Тарас Шевченко - КОБЗАР

27 іюня [1860, С.-Петербург]

Ликері

На пам'ять 5 августа 1860 г.

Моя ти любо! Мій ти друже! Не ймуть нам віри без хреста, Не ймуть нам віри без попа Раби, невольники недужі! Заснули, мов свиня в калюжі, В святій неволі! Мій ти друже, Моя ти любо! Не хрестись, І не кленись, і не молись Нікому в світі! Збрешуть люде, І візантійський Саваоф Одурить! Не одурить бог, Карать і миловать не буде: Ми не раби його - ми люде! Моя ти любо! усміхнись, І вольную святую душу, І руку вольную, мій друже, Подай мені. То перейти І він поможе нам калюжу, Поможе й лихо донести, І поховать лихе дебеле В хатині тихій і веселій.

5 августа [1860], Стрельна

Н. Я. МАКАРОВУ На пам'ять 14 сентября

Барвінок цвів і зеленів, Слався, розстилався; Та недосвіт перед світом В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти, Побив… Поморозив… Шкода того барвіночка Й недосвіта шкода!

14 сентября [1860, С.-Петербург]

І Архімед, і Галілей Вина й не бачили. Єлей Потік у черево чернече! А ви, святиє предотечі, По всьому світу розійшлись І крихту хліба понесли Царям убогим. Буде бите Царями сіянеє жито! А люде виростуть. Умруть Ще не зачатиє царята… І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі.

24 сентября [1860, С.-Петербург]

Поставлю хату і кімнату, Садок-райочок насаджу. Посиджу я і походжу В своїй маленькій благодаті. Та в одині-самотині В садочку буду спочивати. Присняться діточки мені, Веселая присниться мати, Давнє-колишній та ясний Присниться сон мені!.. і ти!.. Ні, я не буду спочивати, Бо й ти приснишся. І в малий Райочок мій спідтиха-тиха Підкрадешся, наробиш лиха… Запалиш рай мій самотний.

27 сентября [1864 С.-Петербург]

Не нарікаю я на бога, Не нарікаю ні на кого. Я сам себе, дурний, дурю, Та ще й співаючи. Орю Свій переліг - убогу ниву! Та сію слово. Добрі жнива Колись-то будуть. І дурю! Себе таки, себе самого, А більше, бачиться, нікого?

Орися ж ти, моя ниво, Долом та горою! Та засійся, чорна ниво, Волею ясною! Орися ж ти, розвернися, Полем розстелися! Та посійся добрим житом, Долею полийся! Розвернися ж на всі боки, Ниво-десятино! Та посійся не словами, А розумом, ниво! Вийдуть люде жито жати… Веселії жнива!.. Розвернися ж, розстелися ж, Убогая ниво!!!

Чи не дурю себе я знову Своїм химерним добрим словом? Дурю! Бо лучче одурить Себе-таки, себе самого, Ніж з ворогом по правді жить І всує нарікать на бога!

5 октября [1860, С.-Петербург]

Саул

В непробудимому Китаї, В Єгипті темному, у нас І понад Індом і Євфратом Свої ягнята і телята На полі вольнім вольно пас Чабан було в своєму раї. І гадки-гадоньки не має, Пасе, і доїть, і стриже Свою худобу та співає… Аж ось лихий царя несе З законами, з мечем, з катами, З князями, темними рабами. Вночі підкрались, зайняли Отари з поля; а пасущих, І шатра їх, убогі кущі, І все добро, дітей малих, Сестру, жену і все взяли, І все розтлили, осквернили, І осквернених, худосилих, Убогих серцем, завдали В роботу-каторгу. Минали За днями дні. Раби мовчали, Царі лупилися, росли І Вавілони муровали. А маги, бонзи і жерці (Неначе наші панотці) В храмах, в пагодах годувались, Мов кабани царям на сало Та на ковбаси. І царі Самі собі побудували Храми, кумирні, олтарі. Раби німії поклонялись. Жидам сердешним заздро стало, Що й невеличкого царя І з кизяка хоч олтаря У їх немає. Попросили Таки старого Самуїла, Щоб він де хоче, там і взяв, А дав би їм, старий, царя. Отож премудрий прозорливець, Поміркувавши, взяв єлей Та взяв од козлищ і свиней Того Саула здоровила І їм помазав во царя. Саул, не будучи дурак, Набрав гарем собі чималий Та й заходився царювать. Дивилися та дивувались На новобранця чабани Та промовляли, що й вони Таки не дурні. «Ач якого Собі ми виблагали в бога Самодержавця». А Саул Бере і город, і аул, Бере дівча, бере ягницю, Будує кедрові світлиці, Престол із золота кує, Благоволеньє оддає Своїм всеподданнійшим голим. І в багряниці довгополій Ходив по храмині, ходив, Аж поки, лобом неширокий, В своїм гаремі одинокий, Саул сердега одурів.

