниє!» - сказав, Як узрів діток. Привітав І цілував благословляя, Погрався з ними, мов маленький, Надів бурнус. І веселенький З своїми дітками пішов В Єрусалим на слово нове, Поніс лукавим правди слово! Не вняли слову! Розп'яли! Як розпинать його вели, Ти на розпутії стояла З малими дітьми. Мужики, Його брати, ученики, Перелякались, повтікали. «Нехай іде! Нехай іде! Отак і вас він поведе!» - Сказала дітям. І упала На землю трупом. Розп'ялась Твоя єдиная дитина! А ти, спочинувши під тином, У Назарет отой пішла! Вдову давно вже поховали В чужій, позиченій труні Чужії люде. А Івана її зарізали в тюрмі. І Йосипа твого не стало. І ти, як палець той, осталась Одна-однісінька! Такий Талан твій латаний, небого! Брати його, ученики, Нетвердії, душеубогі, Катам на муку не дались, Сховались, потім розійшлись, І ти їх мусила збирати… Отож вони якось зійшлись Вночі круг тебе сумовати. І ти, великая в женах! І їх униніє, і страх Розвіяла, мов ту полову, Своїм святим огненним словом! Ти дух святий свій пронесла В їх душі вбогії! Хвала! І похвала тобі, Маріє! Мужі воспрянули святиє, По всьому світу розійшлись. І іменем твойого сина, Твоєї скорбної дитини, Любов і правду рознесли По всьому світу. Ти ж під тином, Сумуючи, у бур'яні Умерла з голоду. Амінь.

А потім ченці одягли Тебе в порфіру. І вінчали, Як ту царицю… Розп'яли Й тебе, як сина. Наплювали На тебе, чистую, кати; Розтлили кроткую! а ти… Мов золото в тому горнилі, В людській душі возобновилась, В душі невольничій, малій, В душі скорбящей і убогій.

[27 жовтня - 11 листопада 1859, С.-Петербург]

Подражаніє Едуарду Сові

Посаджу коло хатини На вспомин дружині І яблуньку, і грушеньку, На вспомин єдиній!

Бог дасть, виростуть. Дружина Під древами тими Сяде собі в холодочку З дітками малими. А я буду груші рвати, Діткам подавати… З дружиною єдиною Тихо розмовляти: «Тойді, серце, як бралися, Сі древа садив я… Щасливий я!» - «І я, друже, З тобою щаслива!»

19 ноября [1859], С.-Петербург

Подражаніє Ієзекіїлю

Восплач, пророче, сине божий! І о князях, і о вельможах, І о царях отих. І рци: «Пащо та сука, ваша мати, Зо львами кліщилась, щенята? І добувала вас, лихих? І множила ваш род проклятий? А потім з вас, щенят зубатих, Зробились львичища! Людей! Незлобних, праведних дітей, Жрете, скажені!.. Мов шуліка Хватає в бур'яні курча, Клює і рве його. А люде… Хоч бачать люде, та мовчать. Отож львеня те дике! люте! Підстерегли його, взяли Та, закувавши добре в пута, В Єгипет люде одвели - На каторгу. А люта мати! Спустила друге бісновате Своє скаженеє звіря. Та вже такого сподаря, Що гради й весі пожирало. Земля тряслася, трепетала Од реву львичища твого. Окули люде і цього. Заперли в щелепи удила І в Вавілоні посадили В тюрму глибоку. Щоб не чуть Було на світі того рику Самодержавного владики, Царя неситого… Минуть, Уже потроху і минають Дні беззаконія і зла. А львичища того не знають, Ростуть собі, як та лоза У темнім лузі. Уповають На корінь свій, уже гнилий, Уже червивий, і малий, І худосильний. Вітер з поля Дихне - погне і полама. І ваша злая своєволя Сама скупається, сама В своїй крові. Плач великий Вомєсто львичищого рика Почують люде. І той плач, Нікчемний, довгий і поганий, Межи людьми во притчу стане, Самодержавний отой плач!»

Декабря 6 [1859, С.-Петербург]

Осії глава XIV

Подражаніє

Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі. А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно! Мій любий краю неповинний! За що тебе господь кара, Карає тяжко? За Богдана, Та за скаженого Петра, Та за панів отих поганих До краю нищить… Покара, Уб'є незримо і правдиво; Бо довго довготерпеливий Дивився мовчки на твою, Гріховную твою утробу І рек во гніві: «Потреблю Твою красу, твою оздобу, Сама розіпнешся. Во злобі Сини твої тебе уб'ють Оперені, а злозачаті Во чреві згинуть, пропадуть, Мов недолежані курчата!.. І плача, матернього плача Ісполню гради і поля, Да зрить розтленная земля, Що я держитель і все бачу». Воскресни, мамо! І вернися В світлицю-хату; опочий, Бо ти аж надто вже втомилась, Гріхи синовні несучи. Спочивши, скорбная, скажи, Прорий своїм лукавим чадам, Що пропадуть вони, лихі, Що їх безчестіє, і зрада, І криводушіє огнем, Кровавим, пламенним мечем Нарізані на людських душах, Що крикне кара невсипуща, Що не спасе їх добрий цар, Їх кроткий, п'яний господар, Не дасть їм пить, не дасть їм їсти, Не дасть коня вам охляп сісти Та утікать; не втечете І не сховаєтеся; всюди Вас найде правда-мста; а люде Підстережуть вас на тотеж, Уловлять і судить не будуть, В кайдани туго окують, В село на зрище приведуть, І на хресті отім без ката І без царя вас, біснуватих, Розпнуть, розірвуть, рознесуть, І вашей кровію, собаки, Собак напоять… І додай, Такеє слово їм додай Без притчі; вискажи: «Зробили, Руками скверними створили Свою надію; й речете, Що цар наш бог, і цар надія, І нагодує, і огріє Вдову і сирот». Ні, не те, Скажи їм ось що: «Брешуть боги, Ті ідоли в чужих чертогах, Скажи, що правда оживе, Натхне, накличе, нажене Не ветхеє, не древлє слово Розтлєнноє, а слово нове Меж людьми криком пронесе І люд окрадений спасе Од ласки царської…»

25 декабр[я] 1859 г. [С.-Петербург]

Дівча любе, чорнобриве Несло з льоху пиво. А я глянув, подивився - Та аж похилився… Кому воно пиво носить? Чому босе ходить?.. Боже сильний! Твоя сила Та тобі ж і шкодить.

[15 січня 1860, С.-Петербург]

Ой діброво - темний гаю! Тебе одягає Тричі на рік… Багатого Собі батька маєш. Раз укриє тебе рясно Зеленим покровом,- Аж сам собі дивується На свою діброву… Надивившись на доненьку Любу, молодую, Возьме її та й огорне В ризу золотую І сповиє дорогою Білою габою,- Та й спать ляже, втомившися Турбою такою.