Михайло Грушевський - Нарис історії українського народу

Величко Г. Народописна карта українсько-руського народу. – Львів: Просвіта, 1895.

Рудницький C. Коротка географія України. – Ч. 1: Фізична географія / C. Рудницький. – Київ; Львів, 1910. – 152 с. З 66 малюнками і картою (мапою). – (Популярна бібліотека «Лан», № 5).

В. Ко-ий. Національно-територіальні межі України і території інших областей Росії / В. Кошовий // Літературно-науковий вістник. – 1907. – Кн. VI: за червень. – С. 456–466; Кн. VIII–IX: за серпень-вересень. – C. 315–331; Кн. ХІ: за падолист. – С. 213–225; Кн. ХІІ: за грудень. – С. 456–470.

Труды Этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, снаряженной Русским географическим обществом: Юго-зап. отдел / Материалы и исслед., собр. д. чл. П. Чубинским. – Т. 7: Евреи; Поляки; Племена немалорусского происхождения; Малоруссы: (Статистика, сельский быт, язык). – С.-Петербург, 1872. – 612 с.

Соболевский А. Опыт русской диалектологии / А. Соболевский // Живая старина. – СПб., 1892. – Вып. 1. – С. 3—24.

Михальчук К. Что такое малорусская (южнорусская) речь? / К. Михальчук // Киевская старина. – 1899. – Т. LXVI: август. – С. 135–195.

Анучин Д. Малороссы / Д. Анучин // Энциклопедический словарь. – СПб: Издатели Ф. Брокгауз, И. Ефрон, 1896. – Т. ХVIIIа: Малолетство – Мейшагола. – С. 484–485.

Рудницкий С. Очерк географии Украины / С. Рудницкий // Украинский народ в его прошлом и настоящем / под редакцией Ф. Волкова, М. Грушевского, М. Ковалевского, Ф. Корша, А. Крымского, М. Туган-Барановского, А. Шахматова. – Т. 2. – СПб.: типография т-ва «Общественная Польза», 1916. – С. 361–380.

Русов А. Статистика украинского населения Европейской России / А. Русов // Украинский народ в его прошлом и настоящем / под редакцией Ф. Волкова, М. Грушевского, М. Ковалевского, Ф. Корша, А. Крымского, М. Туган-Барановского, А. Шахматова. – Т. 2. – СПб.: типография т-ва «Общественная Польза», 1916. – С. 381–406.

Історія народу губиться в «мороці віків», як казали в добрі старі часи, – у зародкових стадіях відокремлення й формування народності в окрему географічно-етнографічну, а потім національну особину. Історія намагається простежити цей процес, вивчити ті умови, у яких відбувалася еволюція цієї особини, проникаючи так глибоко в її минуле, як тільки може. Ще недавно історія народів починалася з перших історичних, писаних відомостей про них; тепер молоді науки, археологія з антропологією, порівняльна етнологія та соціологія й порівняльне мовознавство (глотика), розширили історичний горизонт далеко за цю границю. Щоправда, за сучасного стану цих дисциплін нелегко дібрати з повідомлюваного цими науками те, що має бути введене в історію українського чи іншого народу для роз’яснення її перших стадій: надто багато тут ще хиткого, не усталеного; але, попри такі труднощі, історик ніяк не може знехтувати результатами цих наук там, де йдеться про темні й без них зовсім не доступні доісторичні періоди еволюції народу та його території.

Порогом історичних часів для українського народу можна прийняти IV ст. нашої ери, коли ми маємо відомості, які можемо прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про українські племена лише як про частину слов’янської групи племен, а їхню еволюцію можемо вивчати не в її розвитку, а в результатах, до яких дійшли вони в мить остаточного відособлення окремих слов’янських груп. Порівняльне мовознавство вивчає ці результати довгої низки віків доісторичного життя за лінгвістичними даними, а факти археології та етнографії й пізніші історичні відомості дають змогу контролювати й доповнювати його висновки.

Розселення українських племен на їхній нинішній території збігається з початком їхнього історичного життя. Століття, що безпосередньо слідують за розселенням, готують державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу [46]. Зусиллями київської династії та дружини були з’єднані в одне ціле, в один політичний організм, хоч і на нетривалий час, усі українські племена, усі частини української території, і ця політична єдність надала нових спільних рис культурі та суспільним відносинам усього українського населення. Найважливіше значення мали поширення християнства, яке впродовж дальших сторіч поступово проникало в масу народу та впливало на його побут і світогляд, і поширення принесеної разом із християнством візантійської освіченості й культури київського права та ін. У сфері економічних і суспільних відносин цей період позначений такими рисами, як поділ суспільства на дружину та громаду, утворення купецько-боярського капіталістично-землевласницького класу, потужний розвиток (а згодом занепад) торгівлі та промисловості та ін.

У середні десятиліття остаточно завмирає самостійне державне життя в українських землях і вони входять до складу двох сусідніх держав: Вел. князівства Литовського й королівства Польського. Цей факт відкриває собою другий, перехідний період [47]. У сфері культурних відносин західні впливи отримують рішучу перевагу над візантійськими, у сфері економічній дедалі прискорюваним темпом іде формування вищого, привілейованого класу й повне економічне та юридичне поневолення ним маси. Водночас цей привілейований клас чимдалі рішучіше віддаляється від маси народу в культурному й національному плані; антагонізм маси стосовно урядової та привілейованої меншості, що існував, звісно, і в попередній час, тепер загострюється національною та релігійною ворожнечею. Усе це готує конфлікт, який проривається наприкінці XVI ст. у Південно-Східній Україні завдяки її колонізаційним умовам.

Історія боротьби народу з ненависним суспільним та економічним ладом, спрямованої на повалення його й реформу суспільних відносин згідно з народним ідеалом суспільної справедливості, становить зміст третього періоду [48]. Боротьба економічного та суспільного характеру поєднується з боротьбою релігійною та національною; завдяки цьому вона охоплює собою надзвичайно широке коло інтересів і просякає згори донизу всі суспільні класи. Її ареною слугує головно Східна Україна. Тут політичний, суспільний та економічний устрій зазнає повної перебудови. Національна свідомість доходить до небувалої ще напруги; надзвичайного розвитку досягають релігійні інтереси, що значною мірою збігаються з національними й навіть покривають їх через цей збіг. Натомість у Західній Україні, за реакцією, прискореним темпом іде в тому самому напрямку суспільний і культурний процес. Зрештою, боротьбу програно народом і у Східній Україні, і під загальною реакцією затихають наприкінці ХVІІІ ст. її останні відлуння.

Кажучи старою історіософською термінологією, це була теза й антитеза, що синтезувалися в минулому столітті українського відродження, яке викликало до нового життя народні прагнення й з’ясувало їх у світлі прогресивних ідей сучасного культурного руху. Засвоєні новою українською інтелігенцією, що виростає під прогресивним впливом Заходу, вони синтезуються з національними, політичними та суспільними традиціями бурхливих століть попереднього періоду, і місце старої збройної боротьби посідає боротьба культурна, в ім’я здійснення суспільних і національних ідеалів, які пов’язують в одне ціле маси народу з цією новою інтелігенцією.