Незабаром зібралась рада. «Панове чесная громадо! Що нам робить? Наш мудрий цар, Самодержавець-господар, Сердешний одурів. Панове! Чи нам його тепер лічить? Чи заходиться та зробить Царя здоровшого?» По мові, По мудрій раді розійшлись Смутнії пастирі. В кедровій В новій палаті цар не спить, Не їсть, не п'є, не гомонить. А мовчки долі, всемогучий, Дере порфіру на онучі І ніби морщить постоли, Плете волоки, озуває І у кедрових стін нових Про батькове осля питає. То возьме скіпетр і заграє, Мов на сопілці. Чабани, Веніамінові внучата, Тельця отрокам принесли, Щоб їм дозволено співати У сінях царських. Заревла Сивоборода, волохата Рідня Саулова пузата, Та ще й гусляра привела, Якогось чабана Давида. «І вийде цар Саул, і вийде,- Чабан співає,- на войну…» Саул прочумався та й ну, Як той москаль, у батька, в матір Свою рідоньку волохату І вздовж, і впоперек хрестить. А гусляра того Давида Трохи не вбив. Якби він знав, Яке то лихо з його вийде, З того лукавого Давида, То, мов гадюку б, розтоптав І ядовитую б розтер Гадючу слину. А тепер Плугами, ралом не розорем Прокляту ниву: проросла Колючим терном. Горе! Горе! Дрібніють люде на землі, Ростуть і висяться царі!

13 октября [1860, С. Петербург]

Минули літа молодії, Холодним вітром од надії Уже повіяло. Зима! Сиди один в холодній хаті, Нема з ким тихо розмовляти, Ані порадитись. Нема, Анікогісінько нема! Сиди ж один, поки надія Одурить дурня, осміє… Морозом очі окує, А думи гордії розвіє, Як ту сніжину по степу! Сиди ж один собі в кутку. Не жди весни - святої долі! Вона не зійде вже ніколи Садочок твій позеленить, Твою надію оновить! І думу вольную на волю Не прийде випустить… Сиди І нічогісінько не жди!..

18 октября [1860, С.-Петербург]

Титарівна

Давно се діялось колись, Ще як борці у нас ходили По селах та дівчат дурили, З громади кпили, хлопців били Та верховодили в селі,- Як ті гусари на п о с т о ї. Ще за гетьманщини святої, Давно се діялось колись.

У неділю на селі У оранді на столі Сиділи лірники та грали По шелягу за танець. Кругом аж курява вставала. Дівчата танцювали І парубки… «Уже й кінець! А нуте іншу!» - «Та й це добра!» І знову ліри заревли, І знов дівчата, мов сороки, А парубки, узявшись в боки, Навприсідки пішли… Найкращий парубок Микита Стоїть на лаві в сірій свиті. Найкращий хлопець, та байстрюк; Байстрюк собі, та ще й убогий, Так і нікому не до його, Стоїть собі, як той…. Плечима стелю підпирає, Та дивиться, і замирає, На титарівну… А та в квітах, Мов намальована, стоїть Сама собі, і на Микиту Неначе глянула!.. Горить! Горить Микита в сірій свиті! Шеляга виймає, І за того остатнього Музику наймає, І нерівню титарівну У танець вітає!! «Одчепися, пройдисвіте! - І зареготалась Титарівна.- Хіба тобі Наймичок не стало!» Насміялась титарівна З бідного Микити. Насміялася при людях, Що він в сірій свиті! Буде тобі, титарівно! Заплачеш, небого, За ті сміхи!.. Де ж Микита? В далеку дорогу Пішов собі… З того часу Не чуть його стало… З того часу титарівні Щось такеє сталось! Додому плачучи прийшла, І спати плачучи лягла, І не вечеряла!.. не спала, Яка лягла, така і встала, Мов одуріла! Що робить? Сама не знає! А Микита, Неначе сич, у сірій свиті Перед очима все стоїть! Мара, та й годі! Титарівно! В недобрий час з того нерівні Ти насміялась… Стало жаль Тобі його… Нудьга, печаль І сором душу оступила, І ти заплакала! Чого? Того, що тяжко полюбила Микиту бідного того!