Іван Ковтун - Азіатський аероліт
- Название:Азіатський аероліт
- Автор:
- Жанр:
- Издательство:Молодий більшовик
- Год:1931
- Город:Харків
- ISBN:нет данных
- Рейтинг:
- Избранное:Добавить в избранное
-
Отзывы:
-
Ваша оценка:
Іван Ковтун - Азіатський аероліт краткое содержание
Азіатський аероліт - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)
Интервал:
Закладка:
* *
*
На грані сна й пробудження Горський ніби почув далекий і нерівний шум.
Ніяк не міг підвести голову. Натруджені м’язи ще не відпочили, важко було поворухнутися.
Збуджений мозок навіть у сні працював сторожко й хоробливо.
Шум наростав, ось ніби тріск, голоси, когось кличуть.
Професор розплющив вії. Так, дійсно, звідкись несло нерівний шум. Він то танув у тиші, то знову народжувався тріском гілля, але не можна було розпізнати, хто творить його.
Горський підвів голову, пересилюючи біль у м’язах, сів на помості. Почав ще уважніше прислухатись.
- Аскольде! - проговорив пересохлим голосом професор.
Небіж не відкликався.
Горський вийшов за двері, став, повів головою на всі боки. Тепер шум оточив його з трьох боків. Він уже не вщухав, а рівномірно наближався до хатини.
Враз вуха спіймали приглушений голос.
Горський здригнув і зайшов у хатину. У пітьмі намацав рушницю.
- Аскольде! - торсонув за плече небожа.
- Що таке ? - підхопився той.
- Хтось наближається до хатини.
Аскольд прожогом зірвався з ліжка.
За два кроки навколо не можна нічого було розгледіти. Загуслий сірий морок, насичений випарами трясовини, ховав усе від зору.
Горський і Аскольд без слів порозумілися й стали напоготові з рушницями біля дверей хижки.
- Хто там, ей, хто там? - кинув у морок професор високим, незвичним дзвінким голосом.
Тріск гілля ущух.
- Хто там? Стріляти будемо!
- Свої, - почулося у відповідь, - державна розвідка. А ви хто?
Професор помовчав, а згодом гукнув:
- Наукова експедиція Академії!
- От тобі й раз. А ви стріляти, чого ж ви? - зраділо пролунав з морока голос.
Знову затріщало гілля, швидко з трьох боків хатину оточив загін людей.
І раптом мозок професора гостро вразила думка, що його обдурено. Бо не можна ж припустити, щоб жодна розвідка рушила вночі. Але було запізно щось діяти, та й безнадійно. Він з Аскольдом уже опинився в колі незнайомих людей.
Високий силует крем’язного чолов’яги зупинився перед Горським і, ні слова не кажучи, рвонув з рук рушницю.
Аскольд скрикнув і наосліп кинувся на захист. Але також вмить лишився без зброї. Дужий десяток рук стисли його м’язи, й він уже не міг поворухнутися.
* *
*
Професор зрозумів, що потрапив у надзвичайно складне, а можливо й безвихідне становище. Силкувався обміркувати все спокійно, послідовно, але з того нічого не виходило.
Якось не вкладалося в розумі, що незнайомий загін, а, може, бандити, самоуправно ув’язнили його й захопили до рук місцевість. Аж ніяк не міг дати пояснення їхнім вчинкам, а також і не міг припустити, що вони так організовано й одчайдушно мали сміливість зазіхнути на державні багатства.
Силкувався запевнити себе, що трапилось скандальне непорозуміння всесоюзного масштабу - цьому давала привід уперта мовчанка керівника загону.
Був припустив у думці, що ця місцевість належить якомусь трестові або концесії (дирижаблі ж закордонної конструкції!), але ж невже там не могли чути про його експедицію? А до того ж, яке вони мають право держати його ув’язненим, ніби злодія й авантурника.
