Євгеній Литвак - Епоха слави і надії

Віддавши останню шану другу по зброї, чернець звернувся до варти селища, яка завжди була на площі для підтримки порядку :

– Цих двох, – вказав він, на похмурих Табурала і Фарсіса, – тримати окремо один від одного, не давайте їм розмовляти.

Воїни підійшли до полонених і приставили свої списи до їх спин, не даючи їм можливості навіть поворушитися або підняти голову.

– І стережіть строго! – Додав наостанок Дітар. – Вони командували загоном розвідників. І скажіть батьку Авраалу, що я також хочу бути присутнім на допиті. Нехай вони готуються говорити правду.

Білокам'яне селище завмерло в очікуванні розвитку подій. Чоловіки і жінки розійшлися по домівках, але вже незабаром багато хто потягнувся до ринкової площі, що знаходилася практично у центрі селища. Жінки несли продукти: в'ялене м'ясо, рибу, сушені фрукти і ще багато чого, чоловіки – зброю. На ринку не торгували – кожен приносив те, чого у нього був надлишок і брав для себе необхідне для життя, праці, чи полювання.

Тільки один з дванадцяти кантрі ченців – чернець Аденський контролював життя на ринковій площі. Він стежив, щоб птахи і домашні тварини не розтаскали продукти, щоб одяг і інструменти не зіпсувалися від вологи і вітрів. Для таких робіт кантрі чернець міг притягнути будь-кого, хто приходив на площу, крім воїнів і служителів фортеці.

По свсідству з ринком знаходилися майстерні, а трохи вдалині, ніби причаїлася – кузня. По всіх провінціях кузні були приземкуватими, темними і димними, такою ж була вона і тут. Зовсім не змінилася, відколи Есін, тоді ще молодий коваль, що працював під керівництвом свого великодосвідченого батька, викував Дітару його перший меч. Але вже багато днів це місце стояло порожнім, і зараз ковалі з молотами і кліщами були відсутні. Лише Аденський заходив сюди, щоб побути наодинці зі своїми думками.

Чернець сумно глянув на кузню. Як довго він не бачив свого вірного друга, що з ним стало, може йому потрібна допомога, і його сім'я зараз в небезпеці? Такі думки не були для Дітара новими, щодня з моменту їх розлуки, він згадував коваля і туга закутувала його серце. Але ніхто з присутніх не знав про це, хлопець дуже вміло приховував свої хвилювання. Ніхто і ніколи не бачив його емоцій щастя або розчарування, для всіх він був прикладом для наслідування. Багато захоплювалися їм і бачили в ньому благородного, мудрого воїна і керівника. Ченцям не личило виражати свої почуття, щоб вони не переросли в їх слабкості.

Дітар пройшов через ворота вежі Білокам'яного і через кілька хвилин вже знаходився на території тюремного подвір’я. Посеред двору стояла варта, що охороняла індусів, кілька лікарів під легким накриттям, вже перев'язали мавра і тепер намагалися привести його до тями. Батько Авраал ще не з’явився, отже, всі чекали його появи.

Дітара долало безліч припущень, з приводу ранкової сутички, він і уявити собі не міг, що надалі відбуватиметься. За час існування Братства ченці боролися з різними супротивниками, але тоді їм була відома їх мета. Всі чекали Главу Братства, він прийме єдине правильне і безперечне рішення.

Батько Авраал і його рідний син Серафім прийшли на тюремне подвір’я через центральні ворота. Його голос зазвучав у повітрі, стрясаючи своєю вібрацією навколишні простори.

– Вітаю, Дітар. – Привітав ченця Авраал. – Я бачу у тебе є новини.

Він окинув поглядом пов'язаних індусів, що стояли навколішки, спрямувавши свої погляди в землю, і додав:

– Причому живі новини.

Чернець відповів мовчанням, та Авраал, який носив титул "Нісан", що означало той, що "Належить Сонцю", попрямував до бранців. Дітар зробив кілька глибоких вдихів і розповів усе, що сталося вранці, а через мить, немов згадавши, додав:

– Я вже наказав ченцям, щоб вони заспокоїли мешканців Білокам'яного. Також моя варта затягнула трупи вбитих індусів, зброю і їх плоти прямо в джунглі, щоб приховати їх присутність.

Авраал схвально кивнув і придивився до Солара, тіло, якого лікарі протирали цілющими травами. Мавра трясло в лихоманці, жар не спадав. Всі розуміли, що якщо він не помер в перші хвилини після укусу змії, то зараз він бореться за життя. Авраал почав говорити настільки тихо, наскільки це було можливо.

– Вони мовчатимуть. Я маю на увазі, тих двох, яких стережуть окремо. Але їх тіла розкажуть нам багато корисного. Вони у шрамах, тобто їх раніше катували або тренували, в будь – якому випадку вони терплячі до болю, одже перед нами воїни. На них відсутні знаки відмінностей, що пояснює – вони передовий загін розвідників. Їх часті погляди на мавра означають, що він очолював їх загін, а в дорозі вони кілька місяців. Я впевнений, що у них не було запасу їжі – їх армія не так далеко, можливо в парі днів шляху. А їх місце зустрічі знає тільки ватажок.

В мавра є татуювання, абревіатура на десяти пальцях ніг, таке роблять лише злочинчям у державі Калінга, в якості покарання. Але, якщо така людина очолює загін розвідників, то багатотисячна армія професіоналів готується до війни. Схоже, в джунглях біля нас не більше пари сотень чужинців. Вони не небезпечні. Відведіть цих двох до в'язниці і замкніть окремо. Як тільки мавр опритомніє – відразу ж повідомте мене. Ти, Дітар, дізнайся де знаходяться головні ворожі сили. А я зараз вирушу до храму, шукати відповіді в Оракула.

Бічним зором Дітар уважно спостерігав за тим, як Нісан Авраал зі своїм спадкоємцем поверталися в Монастир Агарії. На душі в нього стало важко.

– Калінга? – Здивовано запитали варту, дочекавшись відходу Авраала – Це далеко від нас?

– Це невелика маловідома держава. – Почав пояснювати Дітар. – Вона ні з ким не воювала, і ні для кого не уявляла небезпеки. Місце, де контрабандисти вимінюють рабів на опіум, домовляються про різні інтриги або просто гуляють. Це справжнісинький розсадник шпигунів. Місцеві торгаші примудряються отримувати гроші відразу з декількох зацікавлених сторін, вміло маніпулюючи отриманою від них інформацією.

Правда, якщо послуги подібних "шпигунів" переставали задовольняти "замовників", то їх зазвичай знаходили позаду власних халуп-магазинів з перерізаним горлом. Іноді виникали "шпигунські війни", і навіть в одному кварталі за ніч знаходили по три – чотири, а то і більше трупів.

– Якщо чужаки дійсно з Калінги, то це робить ситуацію ще заплутанішою. – Тим не зрозуміліше, яку роль грав в загоні мавр – житель далеких країн? Чому індуси готові були померти всі до одного, аби врятувати цього інородця?

– Нічого, – відповів їм командир – тортури завжди працювали безвідмовно – скоро все стане ясно.

Дітар відчував, що настають зміни, які кардинально змінять його уявлення про світ, і так вподобане йому, стабільне життя ченця. Не може загін ув'язнених просто так здолати таку велику відстань без вагомих причин на те.