Михайло Грушевський - Нарис історії українського народу

Щоправда, тепер цей занепад українського життя значною мірою є вже моментом пройденим – пройденим безповоротно. Щороку помітнішим стає його зростання й піднесення. Відроджується самосвідомість та активність у суспільстві й народніх масах, відроджуються традиції. Розуміння української історії як безперервного процесу, що проходить крізь усі перипетії історичного розвитку від зародків історичного життя й навіть з-за меж цього останнього аж до нашого часу, входить дедалі глибше у свідомість і перестає видаватися чимось дивним та єретичним, яким здавалося ще так недавно.

За традиціями старої московської історіографії, перейнятими найновішою російською, факти української історії зазвичай зараховували епізодично до традиційної схеми східноєвропейської або, як її називають зазвичай, «русской» історії. Остання починалася найстарішими відомостями про Східну Європу (зазвичай, із дослов’янської колонізації); після огляду слов’янського розселення йшов виклад історії Київської держави, який доводили до другої половини ХІІ ст., після чого головна нитка оповіді переносилась до Вел. кн. Владимирського, потім Московського і, нарешті, історія Московської держави переходила в історію Російської імперії. Епізодично, щоб з’ясувати певні моменти в політичній історії Московської та Російської держави, іноді включали сюди такі епізоди, як держава Данила, приєднання білоруських та українських земель до Великого князівства Литовського та унія його з Польщею, козацькі повстання, війни Хмельницького та ін. Отже, початкові стадії історичного життя українського народу розчинялися в «русской истории», середні віки (ХІV – ХVІ) губилися в історії Вел. кн. Литовського та Польщі, і при українській історії, як її зазвичай розуміли (і часто мислять і дотепер), залишалася тільки доба «відпадіння від Польщі» та «приєднання до Росії», себто історія українського козацтва, що уривалася зі скасуванням гетьманства або, за бажанням, продовжувалася історією українського відродження.

Першу спробу зв’язати в органічне ціле з цим загальновизнаним українським періодом попередні століття історичного розвитку українського народу приймали з недовірою чи навіть роздратуванням, як недоречну примху, як вияв якихось тенденцій, своєрідне політиканство в науці, – як один із виявів «українського сепаратизму». Однак, ближче знайомлячись з найновішими побудовами української історії, безсторонні вчені мають змогу переконатися, що тенденція тут ні при чому і дослідження історії українського народу в її цілісності слугуватиме цінною поправкою до збірної схеми «истории государства Российскаго» [29].

У міру того як набуває розвитку й руху українське життя, узагалі втрачають гостроту суперечки на тему національної окремішності українського народу, що так палко й дражливо трактували ще недавно. Питання про самостійність української історії теж входить у ці суперечки, хоч вони й відбувалися головно на ґрунті філологічному й найгострішим та вирішальним пунктом у них було питання про те, чи є українська мова самостійною мовою, а чи лише говіркою тієї «руської» мови, до складу якої як другий член входить наріччя великоруське з білоруським «піднаріччям». Низка видатних мовознавців визнавала українську мову окремою мовою – хоч, з другого боку, ще й тепер не бракує суджень, які визнають українську мову лише наріччям. Лінгвістична близькість із сусідніми народами – великоруським і польським – давала привід навіть заперечувати існування українського народу як такого та його право на самостійний культурний і політичний розвиток. Такі голоси лунали – та й тепер ще не перестають лунати – з польського та великоруського боку; вони представляли українську народність лиш провінційним різновидом польської чи великоруської народності, хотіли бачити в ній тільки звичайну етнографічну масу, яка мала б слугувати будівельним матеріалом для національності польської чи великоруської. Само собою зрозуміло, що в основі таких поглядів лежать тенденції суто політичного характеру: вони породжені егоїстичними прагненнями народностей, що користуються перевагою на певних частинах української території і прагнуть затримати українську народність у службовій ролі назавжди. Однак ці прагнення дуже часто прикриті науковою подобою, особливо в Росії, де українське питання зберігає гостроту й дотепер.

Представники цих течій висувають положення, що українська мова як наріччя «русского языка» не має розвиватись як літературне й культурне знаряддя; українці повинні користуватися «загальноруською», себто насправді великоруською літературною мовою. Тут підміняють поняття: великоруська мова, розмовна й літературна, зовсім не становить «загальноруської» мови, а, як і українська, є тільки «наріччям» тієї ідеальної «руської», або східнослов’янської, мови, до якої зводять сучасні східнослов’янські наріччя, але якої конкретно немає й навіть ніколи не було [30]. Крім того, поняття мови й наріччя цілком умовні: вони позначають лиш певну градацію, відношення виду до роду, але коли безвідносно ставити питання, то, власне, не можна визначити ті вимоги, яким має відповідати якась мова, щоб її визнали окремою й самостійною. Тому й українську мову одні вважають за мову, інші – за наріччя, але той чи той розв’язок питання не зумовлює культурного значення її. Культурне та національне значення певної мови залежить не від лінгвістичних визначень, а від історичних умов, життєвих сил народності та культурного змісту, які вона вкладає у свою мову. Без сумніву, культурні успіхи українського життя останнього десятиліття змінили на користь українства погляди на культурну та національну повноправність української народності набагато більше, ніж усі теоретичні, наукові аргументи, і вони, безсумнівно, впливатимуть ще сильніше з дальшим їхнім рухом.

Називатимуть українську мову мовою чи наріччям, усе одно треба визнати, що українські говірки становлять певне лінгвістичне ціле, що в пограничних діалектах наближається до сусідніх слов’янських мов: словацької, польської, білоруської та великоруської, але в найбільш характеристичних і типових говірках відрізняється від цих сусідніх і найближчих слов’янських мов дуже помітно цілою низкою фонетичних, морфологічних і синтаксичних особливостей. Так само відрізняється українська народність від найближчих сусідів своїх особливостями антропологічними (у будові тіла) та психофізичними (у складі індивідуального характеру, у відносинах сімейних та громадських, у побуті й культурі матеріальній та духовній). Ці психофізичні та культурні особливості, що мають за собою більш чи менш тривалу історичну давність, тривалий процес розвитку, у цілком визначений спосіб об’єднують в одне національне ціле окремі групи українського населення, відмежовуючи їх від інших подібних цілих, і перетворюють на національну індивідуальність, на народ з тривалою історією розвитку.