Михайло Грушевський - Нарис історії українського народу

Володимир Антонович так само описував окремі періоди української історії, зосередившися на часах Великого князівства Литовського та козацькій добі. Він залишив лише один загальний курс лекцій з історії української козаччини, читаних підпільно для діячів Старої громади та українофілів, виданий пізніше в підавстрійській Буковині з назвою «Бесіди про часи козацькі» (1897). Михайло Драгоманов у працях був передусім політолог, його цікавило місце України в європейській сім’ї народів. Та й, крім початку «Пропащого часу», він про давню історію України не писав. Звісно, були відомі праці Миколи Маркевича та Дмитра Бантиша-Каменського про історію Малоросії, написані ще в середині ХІХ ст. Однак то були історії не самостійного народу, а відгалуження «единого русского народа». Натомість першою історією України від її початків став саме «Очерк» Михайла Грушевського.

І хоч це було вже й пізно для України тодішнього історичного часу, де багато визначало навіть десятиліття, однак поява згаданої праці стала справді подією епохальною. «Історія народу чеського в Чехії та Моравії» у 5-ти томах (1836–1876) Франтішека Палацького провістила початок чеського національного руху. Книжка Михайла Грушевського, хоч і в одному томі, вийшла першим виданням 1904-го, тобто за 68 років після вікопомної праці Франтішека Палацького, яка стала, так би мовити, каменярським твором світового слов’янофільства й ознаменувала початок культурної емансипації чехів від німців (австрійців). Цікава ще одна паралель. Перший том розвідки Франтішека Палацького вийшов не чеською, а німецькою мовою, бо так само призначений був для понімеченої чеської інтелігенції. Чеський переклад з’явився лише дванадцять років по тому, у часи «Весни народів» – 1848-го. Те, що українці одержали на третьому етапі свого відродження, чехи мали в першій добі власного визвольного руху.

Чеський рух почався науковими студіями мови та історії ще в останній чверті ХVІІІ ст. Виходили вони німецькою мовою, а Чехія досі лишалася Богемією, так само як Україна – Малоросією. Однак у ХІХ ст. ситуація кардинально змінилася. Чехія стала вже визнаною Австрією політико-адміністративною одиницею, тоді як Україна перебувала в тілі Російської імперії «Малоросією», і саме такої назви хотіли російські видавці від книжки Михайла Грушевського. Проте він намагався добитися свого варіанта назви. Для цього довелося піти на компроміс: до російської революції 1905–1907 рр. можна було говорити – і то на свій страх і ризик – про український народ, а не Україну як політико-географічну одиницю. Після першої російської революції вже «Ілюстрована історія» Михайла Грушевського була названа не історією «українського народу», а «України».

Історичний час для нашої нації виявився спресованим, ущільненим, а тому дуже багатим на події. Більшість завдань український рух не встиг виконати до початку Першої світової війни (не постали українські школи, не були засновані українознавчі кафедри при університетах, не одержала прав громадянства в публічному житті українська мова, не виникла власна фінансова система в банківській сфері, тільки почав зростати кооперативний рух). Одночасно з появою знакових національно-будівничих книжок (історії свого народу, Біблії українською мовою, тлумачних словників української мови, української енциклопедії) поставали й партії, що мали на меті зруйнувати Російську імперію як тюрму народів: Революційна українська партія, Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська радикально-демократична партія (УРДП), Товариство українських поступовців (ТУП). Для двох останніх Михайло Грушевський став одним зі співорганізаторів.

Головним завданням для свідомих українців початку ХХ століття була потреба покінчити з малоросійською амбівалентністю, стати нарешті політично окремим європейським народом. Цього не можна було осягнути, не засвоївши свого історичного минулого, не сприйнявши себе як самостійний народ у минулому. Тоді сучасне ставало лінійним продовженням власного історичного часу. Геть із «рутенством» і «малоросійством», – писав у серії публіцистичних статей Михайло Грушевський у створеному ним «Літературно-науковому віснику» [3]. Однак покінчити з тими деструктивними міфами, які насаджувала російська суспільна думка в мізки української інтелігенції, було можна передусім через наукову продукцію – якою й став «Очерк истории украинского народа».

Професорові львівського університету йшлося в «Очерке», власне, не так про якісь історичні факти та нюанси – вони могли бути почерпнуті з інших книжок з історії. Виховним моментом для людності підросійської України були інтерпретаційні аспекти, оцінне ставлення до подій минулого та історичних персонажів. І такі моменти цьому читачеві Михайло Грушевський подав в «Очерку». Для сьогоднішнього читача, який вивчав історію України за сучасними шкільними підручниками, може здатися, що учений мало що сказав нового. Тепер це загальні місця в трактуванні подій минулого. Однак ми маємо розуміти контекст тодішнього культурного життя освіченого українця: знання про історію України він отримував з підручників Миколи Устрялова, Дмитра Іловайського, а вершини знань брав із класичних праць російської історіографії – суцільних курсів держави Російської Миколи Карамзіна, Сергія Соловйова, Василя Ключевського. Інший погляд, так би мовити альтернативну історію, він не призвичаївся сприймати нормально. Теза про «триединый русский народ» була священною коровою історії як науки та суспільних знань у Російській імперії і її частині Україні – і в Росії як самодержавно-чорносотенній, так і ліберально-демократичній.

Українська інтелігенція була інтегральною частиною загальноросійської інтелігенції й належала до російських партій «реакційних», або «поступових». Вона сприймала російську національну ідею як рідну й питому. Вона співчувала прагненням імперської еліти розширити кордон Росії на сході та заході, прагнула панування російської культури та її художньої літератури по всьому обширу імперії та за її межами, пишалася належністю до російської світової цивілізації. Нові завоювання «білого» царя вона сприймала як позитивне завдання і для свого гнобленого народу. Узагалі українська інтелігенція національного пригноблення, за рідкісними винятками, зовсім не відчувала, принаймні сприймала його як неминучий процес розвитку людської спільноти, коли дрібні народи й культури перетоплюються в одну або кілька наднаціональних світових культур.

Звісно, йдеться тут не про всю національну інтелігенцію, а лише про її переважний загал, що не усвідомлював загрози, на відміну від тої-таки чеської інтелігенції, яка відчула весь жах німецького визиску в Чехії. Жаху, бо нація наближалася до загибелі через асиміляцію. Усвідомлення цієї небезпеки спричинилося до самомобілізації чехів та організованій відсічі німецькокультурній панівній нації. А ця культура мала не менше, коли не більше, цивілізаційних принад за російську. Така сама сила опору асиміляції рухала фінів, естонців, латишів і литовців. Однак лідери національного руху там спиралися на загалом освічене національне суспільство й достатньо розвинутий третій клас. Натомість в Україні ініціативу доводилося брати на себе не буржуазії, а окремим представниками інтелігенції, які наважувалися кинути виклик імперському монстрові. Готові були не за страх, а за совість обстоювати український національний інтерес. Михайло Грушевський був серед лідерів цього процесу «відросійщення» української України.

Читать дальше