Михайло Грушевський - Нарис історії українського народу

Про це див. мою статтю: «Звичайна схема «русской» історії і справа раціонального укладу історії Східної Європи» у збірнику Петербурзької академії «Статьи по славяноведению», т. І.

Вельми чітко з’ясовує ці питання записка Петербурзької академії, складена для міркувань щодо скасування заборон, що тяжіють на українському слові: «Императорская Академия наук. Об отмене стеснений малорусского печатного слова», 1905 р. (нове видання 1910 р.).

Довготу вказано від першого меридіана (це відповідає 20–44 градусу довготи від Гринвіча та 10–14 градусу від Пулкового); східну границю можна позначити лише умовно: я беру область Середньої Куми, крайню територію, де українське населення становить більшість (Новогригорівський повіт, де під час перепису 1897 р. нараховано 54 % українського населення), але багато дослідників визнають за крайню межу Каспійське побережжя, оскільки слабше українська колонізація продовжується до самого побережжя.

Тут утрудненням є наявність середніх, перехідних українсько-білоруських говірок, здебільшого не досліджених достатньою мірою, і це вносить певну неясність у наші уявлення про етнографічну границю (пор. етнографічні мапи Є. Ф. Карського, «Білоруси»).

Див. мапи, щоб порівняти: Г. Величко, «Народописна карта українсько-руського народу», Львів, 1895; В. Гериновича мапа в «Географії» проф. Рудницького, 1910; етнографічні мапи у VII т. «Трудов этногр. экспедиции в юго-зап. край» (1871); Czoernig, Ethnographische Karte, 1855 (для провінцій Австрії та Угорщини); С. Томашівський, «Етнографічна карта Угорської Руси», 1910 (Статьи по славяноведению, ІІІ).

Результатами перепису 1897 р. у Росії для виправлення старих етнографічних мап майже не можна було скористатися, оскільки він дав лише загальні цифри по повітах.

Пор. підрахунок поверхні у Величка – «Введенє в ґеоґрафію України-Руси», Стрільбицького – «Исчисление поверхности Европейской России».

Див. VII випуск перепису. Загальний підрахунок також у статті Ярошевича у «Киев. старине», 1905, кн. VI.

Перепис 1900 р. нарахував у Галичині (Східній і Західній) українського (русинського) населення 3074 тис. (див. Oesterreichische Statistik, т. 63, ІІ); до них треба додати: а) вельми велику кількість українського населення католицького віросповідання, яке через це в галицьких переписах зараховують до категорії поляків; б) досить великий відсоток, який не можна полічити і який під час перепису зараховуваний до панівної народності; в) природний приріст (близько 1,1 % щорічно). На Буковині той самий перепис нараховував 298 тис. (щорічний приріст – близько 1,3 %). У Північній Угорщині 1900 р. українського населення налічувалося 409 тис., а з військовим контингентом – 411 тис., за приросту близько 1,16 % (Balogh, «A nepfajok Magyarorszagon», 1902), але ця чисельність, безсумнівно, була куди нижча від справжньої (див. вказівки у статті Томашівського «Угорські Русини в сьвітлї мадярської офіціальної статистики», «Записки Наук. тов. ім. Шевченка», т. LVI).

Великі групи українських поселень існують, наприклад, у Терській обл., в Астраханській, Саратовській, Самарській та Оренбурзькій губ., в Акмолінській та Семиреченській обл., в Уссурійському краї та ін. Статистики цих колоній, власне кажучи, немає зовсім. Вихідці з української території Австро-Угорщини прямували у великій кількості до Спол. Штатів і Бразилії, останнім часом до Канади, утворюючи в останній окремі групи українських поселень.

Великоруські вчені, щоправда, висловлювали припущення, що Київська область (земля полян) і землі на лівому боці Дніпра в найдавніші часи, до ХІV–XV ст., були заселені племенами не української, а великоруської групи, і ця стара колонізація, ослаблена після монгольського погрому ХІІІ ст., була покрита новішою українською колонізацією, яка йшла із заходу (т. зв. теорія Погодіна). Однак ці припущення не мають під собою ніяких позитивних даних. Більш помірковані представники цих поглядів визнають тепер безпідставність їх щодо Київської області, а якщо допускають ще щодо земель задніпровських, то більше за традицією, не наважуючись одразу розлучитися зі старими поглядами. Зацікавлені знайдуть докладний виклад сучасного стану цього питання в «Історії України-Руси», т. І, стор. 474–475 та 511–516 і т. ІІІ, стор. 145 і далі.

Наприклад, канонік Красинський (помер 1612 р.), описуючи західну межу української колонізації, визначає її так: quae Carpathios montes non longe ab urbe attingit Cracovia [що прилягає недалеко від міста Кракова до Карпатських гір], а серед її провінцій називає і землю Люблінську – Mizleri Historiarum Poloniae collectiori, р. 418.

Хмельницький погрожував у 1649 р. прогнати поляків за Віслу. У проекті поділу Польщі 1657 р. і в угоді Дорошенка з Туреччиною Вісла також є границею православної віри та української народності («Історія України-Руси», І, розд. 4).

Li Russiani che sono popoli vicini a questi ma su le rive del Danubio de piu numero et piu feroci dell’altri , – каже мандрівник кінця ХVІ ст.

Приблизно по лінії Козелець – Кременець.

Останньою ордою, яка рухалася у ХVІІІ ст. з Азії, були калмики, але вони вже не пройшли в Чорноморські степи.

Хохол – насмішкувате прізвисько у великорусів для українців; воно веде початок від зачіски українців ХVII ст., коли вони, підголюючи волосся, залишали його тільки на середині голови. Назва «литвин» бере початок від Вел. кн. Литовського в його межах ХVII–XVIII ст. Походження слова «кацап», яким зневажливо звуть українці великорусів, не таке ясне; його виводять тепер досить правдоподібно від тюркського qasap – м’ясник, живоріз.

Його представлено в розд. V–VIII цієї книжки.

Розд. ІХ – ХІІІ цієї книжки.

Розд. XIV–XXI дальшого викладу.

Про них говорять Прокопій, Іордан, Феофілакт, Іоанн Ефеський, письменники VI і початку VII ст.