Михайло Грушевський - Нарис історії українського народу

«Очерк» для широкого загалу російськомовного споживача історичного наративу став революційною книжкою. Мало хто з тогочасних читачів був знайомий з першими томами «Історії України-Руси» або із суспільно-політичними творами Михайла Грушевського в «Літературно-науковому віснику», бо взагалі мало було читачів українською. А тому й думка про те, що великоруська культура як рецепцію засвоїла давньокиївську культуру княжої доби, здавалася неймовірною, ба навіть богохульною, таким стереотипним стало переконання про династичну історію Київської Русі та її автоматичне пришивання до історії Московського царства. Рюриковичі, попри норманське походження, були «споконвічні» росіяни, а нові правителі Ґедиміновичі – чужі литовці. Михайло Грушевський запропонував нову систему історичних координат, яку не в змозі були опанувати всі ті, хто вважав себе «малоросом».

Історик в «Очерке» дав широкому загалові нову національну назву українців, замінивши зужиті тривалим сервілізмом слова «Малоросія» й «малоросіяни». Ця нова назва відразу надавала читачеві нові вектори сприймання себе в суспільному та історичному просторі. Визначення «малорос» прив’язувало українців до постійного перебування в «песьому обов’язку супроти Москви» [8]. Нова назва кликала до майбутнього української нації як осібного суспільного організму, не прив’язаного вічною пуповиною до євразійської цивілізації росіян. Іншою ставала й політична мапа українського етносу. Унаочнювався національний кордон «від Сяну до Дону» замість нав’язаного тривалим промиванням мізків кордону «від Карпат і до Камчатки». Новою була й ідея галицько-наддніпрянської соборності замість великоросійсько-малоросійської спільноти. Михайло Грушевський витворював в умах російськокультурного читача інше ставлення до Києва – не як до третьої столиці імперії Романових, а як до столиці майбутньої української держави.

В «Очерке» Михайло Грушевський дотримувався антинорманської теорії, заперечуючи загальновизнане в російській історіографічній традиції виведення початків державності від скандинавських варягів. Натомість наш історик утверджував автохтонність старокиївської, власне, протоукраїнської державності. Навіщо це було йому потрібно? Складно не помітити, що поставала перед ним ідея нової української державності, яку підтримує ідея про ранньоукраїнську державу ІХ століття. Михайло Грушевський відмовляється від традиційного терміна старокиївської держави «Київська Русь» на користь терміна «Київська держава», або «Україна-Русь». Цікаво, що державницька українська історіографія приписує цей термін Дмитрові Дорошенку, тоді як уперше для широкого загалу читачів його вжив ніби «народник» Михайло Грушевський. І саме в «Очерке».

Пересічний споживач офіційної історії в Російській імперії з перших класів гімназії призвичаювався на все життя до думки, що державна влада київських князів транслювалася після її занепаду в ХІІІ ст. на владимирських, а згодом московських князів. Михайло Грушевський – за канонами української історіографії від часів свого учителя Володимира Антоновича – говорить про транслювання державної влади київських князів до Галицько-Волинської держави та її майбутніх королів Данилової династії. Автор демонстрував передавання державної влади від часів княжих до нового часу в межах української етнічної території. А тому, не заперечуючи впливу київського державного права на Москву – чужу етнічно державність, він утверджував думку, що спадкоємців її передусім треба шукати в Україні й ними були галицькі князі. Отже, ідея української соборності ХІХ – початку ХХ ст. була підтверджена історичною традицією сімсотрічної давнини.

Михайло Грушевський формує думку пересічного російськомовного інтелігента-українця або й росіянина щодо генези переходу державної влади від станово-феодального суспільства землевласників-аристократів і шляхти до козацького стану. До Михайла Грушевського козаччину російська історіографія подавала передусім як військову силу, що прагнула, відвоювавши Україну від Польщі, відразу передати її до рук московського царя та російського дворянства. Голова НТШ подає козацтво як нову державницьку силу, яка приходить в Україну до влади після відходу старої еліти, її переходу на службу Речі Посполитій, тобто польській державності. Сьогодні багато істориків ставлять Михайлові Грушевському це на карб, стверджуючи, що стара еліта зберігала «руську» ідентичність, а Річ Посполита була державою не лише польською, а водночас і литовською, білоруською та українською [9]. Проте все-таки думка львівського професора видається нам більш продуктивною, бо українська шляхта в ХVІІ ст. будувала в культурному плані польську державу і, стаючи польською культурно та католицькою віросповідно, відмовилася від провідних ролей для православної людності; переставала підтримувати братства, староукраїнську літературу, церковно-релігійне життя, а отже, і національний живопис та архітектуру. Її функцію перебирає на себе козацька старшина. Вона стає державотворчим класом.

По-справжньому революційним був виклад Михайла Грушевського про козацький період нашої історії. І в цьому сегменті відмінних від російських інтерпретацій минулого було куди більше для свідомісного росіянина, бо стосувалися вони російсько-українських взаємин, які набували наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. дражливих форм. Підданих російської держави російські підручники з історії привчали до думки про возз’єднання колись спільної князівської давньоруської держави під скипетром московського царя. А український історик незвично писав про постання внаслідок Хмельниччини автономної української (козацької) держави. І в цьому Михайло Грушевський просував для сприйняття нову ідею, що держави на східнослов’янському просторі бувають двох видів – класичні монархічно-абсолютистські, як Московщина (Росія) та Туреччина (Османська імперія), або шляхетсько-монархічні, як Польща (Річ Посполита), чи напівсуверенні з автономістсько-федералістичною залежністю від перших. Однак ці утворення варто вважати теж державами. І такою автономною державою було Військо Запорозьке з гетьманом на чолі. Фактично Михайло Грушевський уже сто років тому висловив думку про полівасалітетне становище буферних держав зони між Європою та Азією, зараховуючи до них Молдавське володарство, Трансильванію й Семигород та українську козацьку державу. Це переконання було частиною суспільствознавчої історіософії науковця, для якого федералізм – це не бездержавність, а щабель до здобуття з часом повної державної незалежності. І цю думку він прищеплює «Очерком» читачеві.