Повстало бажання поговорити, обмінятися з кимось думками. Але згадав, що Аскольда ще вчора перевели в інше помешкання. Закрокував по невеликій площі хижки, обережно нахиливши голову, щоб не вдаритись в низьку стелю. Зробив кроків п’ять з кутка в куток. Зупинився біля дверей, подумав трохи й обережно постукав. Ніхто не одзивався.
Професор постукав ще раз, вже дужче й настирливіше. Знову мовчанка. Вона дратувала, бо добре знав, що за дверима стоїть вартовий. Гримнув утретє вже кулаком і зі злістю вигукнув:
- Слухайте, ви!
- Чого тобі? - непривітно озвався грубий голос.
- Можете відповідати пристойніше, коли до вас звертаються.
- Тебе не спитав, як відповідати.
- Мерзотник!
Професор вилаявся, постояв трохи й тремтячим кулаком почав знову гатити у двері. Од ударів болюче щеміло тіло, біль ще дужче дратував і викликав безсиле обурення.
Вартовому, мабуть, набрид грюкіт, і він поблажливо запитав:
- Ну, чого?
- Негайно викличне вашого начальника, чи як його там величаєте?
- Ого-го чого забажав.
- Чуєте, негайно, я маю до нього справу.
- Яку справу?
- Не ваше діло, покличте.
- Сам прийде, якщо треба буде.
Вартовий сказав останню фразу спокійно й байдуже, і вже скільки професор не грюкав у двері, він не вимовив і слова.
Стомлений вкрай і знервований, Горський зрозумів, що грюкотом все одне не допоможеш - пішов геть од дверей до помосту.
Намацав рукою дошки й одежу, сів, посидів трохи. Згодом схилив на руки голову. Задрімав.
До тями його повернув чийсь обережний дотик руки. Звів голову, силкуючись розгледіти будь-що в темряві. Але враз струм світла од кишенькового ліхтарика засліпив йому очі. Тривожно запитав:
- Хто це?
- Пробачте, - пролунав близько над його головою сухий голос, - ви, здається, кликали мене?
- Кликав, але, власне, хто ви?
- Керівник загону.
Горський силкувався розгледіти лице особи, що стояла біля нього, але світло ліхтаря засліпляло зір. Простяг руку до чола, затулив долонею очі.
- Прошу, одведіть убік світло.
Незнайомий загасив ліхтарик, але професор довго не міг розгледіти його обличчя. І лише згодом, напруживши зір в напівтемряві, вхопив оком худорляве обличчя, блискучі очі.
По павзі незнайомий ввічливо звернувся до Горського:
- До того ж ще й сам бажав мати з вами розмову.
- Дуже вдячний з такої ласки, - насмішкувато відказав професор.
…………………………………………………………………………………………………………………………….
Після темряви очі враз болюче засліпило денне світло. Горський, прикриваючи долонею окуляри, зупинився, почав оглядатися на всі боки. І чим далі дивився, тим глибше вираз обурення, а разом безмірного здивовання залягав у всі риски його лиця.
Місцевість важко було впізнати - звалені дерева на полі зараз лежали рівними квадратовими купами. Над головними кратерами підносилися вгору смоки, бурави. Деякі з них уже працювали. Біля них сновигали люди. Збоку, ліворуч, біля високої й міцно збудованої, правда, нашвидкуруч, причепної щогли, тихо погойдувались дирижаблі.
Професор зблід. Уперся очима в Ерґе:
- Що це значить, я не розумію?
Той у відповідь посміхнувся:
- Бачте, я господар цієї місцевости. Моя власність, розумієте?
- Ваша власність?!
- Вас так вражає це слово?
Горський нічого не відповів і, похиливши голову, пішов услід за Ерґе, що вів його у напрямі дирижаблів. Підійшли до гвинтової драбини. Ерґе ввічливим рухом запропонував професорові підвестись нагору.
В затишній, комфортабельній каюті він чемно запропонував фотель. Сам сів за стіл.
Обидва довго мовчали, були подібні до шахистів, що вперто обмірковують дальші ходи.
Читать дальшеИнтервал:
Закладка: