Євгеній Литвак - Епоха слави і надії

Імператор Олександр Другий нічого не сказав Монферану, але, проходячи повз, руки не подав і не подякував. Архітектор дуже засмутився, від розпачу захворів і помер… Версія гарна, але за офіційною Монферан помер від запалення легенів.

– Так, а що ж щодо місця його поховання? – Нагадала про своє питання Ганна. – Невже він не хотів знайти вічний спокій тут? У Ісаакіївському?

– Хотів, – кивнув гід, – але в цьому йому було відмовлено ще за життя . Російський цар, як і французький архітектор, відносився до віри серйозно. Тому не зміг прийняти те, що суперечить канонам рішення про поховання католика Монферана, у створеному їм православному Соборі, і упокоївся Монферан у рідному Парижі. Хоча урочиста церемонія проводів цього шанованого католика була проведена на найвищому рівні – із заупокійною службою в Ісакії, з обнесенням труни навколо Собору.

Та і Російська Церква віднеслася до пам'яті Монферана з величезною повагою – його бюст, виготовлений з матеріалів, що застосовувалися при будівництві храму, був встановлений в соборі – поряд із скульптурними зображеннями святих і святими іконами.

Передбачаючи наступне питання Ганни, екскурсовод посміхнувся, бачачи її нетерпіння, сказав:

– Тіло покійного було поміщене в металеву труну, залите воском і відправлене до Парижу, де похованням на Монмартрському кладовищі зайнялася тітка Огюста Пуаро. Після багатьох років, ім'я Монферана на батьківщині забули, так само, як і забули місце його поховання. Якщо опинитеся в Парижі і заглянете на Монмартрське кладовище, зможете відшукати пам'ятник, де французькою мовою написано: "Тут похована Луїза Фістіоні, що померла двадцятого травня 1823-его року".

А нижче, на тому ж надгробному камені, вибита дата смерті Монферана за григоріанським календарем – десяте липня 1858-го року. На лицьовій стороні надгробка, на мармуровій п'ятикутній плиті прикріплений відлитий в бронзі вензель Монферана "АМ". Велика людина, якій не знайшлося місця на кладовищі Петербургу…

Екскурсовод відвернувся, ніби і дійсно щиро засмучуючись про долю Монферана. Щоб не заважати йому вдаватися до меланхолії, Ніколас жестом відкликав Ганну убік і, подивившись у камеру мобільного, сказав:

– Хочу зробити ще одну заяву. Одна відома персона підтвердила, що вшанує наш показ своєю присутністю. Алекс Крамер особисто подарує нову картину для Ганни Шиян, і тоді успіх нашої колекції забезпечений. Стежте за моїм інстаграмом. Залишилося менше доби до зустрічі у Стамбулі.

"Проблеми примушують розумних людей діяти. Дурнів вони вганяють в депресію". Гай Юлій Цезар.

– Ми точно щось впустили, я впевнений, – Лангре похитав головою. – Піджени машину, їдемо в маєток Крамера. Там має бути зачіпка, хоч щось пов'язане з картинами.

– Знову? – Підкинув брови Стажер. – Експерти сто разів там все переглянули, та і ми теж.

– Повір, – Лангре дістав з кишені мобільний, досить старенької моделі. – Передчуття мене рідко підводить.

Стажер гмикнув, але слухняно відправився за своїм автомобілем. За ті пару хвилин, що його не було, Лангре встиг перекинутися з дружиною декількома фразами. Довелося вибачитися за затримку і пообіцяти зводити її в улюблене кафе. Судячи з голосу, та здається, трохи полагідніла, хоча і продовжувала бурчати.

Підігнав машину, Стажер хвацько підморгнув:

– Сідайте, мосьє, візник до ваших послуг!

Лангре закотив очі і, відкинувшись на м'яку спинку пасажирського сидіння, пристебнув ремінь. Він почав звикати і до купленого в кредит автомобіля, і до його водія. Ще зовсім хлопчисько – часом занадто серйозний, часом навпаки легковажний, але Лангре здавалося, що будь у них більше часу, вони б могли стати непоганими напарниками. І, хто знає, можливо, навіть друзями.

– Хвацько наші скрутили цього Грозного, – усміхнувся Стажер. – Я, знаєте встиг трохи попрацювати в конвої.

– І що тебе туди потягнуло? – Здивувався Лангре.

– Ну-у-у, – протягнув Стажер. – Століття бандитської злочинності закінчувалося, і мені захотілося трохи краще вивчити "білих комірців", корупціонерів і шахраїв. Єдине, для чого потрібен конвой – це тягар, тому якщо пристібати підозрюваного рука до руки, йому буде важко потім цю колоду тягнути. В цілому ж нашим завданням було перевозити підозрюваних, і не дати їм втекти. Я і п'ятнадцятирічних школярів – хакерів возив, і всім відомого автовикрадача Швеца.

Часто мені доводилося працювати, по суті кур'єром і возити підозрюваного туди-сюди, щоб він поставив підпис. Все тому, що слідчому було ліньки виходити на вулицю, – Стажер цокнув язиком. – І ось, четверо озброєних співробітника поліції і автомобіль випадають через це на півдня. Возити підозрюваного на продовження терміну утримання – теж нікому не потрібна процедура. Навіщо особиста присутність, якщо в кожній в'язниці є устаткування для відеозв'язку? Гірше в поліції – політика "давай-давай".

Дзвонить тобі начальник і наказує: "Все кидай і вали туди – потрібно когось відвезти до суду". Але, як це можливо? За наказом заявка на перевезення повинна подаватися за кілька діб. Але якийсь слідчий розсипає терміни, тому що у них недобір кадрів. І ось, я разом із чотирма підлеглими повинен їхати, – Стажер стиснув губи. – Звісно, я чинив опір і лаявся. Працювати треба згідно із законом не лише співробітникам, але і керівництву. Якщо у всіх будуть соціальні гарантії, то і інше відношення забезпечено.

Взагалі вважаю, що потрібно в три рази збільшити, як зарплатню поліцейських, так і терміни за посадові злочини.

Крім автомобіля і своєї "заміни" Лангре почав звикати і до особняка Крамера. Недивно, враховуючи той факт, що останнім часом він тут бував частіше, ніж у власному будинку. Він вже знав, що на першому поверсі знаходяться три кімнати: спальня, повноцінний робочий кабінет і велика вітальня. Лангре зупинився в дверях вітальні, яка через світлі тони і великі вікна, з яких відкривався вид на двір і басейн, здавалася у кілька разів більше і просторіше, ніж було насправді.

На кожну, навіть найменшу статуетку з місцевого декору Лангре довелося б копити кілька років. Він не був особливим поціновувачем мистецтва, але за роки роботи звик помічати деталі. Як, наприклад, оригінальний авторський дизайн меблів і прикрас, з елементами натуральних порід дерева і мармуру. Втім, Лангре роздивлявся всю цю пишність не з цікавості, а тому що знав – політ думки дизайнерів інтер'єрів і меблів може воістину здивувати.

Вони вдало адаптують старі і придумують нові ідеї, що допомагають надійно зберігати секрети господарів будинку. Навіщо у будинку схованка – справа господарська. Про таке не запитують, адже це все одно, що рахувати чужі гроші, підглядати в чужу тарілку або ліжко. Але, якщо їх попросять, за додаткову плату вони запросто влаштують схованку. Це завдання технічне і, можливо навіть більшою мірою, психологічне.