Михайло Грушевський - Нарис історії українського народу

Книжка, пропонована увазі читача, являє собою пристосовану до цілей цього видання обробку мого «Нарису історії українського народу», а саме третього видання (1911 р.). Загалом її для цього видання скорочено, але місцями вона отримала деякі доповнення; крім того, до тексту додано ілюстрації у вигляді знімків із предметів давнього мистецтва й графіки, пам’яток старовини та збережених портретів історичних діячів, – загалом усього того, що може сприяти знайомству з давнім побутом і творчістю.

Вказівки на найважливішу літературу подані лише місцями, переважно посилання зроблені на мою велику «Історію України» (останній VІІІ том доведено до 1650 р.), де зацікавлені знайдуть не тільки докладніші відомості з того чи того питання, а й докладні вказівки щодо джерел та літератури.

25 червня 1913 р.

Нашим завданням є відтворення в головних рисах історичного розвитку українського народу або, точніше, тих етнографічно-політичних груп, з яких протягом століть поступово формується те, що ми розуміємо тепер як український народ, який інакше називають «малоруським», «південноруським», «русинським» чи просто «руським» (як він до останнього часу, за старою традицією, називався й навіть тепер іще зветься в Галичині). Ця різнорідність назв не має особливого значення, бо покриває поняття, зрештою, цілком визначене й зрозуміле, але разом із тим є характерним показником тих історичних змін, які довелося пережити цьому народові.

Його давнє історичне ім’я «русь», «русин», «руський» у період його політичного й культурного занепаду засвоїв великоруський народ, чиє політичне й культурне життя розвинулось на традиціях давньої Київської, Руської держави, і великоруські державні організації – Велике князівство Владимирське, потім Московське – вважали себе наступниками давньої Руської держави з огляду на династичні зв’язки з київською династією та інші сполучні елементи. І от у ХІV ст., коли центр ваги політичного життя зі Східної України пересунувся, з одного боку, у напрямку великоруських земель, а українське державне життя зосередилося в Західній Україні, у Галицько-Волинській державі, ми натрапляємо на назву «Малої Русі» – поки що стосовно цієї останньої. Так, Юрій-Болеслав, галицько-волинський князь, в одній із грамот (1335 р.) титулує себе «князем усієї Малої Росії». Ще частіше трапляється ця назва в грамотах Константинопольського патріархату ХІV ст., де під назвою «Малої Росії» галицько-волинські єпархії протиставлені східним і північним (що залишалися під владою митрополитів «Київських і всієї Русі», тимчасом як галицько-волинські єпархії отримують окремого митрополита). Може, під впливом цієї церковної термінології прийняв згаданий титул і Юрій-Болеслав. Згодом ця назва виходить з ужитку, але коли в ХVІІ ст. українські землі входять до складу Московської держави й виникає потреба відрізнити їх від московських, терміни «малоросійський», «Мала Русь», «Малоросія» набувають офіційного визнання й великого поширення. Під впливом цієї офіційної термінології попередні назви і в літературі Росії та Західної Європи починає витісняти цей «малоруський» термін.

Однак серед українського суспільства цей термін не прищепився. Певний час його спеціально вживали щодо офіційної Малоросії, себто областей, які входили до складу Гетьманщини ХVІІІ ст., а на позначення всієї народної стихії й території дедалі більшого поширення набуває термін «Україна», «український». Цю стару назву в пам’ятках києво-галицьких ХІІ—ХІІІ ст. вживали в загальному значенні, на позначення пограниччя, але в ХVІ ст. вона стає спеціальним, власним ім’ям Середньої Наддніпрянщини, яка наприкінці ХV ст. перетворилася на сповнене небезпек, у виняткові умови поставлене пограниччя, що зазнавало постійних татарських нападів. У ХVІІ ст., коли ця Східна Україна стає осередком нового українського життя, яке розвивається в гострому протиставленні соціальному й національному укладу Польської держави й зосереджує в собі прагнення, мрії та сподівання тогочасної України, тоді і її «українське» ім’я набуває особливого значення. Воно нерозривно зрощується з цими прагненнями та сподіваннями, з бурхливими вибухами українського життя, які для наступних поколінь стали провідною зорею, невичерпним джерелом національної та політико-суспільної свідомості, надій на відродження й розвиток. Літературне відродження ХІХ ст. прибирає назву «українського» для цього нового національного життя. Щоб підкреслити зв’язок нового українського життя зі старими традиціями, це українське ім’я вживали певний час у складній формі «Україна-Русь», «українсько-руський»: старе традиційне ім’я пов’язували з новим терміном українського відродження та руху. Однак останнім часом дедалі ширше використовують і в українській, і в інших літературах простий термін «Україна», «український» не лише до сучасного життя, а й до попередніх його фазисів, і ця назва витісняє поступово всі інші. А на позначення всієї сукупності східнослов’янських груп, що філологи звуть зазвичай «русскою», доводиться вживати назву «східнослов’янська», щоб уникнути плутанини «русского» у значенні великоруського, «русского» у значенні східнослов’янського і, нарешті, «русского» у значенні українського (як воно ще й досі в повній силі залишається в побуті Галичини, Буковини та Угорської Руси). Така плутанина дає привід до постійних ненавмисних і навмисних непорозумінь, і ця обставина змусила українське суспільство останнім часом твердо й рішуче прийняти назву «України», «українського».

У цій неясності та плутаності термінології відображена тяжка історична доля українського народу. Несприятливі історичні умови позбавили його будь-якого значення в сучасному культурному й політичному житті, хоч кількісно він належить до найбільших народностей Європи. Компактною масою займає український народ велику та плідну територію, а у своїй історії та витворах свого духу він довів видатні культурні здібності, багаті обдарування й право на особливе місце в історичному житті. Розбивши його політичне життя, зануривши його на дно економічного, культурного, а разом із тим і національного занепаду, ці несприятливі історичні умови вкрили забуттям світлі та славні миті його минулого життя, вияви його активності, його творчої енергії й на цілі століття кинули на розпутті політичної боротьби як беззбройну, беззахисну здобич завойовницьких апетитів його сусідів, як етнографічну масу, позбавлену національного обличчя, традицій, навіть імені.