Тарас Шевченко - КОБЗАР

До стебла все погоріло, І діти згоріли, А сусіди, і багаті І вбогі, раділи. Багатії, бач, раділи, Що багатше стали, А вбогії тому раді, Що з ними зрівнялись! Посходились жалкувать, Жалю завдавати. “Шкода, шкода! Якби знаття, Копійчину б дбати, То все б таки не так воно… А що пак, Максиме! (Бо його Максимом звали.) Попродай скотину Та ходи до мене в найми, Що буде, те й буде. Будем знов чумакувати, Поки вийдем в люде, А там знову…” Подякував Максим за пораду. “Побачу ще, як там буде; Коли не дам ради, То тойді вже, певне, треба Іти в найми знову… Де-то моя Катерина, Моя чорноброва!.. Вона мене все радила, І тепер порадить!..” Та остання ся рада Навіки завадить. Воли твої і корови Разом поздихали, А Катруся з москалями Десь помандрувала!

Тепер отак пиши, небоже. Максим подумав, пожурився; А потім богу помолився, Промовив двічи: - Боже!Боже! - Та й більш нічого. Од цариці Прийшов указ лоби голить. “Не дав вдовиці утопиться, Не дам же й з торбою ходить!” - Сказав Максим, і грунт покинув. Бо вдовиного, бачиш, сина В прийом громада повезла. Такі-то темнії діла Творяться нишком на сім світі! А вас, письменних, треба б бити, Щоб не кричали: “Ах! аллах! Не варт, не варт на світі жити!” А чом пак темні не кричать?

Хіба ж живуть вони? І знають, Як ви сказали, благодать, Любов?..

Що, що? Недочуваю…

Вони, кажу вам, прозябають. Або, по-вашому, ростуть, Як та капуста на городі.

Отак по-вашому! Ну, годі ж, Нехай собі і не живуть… А все скажу-таки: як хочеш, А ви їм жить не даєте, Бо ви для себе живете, Заплющивши письменні очі.

Отже, як будем так писать, То ми й до вечора не кончим. Ну, де той безталанний зять?

Вернувсь вдовиченко додому, А зять пішов у москалі. Не жаль було його нікому, Та ще й сміялись у селі!

Отже, далебі, не знаю, Чи вона верталась, Катерина до матері, Чи так і пропала? Була чутка, що стрижену В Умані водили По улицях - украла щось… Потім утопилась. Та все то те, - знаєш, дюде Втоплять і задушать! А може, то така правда, Як на вербі груші. Знаю тілько, що про неї І пісню проклали. Я чув тойді, на досвітках Дівчата співали: “Шелесь, шелесь по дубині, Шапки хлопці погубили, Тілько наймит не згубив, Удовівну полюбив…” Соромітна, нехай їй лихо! Минали літа тихо, тихо, - Отак пиши, - і за гріхи Карались господом ляхи, І пугав Пугач над Уралом. Піїти в одах вихваляли Войну й царицю. Тілько ми Сиділи нишком, слава богу.

Після великої зими Вернувся і Максим безногий. В поході, каже, загубив. Та срібний хрестик заробив!

- Чого він придибав? Нема в нього хати, Ні сестри, ні брата, нікого нема. Чого ж він приплентав? - А хто його зна! Чи чув ти, що кажуть:легше умирати Хоть на пожарині В своїй стороні, Ніж в чужій в палатах. Чи чув ти? - Ба ні. Ей, дядечку, швидче, швидче будемо писати, Бо хочеться спати і вам і мені.

