Andriy - Unknown

— Ні, міс Гані, не мама.

— Тоді в тебе, мабуть, прекрасний батько. Він, очевидно, блискучий педагог.

— Ні, міс Гані, — спокійно заперечила Матильда. — Батько мене не навчав.

— То що, ти самостійно навчилася?

— Та я й сама не знаю, — чесно зізналася Матильда. — Просто мені зовсім не важко перемножувати цифри.

Міс Гані набрала повні груди повітря й поволі його видихнула. Вона ще раз глянула на цю маленьку яснооку дівчинку, що з таким розсудливим і серйозним виглядом стояла за партою.

— Кажеш, тобі не важко перемножувати цифри, — мовила міс Гані. — А ти не могла б трохи пояснити?

— Ой, ні, — зніяковіла Матильда. — Я й сама напевно не знаю.

Міс Гані зачекала. У класі панувала тиша, всі прислухалися.

— Наприклад, — спитала міс Гані, — якби я попросила тебе помножити чотирнадцять на дев’ятнадцять... Ні, це складно...

— Двісті шістдесят шість, — прошелестіла Матильда.

Міс Гані глянула на неї. Тоді взяла олівець і швидко перемножила цифри на аркушику паперу.

— Скільки ти сказала? — перепитала, піднявши голову.

— Двісті шістдесят шість, — повторила Матильда.

Міс Гані поклала олівець на стіл, зняла окуляри й почала протирати скельця шматочком тканини. Учні сиділи тихо, дивилися на неї й чекали, що буде далі. Матильда все ще стояла біля парти.

— А скажи, Матильдо, — попросила міс Гані, й далі протираючи окуляри, — можеш точніше пояснити, що відбувається в твоїй голові, коли ти отримуєш результати множення. Ти явно мусила до цього якось дійти, але таке враження, що відповідь ти отримуєш майже миттю. Ось візьмімо ті цифри, які ти щойно перемножила — чотирнадцять на дев’ятнадцять.

— Я... я... я просто набрала в голові чотирнадцять і помножила на дев’ятнадцять, — знизала плечима Матильда. — Я навіть не знаю, як це ще пояснити. Я завжди казала собі — якщо маленький кишеньковий калькулятор на це здатен, то я що — гірша?

— І справді, — погодилася міс Гані. — Людський мозок — це дивовижна річ.

— Мені здається, він набагато кращий за якусь там грудку металу, — додала Матильда. — Тобто за калькулятор.

— Щира твоя правда, — підтримала її міс Гані. — До того ж у нашій школі кишенькові калькулятори все одно заборонені.

Міс Гані мало не тремтіла від хвилювання.

Вона не сумнівалася, що зустріла дівчинку з надзвичайними математичними здібностями, і в її голові пролітали такі слова, як «геніальна дитина» і «вундеркінд». Вона знала, що подібні дива вряди-годи трапляються на світі, але тільки раз чи двічі на сто років. Зрештою, Моцартові було лише п’ять років, коли він почав писати твори для фортепіано, і бачите, що з нього вийшло.

— Це несправедливо, — обурилася Лаванда. — Чому вона так може, а ми ні?

— Не журися, Лавандо, ти скоро її наздоженеш, — збрехала крізь зуби міс Гані.

Міс Гані не могла втриматися від спокуси ще подосліджувати мозок цієї дивовижної дитини. Вона знала, що треба звернути хоч якусь увагу на решту учнів, але була така схвильована, що не могла перейти до звичного ходу уроку.

— Залишімо на якийсь час цифри, — сказала вона, вдаючи, що звертається до всього класу, — й побачимо, чи хтось уже навчився читати слова по буквах.

Угору злетіли три руки. Вони належали Лаванді, хлопчикові на ім’я Найджел та Матильді.

— Найджеле, як пишеться слово «кіт»? Найджел сказав. Міс Гані вирішила тепер запитати те, про що зазвичай і не мріяла питати в класі на першому ж уроці.

— Мені цікаво, — запитала вона, — чи хтось із вас трьох, хто знає, з яких літер складається слово «кіт», навчився вже читати цілі рядочки слів, поєднаних у речення?

— Я навчився, — відповів Найджел.

— І я, — додала Лаванда.

Міс Гані підійшла до дошки й написала білою крейдою речення: «Я вже починаю вчитися, як читати довгі речення». Вона навмисне зробила речення складним — знала, що дуже-дуже мало п’ятирічних дітей могли б його подужати.

— Найджеле, чи ти можеш сказати, що там написано? — запитала вона.

— Мені важко, — зізнався Найджел.

— Лаванда?

— Перше слово тут «Я», — відповіла Лаванда.

— Хтось може прочитати ціле речення? — поцікавилася міс Гані, впевнена, що відповідь «так» прозвучить з уст Матильди.

— Так, — відповіла Матильда.

— Ану давай, — попросила міс Гані. Матильда без жодної запинки прочитала ре-

чення.

— Це дуже добре, — сказала міс Гані, ледве стримуючи хвилювання. — І багато ти вмієш прочитати, Матильдо?

— Мабуть, можу прочитати майже все, міс Гані, — відповіла Матильда, — та, на жаль, не завжди все розумію.

Міс Гані встала й швидко вийшла з класу, але за тридцять секунд повернулася з товстелезною книжкою. Розкрила її навмання й поклала на Матильдину парту.

— Це книжка гумористичних віршиків, — пояснила вона. — Спробуй прочитати нам уголос.

Легко, без пауз і в доброму темпі, Матильда прочитала:

Обідав гурман у містечку Кру,

Знайшов у супі мишку малу.

А кельнер на те:

«Ну чого кричите?

Втече бідна мишка в нору.

Декого з дітей розсмішили ці кумедні рими й вони зареготали. Міс Гані запитала:

— Матильдо, а ти знаєш, хто такий гурман?

— Той, хто ласий до вишуканої їжі, — відповіла Матильда.

— Правильно, — підтвердила міс Гані. — А чи не знаєш ти часом, як називаються такі віршики?

— Вони називаються лімерики, — пояснила Матильда. — Цей був симпатичний. Такий смішний.

— Він досить відомий, — сказала міс Гані, забираючи книжку й повертаючись до свого стола. — Дуже важко написати дотепний лімерик, — додала вона. — Вони начебто простенькі, але насправді зовсім не такі.

— Я знаю, — погодилася Матильда. — Я кілька разів пробувала, але в мене нічого доброго не виходило.

— Ти пробувала писати лімерики? Справді? — ще більше здивувалася міс Гані. — Матильдо, я дуже хотіла б почути якийсь лімерик, що ти написала. Чи можеш для нас щось пригадати?

— Та, власне, — завагалася Матильда, — я намагалася скласти один про вас, міс Гані, поки ми тут сиділи.

— Про мене?! — вигукнула міс Гані. — То ми обов’язково повинні його почути!

— Міс Гані, мені не хотілося б його декламувати.

— Будь ласка, прочитай нам, — попросила міс Гані. — Я обіцяю, що не ображуся.

— Боюся, що образитесь, міс Гані, бо я задля рими використала ваше ім’я, тому й не хочу декламувати.

— А як ти знаєш моє ім’я? — здивувалася міс Гані.

— Перед тим, як ми зайшли, я чула, як інша вчителька до вас зверталася, — пояснила Матильда. — Вона назвала вас Дженні.