Михайло Грушевський - Нарис історії українського народу

На вказаній території, у тісному сусідстві та спілкуванні, слов’янські племена прожили низку століть, досягнувши досить високого рівня культури. Кажу про слов’янські племена, а не про єдине слов’янське плем’я, бо племінна диференціація – зачатки відмінностей у племінному складі, мові та укладі життя мали до певної міри виявлятися вже в цей період, хоч ми й не можемо стежити за процесом цього відособлення. Про загальний рівень культури ми можемо судити з лінгвістичних даних (за наявністю в окремих слов’янських племен спільних назв, що сягають часів їхнього спільного життя). Бачимо в них уже досить розвинуте рільництво, початки городництва й садівництва, доволі широке коло ремесел, оброблення металів тощо. Якщо потім, у період розселення, слов’ян зображують їх культурніші сусіди як населення малокультурне, з переважанням пастушого й мисливського побуту, то це треба пояснити почасти надзвичайними умовами, у яких відбувалися ці міжнародні контакти (відомості стосуються передових кадрів руху, войовничих, що нехтували умовами господарювання й культури), почасти потрібно бачити тут тимчасовий занепад культури, вельми звичний у періоди пересування та експансії.

Розселення слов’ян мало початись не пізніше ІІІ ст. нашої ери. За рухом германських племен мав іти рух слов’ян на захід. Послаблення іранських орд Чорномор’я відкривало шлях на південь; гунський потік, що зруйнував залишки іранської колонізації й погнав на захід готські племена Чорномор’я, остаточно відкрив ці землі для слов’янської колонізації.

Рух на південь східнослов’янських племен (південної, української групи) дає про себе знати появою в Чорномор’ї згадуваних уже антів. На крайньому південному сході, у басейні Дону й сусідстві Азовського моря, ми бачимо їх у середині VI ст., і в той самий час вони виступають на лівому березі Нижнього Дністра, що становив тоді крайню межу їхнього розселення на заході [49]. У VII ст. відходять остаточно за Дунай південні слов’яни (предки балканських племен), і східнослов’янська (українська) колонізація займає землі до північного берега Дунаю. На заході відкрилися для неї, після руху слов’ян на захід і південний захід, прикарпатські землі й гірська область Карпат, колонізована українським населенням, утім, лише поступово, протягом низки століть. У другій половині VII ст. українська колонізація могла вже оволодіти своєю пізнішою територією, принаймні в головних рисах, оскільки етнографічні границі не встановилися, звісно, одразу міцно, та й серед українського населення могли довго залишатися острови чужорідного, найдавнішого, населення.

Пізніші колонізаційні пертурбації неодноразово вносили помітні зміни в українське розселення, як воно склалося в цю добу. Не раз гнали вони з цієї території українське населення на захід і північ з менш захищених, відкритіших для всяких ударів східних і південних просторів.

Та серед усіх цих тисячолітніх змін і збурень воно вперто тримається своїх займанщин доби слов’янського розселення, за першої-ліпшої нагоди прагнучи повернути собі втрачене, і свої втрати, особливо на заході, у прикордонних областях змішаної колонізації, винагороджує набагато більшими набутками на південному сході.

Більш докладні відомості про неї ми, однак, маємо лише пізніше, для Х – ХІ ст. Найбільше даних повідомляють етнографічні огляди й уваги, зібрані у вступній частині до найдавнішого київського літопису (т. зв. Нестора); хоча їх укладено у другій половині ХІ ст., та вони дають вказівки стосовно більш ранніх колонізаційних відносин, до тих змін, які спричинені у другій половині Х ст. рухом Печенізької орди. На підставі цих оглядів та інших історичних джерел (т. зв. Географа Баварського, Константина Порфірородного та ін.), а також археологічного та діалектологічного матеріалу східнослов’янську колонізацію можна подати в такому вигляді: області Верхнього Дніпра та верхів’їв Зах. Двіни й Волги займають племена північної групи – кривичі, дреговичі, радимичі, в’ятичі, предки нинішніх білорусів та великорусів; вони поширюються послідовно на схід, колонізуючи фінські землі, де згодом виростають справжні центри великоруського племені. Племена південної (української) групи розташовуються в басейні Середнього та Нижнього Дніпра, сягаючи на захід – в область Карпат, на схід – в область Дону. У центрі української колонізації на правому березі Дніпра, в околицях Києва розташувалося плем’я полян. У кінці Х і в ХІ ст. воно займає невеликий трикутник між ріками Дніпром, Ірпенем та Россю. Може, раніше, до печенізького натиску, область полян сягала далі на південь, за Рось, і тут у більш відкритих, безлісних просторах «чистого поля», яке дало їм ім’я, розселялися вони спершу, а тільки пізніше були відтиснуті в північний кут своєї території, лісисті й горбкуваті околиці Києва.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Михайло Грушевський таке рішення пояснював побажаннями читачів. У передмові до другого видання він писав: «Вважали [деякі читачі-критики], що історію останніх століть викладено надто стисло… Я міг піти назустріч цим зауваженням лише настільки, що розширив виклад історії ХVІІІ та ХІХ ст.; історія останніх трьох століть, якій уже в першому виданні було присвячено майже половину книжки, у цьому виданні займає більше половини… (у своїй «Історії України» – якщо мені судилося довести її до кінця – я призначаю для цих століть три-чотири великих томи)» ( Грушевський М. C. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2015. Т. 22: Нарис історії українського народу/ Упор. І. Гирич, В. Кавунник. С. 2. (Серія: Монографічні історичні праці).

Традиційно весь дореволюційний період українського руху поділяють на три етапи: 1) етнографічно-культурницький (1840–1859), що характеризувався вивченням фольклору та етнографії з романтичним піднесенням народу на головний щабель історичного буття. Тоді появився «Кобзар» Тараса Шевченка як «Біблія» буття української нації, виник новітній правопис Пантелеймона Куліша, вийшли друком історичні праці Миколи Костомарова, який провістив федеративні начала давньої Русі та існування української історії, відрубної від російської; 2) академічно-українофільський (1860 – початок 1890-х), що характеризується виходом на суспільну арену громад, головною з яких була Київська громада, утворена зі студентів Київського університету. Віховими для цього часу стали освітня та громадська діяльність Володимира Антоновича з видання історичних джерел при Київській археографічній комісії й початок політизації українського руху Михайлом Драгомановим у його політичній еміграції; 3) політичний (1890-ті – 1917), коли на порядок денний після очолення Михайлом Грушевським кафедри української історії у Львівському університеті, реорганізації Наукового товариства ім. Т. Шевченка у фактичну національну академію наук і взятий курс на будівництво культурної окремішності від Росії вийшло формування партійного життя. Були висунуті гасла здобуття політичної незалежності в памфлетах Юліана Бачинського «Україна ірредента» та Миколи Міхновського «Самостійна Україна». (Докладніше див.: Гирич І. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ – початок ХХ ст.) / Вид. 2-ге, випр. і доп. К.: Українські пропілеї, 2020. 452 с.)