Михайло Грушевський - Нарис історії українського народу

Нове українське відродження ХІХ ст. викликає до нового життя народні прагнення попередніх віків, з’ясувавши їх в освітленні прогресивних ідей сучасного культурного руху. Засвоєні новою українською інтелігенцією, що виростає під прогресивним впливом Заходу, ці ідеї нової культури приводяться в єдність з національними, політичними та суспільними традиціями буремних століть попереднього періоду, і замість колишньої збройної боротьби проголошується боротьба культурна, в ім’я здійснення суспільних і національних ідеалів, які пов’язують в одне ціле маси народу з цією новою інтелігенцією.

Таким є, у коротких словах, зміст української історії. Він сам собою дає керівні ідеї її дослідженню та викладу. Якщо в сучасній історичній науці взагалі центр ваги дослідження пересувається на історію громадсько-правових, економічних і культурних відносин, а зовнішня політична історія має головно значення лише остільки, оскільки вона впливала на ці відносини, то стосовно української історії ці принципи продиктовані самим її змістом.

Самостійним державним життям український народ жив порівняно недовго, у давній період своєї історії й потім, уже тільки уривками, у пізніші сторіччя. Починаючи з ХІV ст. він входить до складу інших, чужих держав, то слугуючи пасивним об’єктом їхнього управління, то стоячи в більш чи менш визначеній і виразній опозиції цьому управлінню. Якщо і в століття самостійного політичного існування українського народу державним життям керувала урядова меншість, що правила народом часто без та проти його волі, то в дальші століття державне життя розвивалося здебільшого без будь-якого впливу на нього не лише нижчих, а й вищих верств українського суспільства. Тому зовнішні політичні й державні відносини цього часу можуть цікавити нас лише остільки, оскільки вони безпосередньо чи опосередковано впливали на національне, економічне й культурне життя українського населення. Економічна, суспільна та культурна історія українського населення для деяких періодів – єдино можлива історія українського народу, а внаслідок цього, навіть незалежно від загальних керівних принципів сучасного історичного дослідження, в історії українського народу взагалі на перший план мають бути висунуті явища економічної та культурної еволюції й простежені протягом усього часу, доступного дослідженню. Якщо не з інших міркувань, то хоча б для самого лише з’ясування процесу розвитку його історії ми маємо приділити особливу увагу суспільному, економічному й культурному життю українського народу в перші віки його історичного існування та по змозі навіть його існування доісторичного.

У цьому суспільному та культурно-економічному процесі ми маємо ту основу народного життя, яка проводить нас через усі стадії існування українського народу й пов’язує в одне органічне ціле його історію. Її особливості збігаються з панівним напрямком сучасної історичної науки, зате перебувають у різкому протиріччі зі звичайною, прищепленою школою схемою історичних посібників. Останні, як за віхами, рухаються за політичними організаціями, що виникають у Східній Європі, переходячи від одної до другої в міру їхнього посилення та значення. Сама собою нераціональна, ця система спотворює історичну перспективу, насильницьки розриваючи живу нитку народного життя й не даючи поняття про справжній його розвиток. Треба звільнитися від звичних точок зору цієї схеми, щоб з’ясувати для себе історичне життя будь-якого з народів Східної Європи, зокрема й українського.

Вихідним пунктом нашим буде відокремлення південної групи східнослов’янських племен, з якої сформувалась українська народність; вивчення її географічно-етнографічної та культурної еволюції й того культурного середовища, у якому відбувався її розвиток.

Як я вже сказав, своєю нинішньою територією українська група племен оволодіває під час слов’янського розселення, рухаючись зі своєї прабатьківщини на південь і захід.

У теперішній науці дедалі глибше виявляє себе усвідомлення, що прабатьківщину європейських племен треба шукати не в Передній Азії, де, як припускали раніше, вона була, а у Східній Європі: звідси у вельми давні часи, які приблизно визначені двома тисячоліттями до нашої ери, окремі групи почали поширюватись на захід, південь і південний схід; литовська та східнослов’янська групи племен були б у такому разі тими, які лишились на місці старих осель або в найближчому його сусідстві. Утім, хай як там було з індоєвропейською батьківщиною, у будь-якому разі групи слов’янська та литовська, найближчі між собою серед інших індоєвропейських племен, уже після відокремлення інших груп прожили тривалий час у близькому сусідстві та спілкуванні, безсумнівно, у Східній Європі. З рухом германських племен на Захід визначилася західна границя цих литовсько-слов’янських осель – у басейні Вісли. Південна визначалася з розселенням іранських племен у чорноморських степах: з історичних джерел про чорноморську колонізацію бачимо, що кочове (вочевидь, іранське) скіфсько-сарматсько-аланське населення степів не виходило за межі областей Нижнього Дніпра, Південного Бугу і Дністра, і далі – на північ ми повинні припустити колонізацію слов’янську. На південний захід у ІІ ст. до нашої ери Карпатське підгір’я покриває германська (або кельтсько-германська) колонізація бастарнів; перед їхнім приходом, а також і після послаблення їхня слов’янська колонізація могла поширюватися до Карпат, у басейнах Верхнього Дністра, Сяну й Вісли, прориваючись часами й далі на полудневий захід. Натомість гірську область Карпат займала група дрібних народів неясного, цілком імовірно, фракійського походження. Усе це були народи тієї самої індоєвропейської сім’ї. Лише по лінії, що перерізала східноєвропейську рівнину з північного заходу на південний схід (точніше визначити її не можемо), границі слов’янської колонізації зустрічались із зовсім чужою – фінською колонізацією.

У цьому трикутнику, обмеженому лінією Вісли на заході, Балтійським морем на півночі, областями Середнього Дніпра й Дністра на півдні, а на сході басейном Дніпра (крім, може, його великих східних приток), з найбільшою правдоподібністю потрібно шукати слов’янсько-литовську територію перед розселенням. Литовська група займала її північну частину, у сусідстві з Балтійським побережжям, і, мабуть, також землі між Двіною й Німаном, слов’янська – решту простору від Карпатського підгір’я до Алаунської (Валдайської) височини та басейну Волги, поступово розширюючи територію в міру того, як посувалися на захід і південний схід сусідні групи – іранці, фракійці, германці. Південно-східна, українська група племен уже тоді, перед розселенням, могла займати північну й північно-східну частину своєї пізнішої території, поширившись згодом лише на південь і захід.