Andriy - Unknown

— Чому дурість? — здивувалася Матильда.

— Чого-чого, а кісок Транчбулка терпіти не може, — відповіла Гортензія.

Матильда з Лавандою бачили, як монстр у зелених бриджах насувався на дівчинку років десяти, на плечах якої лежали дві заплетені золотисті кісочки з синіми атласними бантами, і все це було дуже гарно. Дівчинка з кісочками, Аманда Тріп, стояла непорушно й спостерігала за наближенням велетки, а на обличчі її застиг вираз людини, що cтоїть на малесенькому полі, по якому до неї щодуху мчить розлючений бугай. Дівчинка заклякла з виряченими очима й тремтіла, знаючи, що для неї настає смертний час.

Пані Транчбул уже наблизилась до жертви й нависла над нею.

— Щоб завтра, як прийдеш до школи, цих бридких кісок не було! — гаркнула вона. — Відріж і викинь у смітник, зрозуміла?

Заціпеніла від жаху Аманда зацокотіла зубами:

— Моїй м-м-мамусі вони подобаються. Вона їх мені з-з-заплітає щоранку.

— Твоя мамуся дурепа! — заревіла пані Транчбул. Вона наставила на голову дитини свого завбільшки як палиця ковбаси пальця й крикнула:

— Ти схожа на щура, в якого з голови стирчить хвіст!

— М-м-мама каже, що я симпатична, пані Т-т-транчбул, — затинаючись, пробурмотіла Аманда, тремтячи, мов желе бланманже.

— Мені глибоко начхати, що каже твоя мама! — зарепетувала Транчбул, а тоді кинулася на Аманду, схопила правою долонею її за коси й підняла над землею. Почала розкручувати над головою, все швидше й швидше, Аманда верещала, наче її ріжуть, а Транчбул горлала:

— Я тобі покажу кіски, мале щуреня!

— Згадала про Олімпіаду, — пробурмотіла Гортензія. — Вона зараз набирає швидкості, як звикла це робити з молотом. Можу закластися, що вона її метне.

Аж ось Транчбул відхилилася трохи назад під вагою розкрученої дівчинки, а тоді й сама почала обертатися на кінчиках пальців, тож невдовзі Аманда Тріп крутилася так стрімко, що перетворилася на невиразну смугу. Зненацька Транчбул потужно рикнула й випустила з рук коси, а Аманда полетіла, мов ракета, понад дротяним парканом шкільного майданчика високо в небо.

— Оце метнула! — крикнув хтось на майданчику, а Матильда, немов загіпнотизована цим божевільним видовищем, дивилася, як Аманда Тріп, описавши в повітрі довгу й елегантну параболу, приземлилася ген аж на футбольному полі. Вона впала на траву, тричі підстрибнула й нарешті завмерла. Тоді, як не дивно, сіла. Була трохи приголомшена, і це не дивно, але минула одна-дві хвилини, й ось вона вже знову звелася на ноги й подріботіла назад до школи.

Транчбул стояла, струшуючи з долонь порох.

— Непогано, — сказала вона, — якщо врахувати, що я тренуюся лише вряди-годи. Зовсім непогано.

І почвалала геть.

— Хвора на голову, — сказала Гортензія.

— Чому ж не скаржаться батьки? — здивувалася Матильда.

— А твої поскаржаться? — відповіла запитанням Гортензія. — Я знаю, що мої ні. Вона ставиться до батьків так само, як і до дітей — теж залякала їх до смерті. Ну, ще побачимось.

І теж пішла.

— І як їй минається отаке? — сказала Матильді Лаванда. — Та ж діти йдуть додому й розповідають про все батькам. Я знаю, що мій батько здійняв би страшенну бучу, якби я йому сказала, що директорка схопила мене за волосся й кинула аж за паркан.

— Не здійняв би, — заперечила Матильда, — і я скажу тобі, чому. Він би тобі просто не повірив.

— Ще й як повірив би.

— Ні, не повірив би, — наполягала Матильда. — І причина цілком очевидна. Твоя розповідь здавалася б такою безглуздою, що в неї неможливо було б повірити. І саме в цьому полягає найбільша таємниця Транчбулки.

— Тобто? — не зрозуміла Лаванда. Матильда пояснила:

— Не роби чогось абияк, якщо хочеш, щоб тобі за це нічого не було. Будь несамовита. Йди до кінця. Роби такі божевільні штуки, щоб вони здавалися неймовірними. Ніхто з батьків не повірить у історію з кісками, ніколи, хоч за мільйон років. Мої точно не повірять. Скажуть, що я брехуха.

— У такому разі, — сказала Лаванда, — Амандина мати не відріже їй косички.

— Не відріже, — погодилася Матильда. — Аманда сама це зробить. Згадаєш мої слова.

— Думаєш, вона божевільна? — запитала Лаванда.

— Хто?

— Транчбулка.

— Не думаю, що божевільна, — заперечила Матильда. — Але вона страшенно небезпечна. Бути в цій школі — це те саме, що бути в клітці з коброю. Завжди треба бути напоготові до втечі.

Уже на другий день вони побачили ще один приклад того, яка небезпечна може бути директорка. За обідом пролунало оголошення, що всі учні повинні зібратися в залі засідань одразу, як закінчать їсти.

Коли всі двісті п’ятдесят чи скільки там хлопців і дівчат розсілися в залі, на сцену вийшла Транчбул. З нею не прийшов жоден інший учитель. У правій руці вона тримала короткий вершницький батіг. Стала посеред сцени, розставивши ноги в зелених бриджах, і люто озирала море звернених до неї облич.

— Що зараз буде? — прошепотіла Лаванда.

— Не знаю, — теж пошепки відповіла Матильда.

Усі учні чекали, що буде далі.

— Брюс Боґтроттер! — раптом гаркнула Транчбулка. — Де Брюс Боґтроттер?

Серед юрби дітлахів здійнялася рука.

— Йди сюди! — крикнула Транчбулка. — І швидше ворушись!

Кругленький, огрядний одинадцятирічний хлопець зіскочив з місця й бігом подався до неї. Видряпався на сцену.

— Ставай отам! — звеліла йому Транчбул, показуючи пальцем. Хлопець став збоку. Він нервувався. Добре розумів, що йому тут аж ніяк не приз вручатимуть. Сторожко поглядав на директорку й відступав бочком якомога далі від неї, наче щурик, що сахається від пса-тер’єра, що занюхав його в кімнаті. Його пухке обличчя посіріло від боязкого передчуття. Шкарпетки з’їхали аж до п’ят.

— Цей гнійник, — загриміла директорка, цілячись на нього вершницьким батогом, наче рапірою, — цей вугор, цей гидкий карбункул, цей отруйний прищ, якого ви бачите перед собою, не хто інший, як паскудний правопорушник, представник злочинного світу, член мафії!

— Хто, я? — ошелешено перепитав Брюс Боґтроттер.

— Злодій! — заверещала Транчбул. — Шахрай! Пірат! Розбійник! Грабіжник!

— Бійтеся Бога, — пробелькотів хлопець. — Тобто, що ви, пані директорко.

— То ти ще й заперечуєш, малий жалюгідний флюсе? Ти не визнаєш вини?