Гарфанг - Час прокидатися.UA

– Мамусь, я винен… – я узяв її за руку, й тут мене знову «накрило»: безсилий розпач і відчуття, ніби твоє серце зсередини розривається на частини. А тіло – непорушне, і ніби неживе, моєї дитини (так, тіло на лікарняній каталці, хоч і було моїм власним тілом, сприймалося як тіло моєї дитини ) ледве тримає у собі життя… Це відчуття нестерпного, відчайдушного болю було таким разюче-сильним, що я відразу ж відпустив руку матері, ошелешений.

Так от що довелося пережити матері!

Тепер я починав розуміти…

Вона мабуть помітила, що зі мною щось сталося, проте, на щастя, витрактувала по-своєму, і пом’якшала.

– Та нічого, добре, що добром закінчується… Поговоримо ще колись потім, а зараз – повертайся до ліжка, тобі ще потрібно відпочивати.

Я не став заперечувати, й дістався до свого лікарняного ложа з жорсткою панцирною сіткою самотужки, хоч і не без зусиль – я просто боявся знову доторкнутися до матері, і знову пірнути у щось подібне до того, як кілька хвилин тому.

Саме тоді, втупивши очі у полупану високу лікарняну стелю, я вперше спробував примиритися з думкою, що здатен якимось чином відчувати чужі почуття та якимось чином бачити те, що колись бачили інші.

Тоді я ще не до кінця у це вірив, та й просто не знав, як ставитися до такого «дару».

Але десь глибоко на дні серця лишалося сподівання, що «це» мине – разом із головним болем і нудотою, що встигнули стати моїми звичними супутниками у лікарняних стінах.

Та сподівання не збулися – «дар» нікуди не подівся і після того, як з лікарні мене випустили. Проте із кожним днем я мав можливість переконуватися все більше, що цей так званий дар більше схожий на прокляття…

Ті кілька днів, поки я добував свою лікарняну відпустку разом з батьками на дачі, «напливи віртуальної реальності», як я для себе назвав нову свою здатність «підключатися» до чужої свідомості, контролювати було не важко: уяснивши відразу, що інформація зчитується мною тільки при тілесному контакті, я просто уникав доторкатися до інших людей – це було не дуже складно.

Та повернення до міста ледве не звело мене з розуму…

У громадському транспорті – автобусі, тролейбусі чи маршрутці ніхто не питається дозволу доторкатися до тебе – та й доторкається не з власної волі. Ледь я встиг сісти до автобуса, як людська штовханина довела мене до того, що я – дорослий чоловік – забився у самий куточок перед останнім сидінням і переляканими невидющими очима дивився кудись перед себе, з усіх намагаючись не закричати. Потік людських емоцій пройшовся по моїй свідомості, як гусеничний трактор по паркету – лишаючи повний хаос. Дорослі, малі, хворі і сильні, задоволені і нещасні – всі вони лишали якийсь слід по собі, який розгортався не відразу, а протягом кількох секунд, наповнюючи голову гудінням, мов від реактивного літака. Потужна лавина відчуттів і картин переплелася у страшенний венігрет: церкви, лікарні, кохання, школи й інститути, бійки і поцілунки, сум і безпробудна сірість – усе це відразу химерним чином перепліталося одне з одним, загрожуючи звести мене з розуму, а бідолашну голову – розірватися на тисячі шматків, як у примітивному мультику.

Я вийшов на останній зупинці, старанно обминаючи поодиноких пасажирів, і не ризикнув зайти знову до громадського транспорту.

Зупинив на вулиці «грача» і тремтячою рукою дістав із гаманця готівку. Тільки б забитися у найтісніший куток і нічого – й нікого! – не бачити.

Пляшка пива, випита з горла на місці – біля ларька неподалік мого будинку – трохи допомогла заспокоїтися. Ще кілька я прихопив із собою.

