Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Про що це свідчить? Про те, що, коли на незнайомця несподівано накинулися, це сталося деінде, десь поза межами зони чутності. Якщо на нього скоїли напад у тому місці, де я його знайшла, убивця вдався до тихого способу: безшелесного й повільного, позаяк, коли я надибала на жертву, вона ще конала, нехай це тривало всього якусь хвилину.

«Vale», – шепнули вуста незнайомця. Але чому він прощався зі мною? Це ж слово вигукнув містер Твайнінґ перед стрибком із годинникової вежі, однак чи є між ними зв’язок? Людина з огіркової грядки намагалася пов’язати свою смерть зі смертю містера Твайнінґа? Чи був він присутній там, коли старий наклав на себе руки? Чи був він уплутаний у це?

Слід було поміркувати про це, але перед тим знайти таке місце, де я не стану нікому поперек дороги. Каретний сарай не годиться, позаяк я тепер знала, що в годину скрути я можу натрапити там на тата, котрий сидітиме у «фантомі» Гаррієт. У такому разі гайда до Химери!

Якщо заходити до Букшоу з півдня, то неодмінно натрапиш на штучний острів посеред штучного озера, де знаходяться штучні руїни, у затінку яких розміщується маленький грецький храм із мармуру, укритого лишаєм. Давним-давно занедбаний і зарослий кропивою, колись він був славною пам’яткою Англії: маленький купол на чотирьох дивовижно витончених колонах, котрі цілком могли б правити за опору на Парнасі. Незчисленні де Люси XVIII століття возили до Химери гостей на святково прибраних квітами баркасах, і там вони гуртом насолоджувалися холодною дичиною й випічкою, милувалися граційними лебедями, котрі ковзали дзеркальною водою, і дивилися крізь моноклі на актора-відлюдька, як той потягується й позіхає при вході у свою домівку – обвиту плющем печеру.

Острів, озеро й Химера – усе це спроектував Умілець Браун [69](правду кажучи, цей факт не раз брали під сумнів на сторінках «Дописів і питань», котрі тато запійно читав, проте лише в тому разі, коли там ішлося про філателію), і в бібліотеці Букшоу дотепер зберігалася червона шкіряна тека з набором оригінальних ескізів, які власноруч підписав архітектор. Це надихало тата на дотеп: «Нехай ці мудраґелі живуть у своїй власній химері».

Існувала родинна легенда, згідно з якою саме на пікніку в Химері Букшоу Джон Монтеґю, четвертий граф Сендвіч, винайшов закуску, названу його іменем. Саме він перший додумався покласти холодну куріпку між двома скибками хліба, коли грав у крибедж із Корнеліусом де Люсом.

«Хай би під три чорти котилася історія», – частенько казав тато.

Тепер, почвалавши вбрід на острів по воді, котра була не більше фута завглибшки, я вмостилася на сходинці маленького храму, зігнувши коліна й поклавши на них підборіддя.

По-перше, кремовий торт місіс Мюллет. Де він подівся?

Подумки я повернулася до раннього суботнього ранку: уявила, що ось я спускаюся сходами, іду коридором і на кухню – атож, таця з тортом, безперечно, стояла тоді на підвіконні. І там бракувало шматка.

Згодом місіс Мюллет поцікавилася в мене, чи припав мені до смаку її торт. Чому в мене, міркувала я. Чому вона не звернулася із цим питанням до Фелі чи Даффі?

І потім мене наче струсонуло ударом блискавки. Його з’їв мрець. Саме так. Кінці з кінцями зійшлися!

Ось вам діабетик, котрий приїхав з далекої Норвегії, він привіз із собою чорного бекаса, якого сховав у пирозі. Я натрапила на рештки цього пирога – укупі зі зрадливою пір’їною – у «Тринадцятьох селезнях», а мертвого птаха підкинув нам на ґанок. Навіть не попоївши – хоча, зі слів Туллі Стокера, він замовив напій у пивниці, – незнайомець подався до Букшоу в п’ятницю вночі, побив горщики з татом і по дорозі на обійстя поминув кухню, де й відрізав собі шматок кремового торта місіс Мюллет. І не встиг він перейти через грядку з огірками, як його схопило!

Яка отрута чинить миттєвий ефект? Я перебрала найімовірніші варіанти. Ціанід убиває за лічені хвилини: обличчя жертви синіє й вона як стій конає від задухи. Опісля залишається запах гіркого мигдалю. Однак ні, проти ціанистого калію свідчило те, що в разі, якби застосували саме його, незнайомець урізав би дуба до того, як я його знайшла. (Хоча мушу визнати, що маю своїм уподобанням ціанистий калій, – коли швидкість важлива, немає ліпшого засобу. Якби отрути були кіньми, я б поставила на нього.)

Проте чи вловила я гіркий мигдаль у його передсмертному зітханні? У мене вилетіло з голови.

А як щодо кураре? [70]Воно теж діє блискавично, і жертва гине в одну мить від задухи. Але кураре не призведе до смерті, якщо зажити його з їжею; його треба вколоти. До того ж хто в англійському сільці – окрім мене, звичайно, – може тримати при собі кураре?

Ще є тютюн. Я пригадала, що, коли декілька днів поспіль вимочувати жменю тютюнового листя у воді на пригріві, воно перетворюється на густу чорну патокоподібну смолу, котра відправляє на той світ моментально. Проте нікотіану вирощують в Америці, навряд чи можна знайти її свіже листя в Англії або, скажімо, у Норвегії.

Питання : Чи можна з висушеного тютюну для цигарок, сигар або люльки видобути таку саму токсичну отруту?

Позаяк у Букшоу ніхто не палить, мені доведеться самостійно збирати зразки.

Питання : Коли (і як) викидають уміст попільничок у «Тринадцятьох селезнях»?

Проте чільним питанням було таке: хто поклав отруту в торт? І ще один горішок, який треба розкусити: якщо померлий з’їв шматок торта випадково, для кого від початку була призначена отрута?

Я здригнулася, коли тінь застелила острів, і підвела голову, угледівши, що сонце загородила темна хмара. Збиралося на дощ – і хутко. Однак не встигла я скочити на рівні ноги, як уперіщило немов із відра, – це була одна з тих коротких, але шалених злив раннього червня, котрі мнуть квіти й руйнують водостоки. Я спробувала знайти надійний сухий прихисток, мотаючись туди-сюди в самому осерді відкритого купола, але мені годі було укритися від поривчастого холодного вітру. Я обхопила саму себе руками, щоб зберегти тепло. Треба перечекати.

– Здрастуй! З тобою все гаразд?

Побіля дальнього краю озера стояв незнайомець і дивився на острів і на мене. Крізь завісу дощу я могла розгледіти лише вологі барвисті плями, через що він нагадував якусь прояву з полотна імпресіоніста. Але ще не зібралася я з відповіддю, як він закасав штанини, скинув черевики й поволі потюпав босоніж у мій бік. Він тримав рівновагу за допомогою довгої палиці замість тростини й нагадував святого Крістофера, котрий переносить на запліччі дитину Христа через річку, хоча, коли він трохи наблизився, я роздивилася, що та річ за його плечима – це насправді полотняний рюкзак.

Він був виряджений у мішкуватий костюм для прогулянок і капелюх із широкими м’якими крисами – як на мене, він чимось скидався на Леслі Говарда, [71]кінозірку. Йому було близько п’ятдесяти, прикинула я оком, одноліток мого тата, але, незважаючи на це, досить меткий.