Andriy - Unknown

Міс Гані не вірила власним вухам. Вона чула, що подібні батьки трапляються, і що їхні діти стають злочинцями й покидьками, та все одно була шокована, зустрівшись з такою парочкою віч-на-віч.

— Матильдина біда в тому, — вдалася вона до ще однієї спроби, — що вона страшенно всіх випереджає, й тому варто було б замислитися про якісь додаткові приватні уроки. Я цілком серйозно вірю, що за два-три роки належного вишколу її можна підготувати до університетського рівня.

— Університетського? — крикнув містер Вормвуд, аж підскочивши в кріслі. — Та кому, заради Бога, потрібен той університет! Та там навчають тільки поганого!

— Це неправда, — заперечила міс Гані. — Якби у вас зараз стався сердечний напад і довелось би викликати лікаря, то цей лікар мав би університетський диплом. Якби вас судили за те, що ви продали комусь машину-руїну, то ви мусили б наймати адвоката, який теж закінчив університет. Не варто зневажати розумних людей, містере Вормвуд. Але я бачу, що згоди ми не дійдемо. Вибачте, що я отак до вас увірвалася.

Міс Гані встала з крісла й пішла до виходу. Містер Вормвуд провів її до дверей і сказав:

— Дякую, що приходили, міс Говкс, чи як там, міс Гарріс?

— Не те й не те, — відповіла міс Гані, — але яка різниця.

І вона пішла геть.

Приємне було в Матильді те, що якби ви зустріли її випадково і порозмовляли з нею, то подумали б, що це цілком нормальне п’ятирічне дитя. Зовні вона не виявляла жодних ознак геніальності й ніколи не вдавалася до позерства. «Яка ж це розсудлива й спокійна дівчинка», подумали б ви. І якби ви, скажімо, не завели з нею випадково бесіду про літературу чи про математику, то так би й не здогадалися про справжній рівень її розумових здібностей.

Саме тому Матильді легко було приятелювати з іншими дітьми. Усім учням з її класу вона подобалася. Вони, звичайно, знали, що вона «кмітлива», бо ж чули, як її розпитувала міс Гані на першому уроці. І ще вони знали, що на уроках їй дозволяється сидіти тихенько з якоюсь книжкою, не звертаючи уваги на вчительку. Та в цьому віці діти не дуже дошукуються причин. Їм цілком вистачає власного клопоту, вони не дуже переймаються тим, що роблять інші й чому.

Серед нових Матильдиних подруг була дівчинка Лаванда. З першого ж дня в школі вони почали на коротких ранкових та годинних обідніх перервах ходити скрізь удвох. Лаванда була дрібненька як на свій вік, худенька німфочка з темно-карими очима та чорнявим волоссям, підстриженим на лобі гривкою. Матильді вона сподобалася за відважність та серйозність. І їй Матильда сподобалася за ті ж самі риси.

Не встиг іще минути перший тиждень навчального року, як до новачків почали просочуватися страхітливі плітки про директорку пані Транчбул. Коли на третій день навчання Матильда на перерві стояла з Лавандою в куточку шкільного майданчика, до них підійшла кремезна десятилітня дівчина з фурункулом на носі. Звали її Гортензія.

— Що, нова босота? — звернулася вона, дивлячись на них з висоти свого зросту. Вона ласувала картопляними хрустиками, виймаючи їх цілими жменями з величезного пакета.

— Ласкаво просимо в нашу тюрягу, — додала дівчина, прискаючи навсібіч шматочками хрустиків, що сипалися з її рота, наче сніжинки.

Дві крихітки сторожко мовчали, дивлячись на цю велетку.

— Ви вже познайомилися з Транчбулкою? — поцікавилася Гортензія.

— Бачили її під час спільної молитви, — відповіла Лаванда, — але ближче не знайомилися.

— То вас ще чекає ця радість, — повідомила Гортензія. — Вона ненавидить малих дітей. Тому терпіти не може першокласників. Вона вважає, що це гусінь, яка ще не вилупилася з личинки.

Гортензія знову запхнула в рот жменю хрустиків, а як заговорила, то навсібіч укотре вже розлетілися крихти.

— Якщо виживете тут у перший рік, то, мабуть, і далі продержитесь. Але багато хто не виживає. Їх виносять звідси на ношах. Я це часто бачила й чула їхні крики.

Гортензія зробила паузу, щоб насолодитися ефектом, справленим її словами на двох дівчаток. Ефект був незначний. Вони стояли незворушні. Тому здоровуля вирішила почастувати їх ще однією порцією інформації.

— Ви вже знаєте, що в квартирі Транчбулки є шафа для порушників дисципліни, яка називається «карцер»? Ви чули про карцер?

Матильда з Лавандою тільки головами заметляли, й далі не зводячи очей зі здоровулі. Вони були такі маленькі, що звикли з недовірою ставитися до будь-яких більших за них істот, особливо до дівчат-старшокласниць.

— Карцер, — вела далі Гортензія, — це височенна й страшенно вузька шафа. Площа її дна — всього двадцять п’ять квадратних сантиметрів, тому там геть не можна сидіти, навіть навпочіпки. Треба стояти. А три її стінки зроблені з цементу, з якого скрізь стирчать друзки розбитого скла, тож до них не притулишся. Якщо вас там замикають, то доводиться увесь час стояти струнко. Це жах.

— А хіба не можна притулитися до дверцят? — запитала Матильда.

— Не мели дурниць, — заперечила Гортензія. — З дверцят стирчать тисячі гострющих цвяшків. Їх забивала, мабуть, сама Транчбулка.

— А ти там бувала? — поцікавилася Лаванда.

— У першому класу я там побувала шість разів, — відповіла Гортензія. — Двічі цілісінький день, а інші рази по дві години. Але й двох годин цілком вистачає. Там суцільна темрява, і треба стояти навитяжку, бо як поворухнешся, то тебе штрикає або скло зі стін, або цвяшки з дверцят.

— А за що тебе туди запхали? — спитала Матильда. — Що ти зробила?

— Першого разу, — пояснила Гортензія, — я вилила півсклянки світлої патоки на той стілець, де мала сидіти під час молитви Транчбулка. Вийшло чудово. Коли вона сіла, то так голосно чвакнуло, ніби гіпопотам став лапою в багнюку на березі річки Лімпопо. Хоч ви ще малі й дурні, і не читали «Такі собі казки» Кіплінга.

— Я читала, — мовила Матильда.

— Брехунка, — добродушно сказала Гортензія. — Ти взагалі ще читати не вмієш. Але то таке. Отож коли Транчбулка всілася на світлу патоку, чвакання було шикарне. А коли вона підскочила з місця, то стілець приклеївся ззаду до її паскудних зелених бриджів і кілька секунд висів, аж поки відлипла патока. Тоді Транчбулка помацала бриджі ззаду руками, й обидві її долоні покрилися тією гидотою. Чули б ви, як вона ревіла.

— А як вона дізналася, що це твоя робота? — здивувалася Лаванда.

— На мене наябедничав малий курдупель Оллі Боґвісл, — пояснила Гортензія. — Я вибила йому передні зуби.

— І Транчбулка запхнула тебе на цілий день у «карцер»? — зойкнула Матильда.