Проте замість улягтися, моя паніка перед поїздками громадським транспортом нікуди не зникла; і зрозумівши увечері, що я просто неспроможний піти на такий подвиг знову завтра вранці, я вкотре спробував заспокоїтися і скласти план подальших дій.

Про те, щоб повернутися на роботу, поки що не могло бути й мови – занадто багато зусиль це від мене потребувало. І хоча у глибині свідомості ще жевріла надія, що мій нинішній стан – один із варіантів пост травматичного синдрому і це якось мине разом із головним болем і короткими запамороченнями, які віднедавна стали мені знайомими, та повністю сподіватися на це не доводилося.

Найкраще, що я міг зробити – це зателефонувати на роботу і попросити ще тиждень за власний рахунок, аби за цей час якось прийти до тями. І вирішити, як жити далі. Що я, власне, і зробив. Звичайно, особливої радості у керівництва моє прохання не викликало, проте мене погодилися відпустити «доліковуватися».

Після необхідного дзвінка настрій відразу піднявся і темна пелена страху перед необхідністю знову виходити у місто потроху розсіялася. Зрештою, тепер я можу це робити із власної волі, а не по необхідності. Аби щось з’ясувати про свій новий стан, я вирішив пошукати відповідей в Інтернеті.

З важкою головою і ще більшою купою запитань, аніж вони у мене були до того, як я почав пошуки, о пів на третю ночі я нарешті вийшов з мережі.

Тепер надія позбутися неочікуваного «дару» стала майже примарною – я зустрів безліч історій про те, як люди, перебуваючи на межі між життям і смертю, і повертаючись «з того світу» приносили з собою нові здібності. Деякі починали бачити ауру, деякі набували сили допомагати іншим або ще щось. Мій випадок не був типовим, проте, (як я себе переконував) – і не найгіршим – що було б, аби я здобув сили впливати на людей безпосередньо, або убивати когось без прямого контакту? Одна необережна емоція – і муки сумління на все життя… Мій новий дар не був, як мені здавалося, надто корисним, проте і занадто змінюватися він мене теж не зобов’язував. Перегортавши гору записів і проаналізувавши свою ситуацію, я зрозумів що те, що зі мною відбувається – щось на зразок загостреної форми емпатії, тобто здатності відчувати чужі емоції. Думок читати я не вмів (і на тому спасибі), проте міг дізнатися про переживання людини і її думки під час цих переживань. Більше того – я відразу бачив цільну картину, перебуваючи ніби на місці того, до кого «підключився». А от незвичним для такого випадку (якщо все інше можна було назвати звичним!) було те, що я відчував не те, що інша людина переживає у цю мить, а її нещодавні сильні емоції. Це підтверджував і випадок з лікарем, що турбувався про нещодавно проведену операцію, і з матір’ю, що була ще під впливом переживань за мене, і про здоров’я та поведінку батька й дядька разом узятих. А молода медсестричка загадувала ніч кохання – саме тому я бачив ті образи, які не зразу зміг зрозуміти…

Значить, емпатія. Ну, якщо в усьому шукати позитивні сторони – це вже краще, аніж божевілля. З подивом мені довелося зрозуміти, що таких як я, звихнутих – на світі на так і мало (і мабуть усі сидять в Інтернеті…). Дехто, звичайно, домислював собі щось там, і вигадував здібності, якими насправді і не пахло – аби тільки почуватися особливим або вихвалятися в тому ж Інтернеті перед іншими невдахами… Проте частина тих, що справді мають якісь особливі здібності, живуть звичайним життям, переважно приховуючи свою «інакшість». Скоріш за все, тепер мені теж доведеться навчитися із цим жити. Лишається тільки вияснити, як це можна контролювати – адже якщо я буду відчувати переживання УСІХ людей, то скоро все одно опинюся у психушці. Або доведеться стати відлюдником і переселитися десь у ліс або за полярне коло – аби ні з ким не зустрічатися…