Andriy - Unknown

На сніданку Матильда тихенько сиділа у їдальні за столом, ласуючи кукурудзяними пластівцями. Її брат сидів навпроти неї спиною до дверей, поглинаючи кусні хліба, намащені товстим шаром арахісового масла та полуничного варення. Мати за рогом у кухні, де її не було видно, готувала сніданок для містера Вормвуда, що завжди складався з двох підсмажених яєць на підсмаженій грінці з трьома свинячими сосисками, трьома шматочками бекону й кількома підсмаженими помідорами.

Цієї миті в їдальню галасливо ввалився містер Вормвуд. Він не міг спокійно зайти в жодне приміщення, особливо під час сніданку. Він завжди прагнув, щоб його поява привертала до себе увагу, і тому створював шалений галас і гуркіт. Здавалося, що чути, як він каже:

— Це я! Ось я прийшов, видатний чоловік, господар цього будинку, годувальник сім’ї, той, завдяки якому ви всі так добре живете! Погляньте на мене й виявіть свою повагу!

Цього разу він увірвався, поплескав сина по спині й вигукнув:

— Хлопчику, батько відчуває, що сьогодні в гаражі його чекає ще один чудесний і успішний день! Я маю кілька красуньок, які збираюся ще вранці впарити ідіотам. Де мій сніданок?

— Несу, мій скарбе, — гукнула з кухні місіс Вормвуд.

Матильда низенько нахилилася над пластівцями. Вона не наважувалася підвести голову.

Насамперед не мала певності, що там побачить. А по-друге, навіть якби й побачила те, про що думала, то не знала, чи стримається й не видасть себе. Син дивився прямо перед собою у вікно, наминаючи хліб з арахісовим маслом і полуничним варенням.

Батько саме прямував до столу, де мав сісти на центральному місці, коли з кухні вибігла мати, тримаючи перед собою величезний таріль з яйцями, сосисками, беконом та помідорами. Подивилася. Побачила чоловіка. Заклякла на місці. І заверещала так, що ледь не підлетіла вгору, а таріль з тріском і брязком гепнувся на підлогу. Усі підскочили — і містер Вормвуд теж.

— Та що з тобою, жінко? — крикнув він. — Глянь, ти ж килим зіпсувала!

— Волосся! — зарепетувала мати, тицяючи тремтячим пальцем на чоловіка. — Глянь на своє волосся! Що ти зробив з волоссям?

— А що таке з моїм волоссям? — здивувався він.

— Ой, боже мій, тату, що ти зробив з волоссям? — закричав син.

Розкішна галаслива сцена набирала непоганих обертів у сніданковій кімнаті.

Матильда нічого не казала. Вона просто сиділа собі, насолоджуючись чудовим ефектом від своєї вигадки. Пишна чорна чуприна містера Вормвуда стала брудно-срібного кольору, що нагадував тепер трико канатоходця, не пране цілий цирковий сезон.

— Ти... ти... ти пофарбував волосся! — верескнула мати. — Навіщо ти це зробив, дурню! Це просто жахливо! Мерзенно! Ти схожий на почвару!

— Та що ви мелете? — залементував батько, хапаючись руками за голову. — Чого б це я мав фарбувати волосся! Як це я пофарбував? Що з ним сталося? Це що, якийсь ідіотський жарт?

Його обличчя стало блідо-зелене, мов кислиця.

— Тату, ти його таки пофарбував , — зауважив син. — Воно того самого кольору, як і в мами, тільки значно брудніше.

— Авжеж, пофарбував! — крикнула мати. — Саме б воно колір не змінило! Чого ти хотів досягти? Вродливішим стати, чи що? Ти зараз схожий на звихнуту бабу!

— Дайте дзеркало! — заволав батько. — Нічого тут стояти й горлати на мене! Принесіть дзеркало!

На протилежному кінці стола лежала материна сумочка. Вона її відкрила й дістала коробочку пудри, в якій на кришці зсередини було кругле дзеркальце. Розкрила коробочку й простягла чоловікові. Той схопив і підніс до обличчя — при цьому чи не вся пудра висипалась на його модний твідовий піджак.

— Обережно! — верескнула мати. — Дивися, що ти наробив! Це ж моя найкраща пудра «Елізабет Арден»!

— О Господи! — заверещав батько, дивлячись у дзеркальце. — Що зі мною! Я жахливий! Схожий на тебе, тільки звихнуту! Я не можу в такому вигляді зайти в гараж і продавати машини! Як це сталося?! — Він оглянув кімнату, подивився на матір, потім на сина, тоді на Матильду. — Як це могло статися?! — репетував він.

— Татку, я так собі уявляю, — тихенько припустила Матильда, — що ти був неуважний і замість свого лосьйону взяв з полиці мамину фарбу для волосся.

— Авжеж, так воно й було! — вигукнула мати. — Справді, Гаррі, як можна бути таким дурнем? Чого ти не прочитав етикетку перед тим, як поливати себе тим розчином! Він же в мене страшенно міцний. Я вливаю одну-єдину столову ложку на цілий тазик води, а ти взяв і вилив його собі на голову не розбавляючи! Та тобі, мабуть, повилазить усе волосся! Голова вже пече?

— Ти хочеш сказати, що я залишуся без волосся? — зарепетував батько.

— Мабуть, так, — підтвердила мати. — Перекис водню — дуже сильний хімікат. Його кидають для дезінфекції в унітази, тільки під іншою назвою.

— Та що ти городиш! — заволав містер Вормвуд. — Я тобі не унітаз! Мені не треба дезінфекції!

— Хоч я його й використовую розведеним, — вела далі мати, — та чимало волосся в мене все одно випадає, тож Бог його знає, що з тобою буде. Я взагалі дивуюся, що волосся тобі й досі не повилазило.

— Що робити? — заскиглив батько. — Кажи мерщій, що робити, поки не почало вилазити!

Матильда порадила:

— Тату, я б на твоєму місці добре помила голову водою з милом. Та скоренько.

— І тоді повернеться мій колір волосся? — стурбовано запитав батько.

— Авжеж, ні, дурню, — заперечила мати.

— То що ж мені робити? Я ж не можу вічно ходити в такому вигляді?

— Доведеться пофарбувати на чорне, — відповіла мати. — Але спочатку помий голову, бо не буде що фарбувати.

— Що ж! — вигукнув батько, починаючи діяти. — Негайно домовся зі своїм перукарем, щоб він мене пофарбував! Скажи, що це терміново! Нехай викинуть когось із черги! Я йду нагору мити голову!

З цими словами він вибіг з їдальні, а місіс Вормвуд важко зітхнула й пішла до телефону дзвонити в косметичний салон.

— Часом він робить справжнісінькі дурниці, правда, мамусю? — сказала Матильда.

Мати відповіла, набираючи номер:

— На жаль, чоловіки не завжди такі розумні, як їм здається. Зрозумієш це, як трохи підростеш, моя дівчинко.

Матильда трохи пізно почала ходити до школи. Інших дітей уже з п’яти років, а то й раніше записували до початкової школи, але Матильдині батьки, не дуже переймаючись освітою рідної дочки, забули заздалегідь про все домовитися. Їй було вже п’ять з половиною років, коли вона вперше пішла до школи.