Зажуривсь москаль-каліка, Де йому подітись? Вдовиченко в пікінерах, Вдова на тім світі! До кого ж він прихилиться? Де перезимує? Уже осінь незабаром Зима залютує. Нема йому в світі долі, Полинула в поле!.. Попросився зимувати До дяка у школу. Бо таки й письма, спасибі, Москалі навчили, І в косі був, бо й москалі Тойді, бач, носили Сиві коси з кучерями Усі до одного І борошном посипали Бог їх зна, для чого! Максим таки як письменний, Було, помагає І на клиросі дякові І псалтир читає Над покійними. Й хавтури З школярами носить. А в пилипівку, сірома, Христа ради просить! Нічого, знай, своє пиши Та перед людьми не бреши. Хоч би тобі лихе слово Почув хто од його. - І талан і безталання - Все, - каже, - од бога. Ані охне, ні заплаче, Неначе дитина. І собаки не кусали Москаля Максима. А в неділю або в свято, Мов причепуриться, Шкандибає на вдовину Пустку подивиться. Сяде собі у садочку… І вдову згадає І за її грішну душу Псалтир прочитає. Катерину о здравії Тихенько пом'яне! Утре сльози - все од бога - Й веселенький стане. А в петрівку і в спасівке Не спочине в школі, Бере заступ і лопату, Шкандибає в поле… І край шляху при долині - Отже, не вгадаєш, Що каліка виробляє, - Криницю копає! Та й викопав. На те літо Криницю святили, На самого маковія, І дуб посадили На прикмету проїзжачим. А на друге літо Москаля вже неживого Найшли в балці діти Коло самої криниці - Вийшов подивиться Останній раз, сіромаха, На свою криницю. громадою при долині Його поховали І долину і криницю На пам’ять назвали Москалевою. На спаса Або маковія І досі там воду святять. І дуб зеленіє. Хто йде, їде - не минають Зеленого дуба, В холодочку посідають Та тихо та любо,

П’ючи воду погожую, Згадують Максима…

Отак живіть, недоуки, То й жить не остине.

[Кінець червня-грудень 1847, Орська кріпость]

Тарасова ніч

(друга редакція)

На розпутті кобзар сидить Та на кобзі грає; Кругом хлопці та дівчата - Як мак процвітає. Грає кобзар, приспівує, Вимовля словами, Як москалі, орда, ляхи Бились з козаками; Як збиралась громадонька В неділеньку вранці; Як ховали отамана В зеленім байраці. Грає кобзар, виспівує - Аж лихо сміється… “Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться.”

“Встає хмара з-за Лиману, А другая з поля; Зажурилась Україна - Така її доля! Зажурилась, заплакала, Як мала дитина. Ніхто її не рятує… Козачество гине; Гине слава лицарськая, Немає де дітись; Виростають нехрещені Козацькії діти; Кохаються невінчані; Без попа ховають; Запродана жидам церков, В церков не пускають! Як та галич поле крив, Ляхи, уніати Налітають - нема кому Порадоньки дати. Обізвався Наливайко - Не стало кравчини! Обізвавсь козак Павлюга За нею полинув! Обізвавсь Тарас Трясило Волю рятувати, Обізвався, орел сизий, Та й дав ляхам знати!

Вже не три дні, не три ночі Б'ється пан Трясило. Од Лимана до Трубайла Трупом поле крилось. Ізнемігся наш Трясило, Тяжко зажурився, А поганець Конецпольський Тому звеселився; Зібрав шляхту всю докупи Та й ну частовати. Зібрав Тарас козаченьків - Поради прохати: “Отамани товариші, Брати мої, діти! Дайте мені порадоньку, Що будем робити? Бенкетують вражі ляхи - Наше безголов'я”. “Бенкетують, препогані Собі на здоров'я! Нехай, кляті, бенкетують, Поки сонце зайде, А ніч-мати дасть пораду, - Козак ляха знайде”.

Лягло сонце за горою, Зірки засіяли, А козаки, як та хмара, Ляхів обступали. Як став місяць серед неба, Ревнула гармата; Прокинулись ляшки-панки - Нікуди втікати! Прокинулись ляшки-панки, Та й не повставали: Встало сонце - ляшки-панки Покотом лежали.

Червоною гадюкою Несе Альта вісти, Щоб летіли круки з поля Та ляшеньків їсти. Налетіли гайворони Вельможних будити… Зібралося козачество Богу помолитись. Закрякали гайворони, Виймаючи очі, Заспівали козаченьки Пісню тії ночі, Тії ночі кривавої, Що славною стала Тарасові, козачеству, Ляхів що приспала.

Над річкою, в чистім полі, Могила чорніє; Де кров текла козацькая, Трава зеленіє. Сидить крячок на могилі Та з голоду кряче… Згада козак колишнеє, Згада та й заплаче!»