Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

– Вона дуже допомогла мені в бібліотеці, і я подумала, що буде чемно віддякувати їй цукерками.

Я витисла милу усмішку для якнайбільшої правдоподібності.

Це була безсоромна брехня. Я не завдала собі клопоту з тим, щоб це був заздалегідь продуманий крок, але тепер-таки зрозуміла, що можу вбити двох зайців одночасно.

– Ох, авжеж, – сказала міс Кул. – Маргарет Пікері поїхала доглядати за сестрою в Незер-Вулсі: «Зінґер», [76]голка, палець, близнюки, непутящий чоловік, випивка, рахунки… Ач яка несподіванка зі своїми перевагами для Тільди Маунтджой… Кисло-солодкі льодяники, – ні з того ні з сього докинула вона. – У неділю чи ні, це буде відмінний вибір.

– Я куплю на шість пенсів, – сказала я й додала: – І на шилінг плиток із кінської м’яти.

По правді, від кінської м’яти мене й за вуха не відтягнеш.

Міс Кул підійшла на пальчиках до вітрини крамнички й зачинила віконниці.

– У чотири ока, – сказала вона по-змовницьки.

Вона насипала льодяники в бордовий паперовий пакуночок такого жалобного відтінку, що він не інакше як благав докласти до нього дві-три ложки миш’яку чи блювотного горіху. [77]

– Це тобі обійдеться в один шилінг і шість пенсів, – сказала вона, загортаючи плитки в папір.

Я вручила їй два шилінги, і, поки вона перетрушувала кишені, шукаючи решти, я сказала люб’язно:

– Усе гаразд, міс Кул, решти не треба.

– Що за солодятко, – розцвіла вона, докладаючи ще одну плитку з кінської м’яти. – Якби в мене були діти, мені було б цілком досить, коли б вони хоч наполовину вдалися такими ж уважними й щедрими, як ти.

Я пустила у світ свій усміхнений образ, приберігаючи його зворотний бік для себе, і вона розповіла, як дістатися до оселі міс Маунтджой.

– Вербова вілла, – сказала вона. – Її неможливо проґавити. Вона жовтогаряча.

Вербова вілла, як і сказала міс Кул, була жовтогаряча, такого бляклого відтінку, який ви можете бачити, коли червоняста шапинка мухомора починає в’янути. Будинок ховався в затінку позвішуваних додолу зелених спідничок плакучої верби гігантських розмірів, гілля якої замітало клуби пилу під себе, погойдуючись на вітрі, немов купа відьомських мітел. Їхня руханина наштовхнула мене на думку про п’єсу XVII століття, котру час від часу грала й співала Фелі – дуже мило, мушу я визнати, – коли її серце скніло за Недом.

Пісня мала назву «Зернята любові», дарма що любов не була першим, що спадало мені на думку, коли в мене перед очима була верба; навпаки, вона завжди нагадувала мені про Офелію (шекспірівську, не мою), котра втопилася обіч верби.

Окрім латки трави завбільшки з носову хусточку, з одного боку верба міс Маунтджой цілковито заполоняла собою обійстя, обнесене зубцями огорожі. Іще на підступах я відчула тутешню вогкість: схилене гілля утворювало зелений куполець, через що тут було обмаль світла, і в мене склалося дивне враження, неначе мене накрила товща води. Яскраво-зелений мох робив ґанок подібним до кам’яної губки, і сліди від води скорботними чорними пальцями везькалися по жовтогарячому тиньку.

На дверях висів окиснений мідний молоточок із позеленілим видком лінкольнівського чортеняти. [78]Намагаючись бути обережною, я підняла його й кілька разів стукнула у двері. Мені довелася чекати, і я непритомно водила очима по обидва боки, сподіваючись, що хто-небудь визирне з-за фіранок.

Але брудний тюль не ворухнувся. Здавалося, у будинку не було жодного живого струменя повітря.

Ліворуч стежка, вимощена старим потертим каміняччям, робила різкий скрут за будинок, і, постоявши коло дверей хвилинку чи дві, я почимчикувала стежкою.

Затильні двері майже повністю зникли в доземних гірляндах вербового листя, які обнадійливо гойдалися, неначе готова піднятися соковито-зелена театральна завіса.

Я приклала долоні дашком до одного з крихітних віконець. Ануж, якщо зіпнутися навшпиньки…

– Яким вітром тебе сюди занесло?

Я рвучко обернулася.

Міс Маунтджой стояла ззовні купольця з вербового гілля й пильно дивилася на мене. Крізь листя я бачила лише прямовисні тіні на її обличчі, але від того, що я вгледіла, мені похололо в грудях.

– Це я, міс Маунтджой… Флавія, – сказала я. – Я хотіла подякувати вам за допомогу в бібліотеці.

Вербове гілля тривожно зашелестіло, і міс Маунтджой вступила до шатра із зелені. В одній руці вона тримала садові ножиці, і мене дуже непокоїло її мовчання. Її очі, схожі на дві навіжені родзинки на зморщеному обличчі, не відривалися від мене.

Я відсахнулася, коли вона зробила крок на стежку, відрізаючи мені шляхи до відступу.

– Мені добре відомо, хто ти така, – сказала вона. – Твоє ім’я – Флавія Сабіна Долорес де Люс, і ти наймолодша донька Джако.

– Ви знаєте що він – мій тато? – видушила із себе я.

– Звісно, я знаю, дівчинко. Людина мого віку знає багато чого.

Незрозумілим чином, не встигла я припнути язика, як правда вирвалася з мене, як корок із пляшки.

– Долорес – це вигадка, – зізналася я. – Подеколи я прибріхую.

Вона підступилася до мене.

– Навіщо ти тут? – хриплувато прошепотіла вона.

Я хутко сягнула рукою до кишені й видобула звідти пакунок із солодощами.

– Я принесла вам льодяники, – сказала я, – щоб перепросити за свою нетактовну поведінку. Сподіваюся, ви не відмовитеся.

Вона зронила пронизливий, свистячий звук, який я вирішила вважати сміхом.

– Нараяла міс Кул, безсумнівно?

Я шпарко захитала головою, своїм завзяттям нагадуючи сільського дурника з пантоміми.

– Я хотіла висловити вам свої запізнілі співчуття з приводу смерті вашого дядька – містера Твайнінґа, – сказала я, і я казала щиру правду. – Чесно. Він випив гірку чашу – нічого не скажеш – несправедливо.

– Он як? Атож, це було несправедливо, – промовила вона. – І це навіть не безсовісно. І не аморально. Ти знаєш, як це було?

Звичайно, я знала. Я вже чула це раніше, але я прийшла не для того, щоб сперечатися з нею.

– Ні, – пошепки сказала я.

– Це було вбивство, – випалила вона. – Убивство, найсправжнісіньке.

– І хто вбивця? – запитала я. Часом моя балакучість захоплює мене зненацька.

На обличчі міс Маунтджой, немов хмара, котра затулила місяць, з’явився дещо непевний вираз, наче вона згаяла весь вік, готуючись до ролі, і на сцені при світлі рамп забула слова.

– Ці хлопчиська, – сказала вона нарешті. – Ці гидкі, паскудні хлопчиська. Мені ніколи їх не забути; і їм не допоможуть кругленькі щічки й дитяча невинність.

– Один із цих хлопчиськів – мій тато, – спокійно зауважила я.

Здавалося, її погляд був спрямований кудись у минуле. Помалу вона прочунялась, і її очі зосередились на мені.