Іван Ковтун - Азіатський аероліт

* *

*

На грані сна й пробудження Горський ніби почув далекий і нерівний шум.

Ніяк не міг підвести голову. Натруджені м’язи ще не відпочили, важко було поворухнутися.

Збуджений мозок навіть у сні працював сторожко й хоробливо.

Шум наростав, ось ніби тріск, голоси, когось кличуть.

Професор розплющив вії. Так, дійсно, звідкись несло нерівний шум. Він то танув у тиші, то знову народжувався тріском гілля, але не можна було розпізнати, хто творить його.

Горський підвів голову, пересилюючи біль у м’язах, сів на помості. Почав ще уважніше прислухатись.

- Аскольде! - проговорив пересохлим голосом професор.

Небіж не відкликався.

Горський вийшов за двері, став, повів головою на всі боки. Тепер шум оточив його з трьох боків. Він уже не вщухав, а рівномірно наближався до хатини.

Враз вуха спіймали приглушений голос.

Горський здригнув і зайшов у хатину. У пітьмі намацав рушницю.

- Аскольде! - торсонув за плече небожа.

- Що таке ? - підхопився той.

- Хтось наближається до хатини.

Аскольд прожогом зірвався з ліжка.

За два кроки навколо не можна нічого було розгледіти. Загуслий сірий морок, насичений випарами трясовини, ховав усе від зору.

Горський і Аскольд без слів порозумілися й стали напоготові з рушницями біля дверей хижки.

- Хто там, ей, хто там? - кинув у морок професор високим, незвичним дзвінким голосом.

Тріск гілля ущух.

- Хто там? Стріляти будемо!

- Свої, - почулося у відповідь, - державна розвідка. А ви хто?

Професор помовчав, а згодом гукнув:

- Наукова експедиція Академії!

- От тобі й раз. А ви стріляти, чого ж ви? - зраділо пролунав з морока голос.

Знову затріщало гілля, швидко з трьох боків хатину оточив загін людей.

І раптом мозок професора гостро вразила думка, що його обдурено. Бо не можна ж припустити, щоб жодна розвідка рушила вночі. Але було запізно щось діяти, та й безнадійно. Він з Аскольдом уже опинився в колі незнайомих людей.

Високий силует крем’язного чолов’яги зупинився перед Горським і, ні слова не кажучи, рвонув з рук рушницю.

Аскольд скрикнув і наосліп кинувся на захист. Але також вмить лишився без зброї. Дужий десяток рук стисли його м’язи, й він уже не міг поворухнутися.

* *

*

Професор зрозумів, що потрапив у надзвичайно складне, а можливо й безвихідне становище. Силкувався обміркувати все спокійно, послідовно, але з того нічого не виходило.

Якось не вкладалося в розумі, що незнайомий загін, а, може, бандити, самоуправно ув’язнили його й захопили до рук місцевість. Аж ніяк не міг дати пояснення їхнім вчинкам, а також і не міг припустити, що вони так організовано й одчайдушно мали сміливість зазіхнути на державні багатства.

Силкувався запевнити себе, що трапилось скандальне непорозуміння всесоюзного масштабу - цьому давала привід уперта мовчанка керівника загону.

Був припустив у думці, що ця місцевість належить якомусь трестові або концесії (дирижаблі ж закордонної конструкції!), але ж невже там не могли чути про його експедицію? А до того ж, яке вони мають право держати його ув’язненим, ніби злодія й авантурника.

Повстало бажання поговорити, обмінятися з кимось думками. Але згадав, що Аскольда ще вчора перевели в інше помешкання. Закрокував по невеликій площі хижки, обережно нахиливши голову, щоб не вдаритись в низьку стелю. Зробив кроків п’ять з кутка в куток. Зупинився біля дверей, подумав трохи й обережно постукав. Ніхто не одзивався.

Професор постукав ще раз, вже дужче й настирливіше. Знову мовчанка. Вона дратувала, бо добре знав, що за дверима стоїть вартовий. Гримнув утретє вже кулаком і зі злістю вигукнув:

- Слухайте, ви!

- Чого тобі? - непривітно озвався грубий голос.

- Можете відповідати пристойніше, коли до вас звертаються.

- Тебе не спитав, як відповідати.

- Мерзотник!

Професор вилаявся, постояв трохи й тремтячим кулаком почав знову гатити у двері. Од ударів болюче щеміло тіло, біль ще дужче дратував і викликав безсиле обурення.

Вартовому, мабуть, набрид грюкіт, і він поблажливо запитав:

- Ну, чого?

- Негайно викличне вашого начальника, чи як його там величаєте?

- Ого-го чого забажав.

- Чуєте, негайно, я маю до нього справу.

- Яку справу?

- Не ваше діло, покличте.

- Сам прийде, якщо треба буде.

Вартовий сказав останню фразу спокійно й байдуже, і вже скільки професор не грюкав у двері, він не вимовив і слова.

Стомлений вкрай і знервований, Горський зрозумів, що грюкотом все одне не допоможеш - пішов геть од дверей до помосту.

Намацав рукою дошки й одежу, сів, посидів трохи. Згодом схилив на руки голову. Задрімав.

До тями його повернув чийсь обережний дотик руки. Звів голову, силкуючись розгледіти будь-що в темряві. Але враз струм світла од кишенькового ліхтарика засліпив йому очі. Тривожно запитав:

- Хто це?

- Пробачте, - пролунав близько над його головою сухий голос, - ви, здається, кликали мене?

- Кликав, але, власне, хто ви?

- Керівник загону.

Горський силкувався розгледіти лице особи, що стояла біля нього, але світло ліхтаря засліпляло зір. Простяг руку до чола, затулив долонею очі.

- Прошу, одведіть убік світло.

Незнайомий загасив ліхтарик, але професор довго не міг розгледіти його обличчя. І лише згодом, напруживши зір в напівтемряві, вхопив оком худорляве обличчя, блискучі очі.

По павзі незнайомий ввічливо звернувся до Горського:

- До того ж ще й сам бажав мати з вами розмову.

- Дуже вдячний з такої ласки, - насмішкувато відказав професор.

…………………………………………………………………………………………………………………………….

Після темряви очі враз болюче засліпило денне світло. Горський, прикриваючи долонею окуляри, зупинився, почав оглядатися на всі боки. І чим далі дивився, тим глибше вираз обурення, а разом безмірного здивовання залягав у всі риски його лиця.

Місцевість важко було впізнати - звалені дерева на полі зараз лежали рівними квадратовими купами. Над головними кратерами підносилися вгору смоки, бурави. Деякі з них уже працювали. Біля них сновигали люди. Збоку, ліворуч, біля високої й міцно збудованої, правда, нашвидкуруч, причепної щогли, тихо погойдувались дирижаблі.

Професор зблід. Уперся очима в Ерґе:

- Що це значить, я не розумію?

Той у відповідь посміхнувся:

- Бачте, я господар цієї місцевости. Моя власність, розумієте?

- Ваша власність?!

- Вас так вражає це слово?

Горський нічого не відповів і, похиливши голову, пішов услід за Ерґе, що вів його у напрямі дирижаблів. Підійшли до гвинтової драбини. Ерґе ввічливим рухом запропонував професорові підвестись нагору.

В затишній, комфортабельній каюті він чемно запропонував фотель. Сам сів за стіл.

Обидва довго мовчали, були подібні до шахистів, що вперто обмірковують дальші ходи.