Михайло Грушевський - Нарис історії українського народу

Становлячи природне продовження середньоазійських степів, степова область Східної Європи утворює клин, що охоплює область Середнього й Нижнього Дону, Нижнього Дніпра та Дністра. Більш-менш паралельно границі степу йде з південного сходу на південний захід лінія лісу [43]. Вона збігається з границею піщаної, мало придатної для рільництва смуги та смуги хлібородної. Лісова область охоплює піщані, неродючі поріччя Десни, Тетерева, Прип’яті з її притоками й Західного Бугу; ліс, тепер тут уже розріджений, раніше був незрівнянно густіший. Передстепова смуга між областю лісу та степом щедро зрошена, з хвилястою поверхнею та родючим ґрунтом, зі значною лісовою рослинністю, менш відкрита, з опорою на лінію лісу, була областю найбільш інтенсивного життя та культури. Найбільше значення в перші століття нашої історії мала центральна, придніпровська її частина, тому що східна була більш приступна для кочівників, а західна не мала таких зручних водних шляхів, як Подніпров’я. Однак передстепове Подніпров’я часами також дуже потерпало від кочівників; населення було змушене йти звідси в безпечніші місцини, і тому в історичному розвиткові цього центру України бачимо великі перерви.

Західна частина – землі Галицька й Перемиська, де лісовий пояс сходиться з гірською областю Карпат, Волинь середня й північна та лісові й болотисті простори околиць Києва, де лінія лісу досить далеко виступає на південь, – відігравали роль резервуарів, куди українське населення менш захищених просторів відливало під натиском тюркських орд, щоб за деякий час, коли натиск кочівників слабшав, знову рухатися звідси у спорожнілі простори на полудень і схід. Тому культурні та громадські традиції краще збереглися в західній частині українських земель, хоча центр їхнього життя лежав на Дніпрі, і лише тут вона розвивалася могутньо й широко. Степова приморська смуга внаслідок тюркської імміграції не відігравала в житті українських племен видатної ролі.

Від часів, коли українська група племен уперше заволоділа нинішньою територією, і до ХVIII ст., коли остаточно зламано було силу кочових орд і покладено край їхньому рухові до Європи [44], на очах історії кілька разів відбувалися масові відпливи й припливи українського населення у вказаному напрямі. Спершу вони відбуваються у зв’язку з рухом тюркських орд; так, у ІХ ст. рух угорців, у Х ст. – напір печенігів, у кінці ХІ ст. – натиск половців, у ХІІІ ст. – потік монголо-татарських орд, наприкінці ХV – набіги новосформованої Кримської орди спричинюють такі відпливи українського населення, і потім, за кілька десятиліть, зазвичай бачимо новий поступальний рух останнього, більш чи менш успішний. Аж поки припинився рух кочових орд зі сходу, такі пересування української колонізації на схід і полудень не приводили до тривких успіхів. Лише з кінця ХVІ ст., під впливом різних причин, якими були масовий рух селян із західних і північних провінцій, розвиток козацтва, ослаблення, а згодом і повне знищення Кримської орди, припинення руху кочівників з Азії, розвивається успішна й дедалі міцніша українська колонізація у східному та південному напрямі, що тривала потім упродовж ХVII, ХVIII й навіть ХІХ ст.

Також, крім руху тюркських орд, колонізаційні пертурбації були зумовлені й іншими причинами – наприклад, розвиток кріпосної залежності у ХVI та ХІХ ст. мав наслідком перехід величезних мас селянського населення з насиджених місць на схід і полудень; народні рухи ХVII ст. викликали пересування народних мас на схід і полудень, у малозаселені простори, далі від театру війни. Останнє пересування українського населення на схід у ХVII ст. було особливо велике.

Боротьба зі степовими ордами, яка слугувала протягом віків причиною колонізаційних пересувань українського населення, – то слава й заслуга українського народу перед історією європейської культури, захищеної від потоків кочових орд українським бруствером, який прийняв на себе ті удари, що впали б інакше на західні народи з їхніми культурою та добробутом. Однак ця боротьба дорого обійшлася українській народності й поглинула величезну масу її енергії. Спустошення, що їх спричинювали азіатські кочівники, призводили до жахливих втрат у людях та майні. Лише вкрай зубожіле населення наважувалося покинути насиджені місця, переходити в порівняно бідні й негостинні гірські або лісисті місцини та влаштовуватися там наново. Коли ж колонізаційна хвиля рухалася назад, по сусідству зі степом, економічні засоби й сили населення поглиналися цим розсіянням економічної енергії: доводилося вкладати масу енергії та засобів у культивування, прилучення цих здичавілих просторів до осілого життя. Отже, ці припливи й відпливи поглинули величезну масу народного капіталу; маси народу впродовж віків не могли піднятися вище елементарних турбот про підтримання свого існування, створення найпримітивніших умов господарства.

Народ не міг зібрати вільних засобів і сил, щоб задовольнити вищі культурні інтереси. Боротьба зі степом протягом віків поглинала енергію народу, його панівних класів та урядів. Колонізаційні та економічні пертурбації не давали змоги суспільним і політичним умовам стверднути, вийти з «рідкого стану». Маючи перед собою невгамовного ворога вздовж усієї південно-східної лінії степового пограниччя, політичні організації України не могли триматись, якщо в їхньому тилу, по лінії північно-західної границі, формувалися будь-які великі, конкурентні політичні організації. Натомість політичний занепад мав наслідком поглинання всього, що становило національне надбання, чужими панівними класами, а в народних масах це поглинання викликало реакцію, народні війни, які, своєю чергою, поглинали впродовж низки дальших сторіч усі сили та енергію народу.

Географічні, у дальшій послідовності – колонізаційні та економічні умови української території, отже, значною мірою зумовили історичну еволюцію українського народу. З другого боку, вони вельми істотно вплинули на еволюцію його етнічного типу.

Багаторазові масові пересування мали дуже важливе значення для формування українського національного типу й мови. Лише західна окраїна та Північне Полісся зберегли в більш чистому й незайманому вигляді первісну колонізацію. Хоча припливи населення з відкритіших місць у періоди відступів вносили й сюди рух та нові елементи, усе-таки гірська й лісова смуги законсервувалися краще. Це виявляється й у діалектах, що збереглися тут, дуже різноманітних і дрібних, позначених багатьма архаїчними рисами й такими самими архаїзмами в традиції та побуті. На всій решті простору багаторазові масові пересування, що тільки відносно недавно скінчилися, перетасувавши й перемішавши етнічний матеріал (який і так належав до тієї самої групи племен), надали народному типу й мові надзвичайних і рідкісних, порівняно з таким величезним простором, єдності, однорідності та свідомості своєї одноплемінності. Народні говірки з їх новішими, вторинними утвореннями та етнографічний тип українського населення мають на всьому просторі від Львова до Куми (майже 2000 верст) лише досить слабкі розбіжності й варіації.