Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

– Он як? – промовив він, занадто недбало. – Звідки ти знаєш?

– Я зателефонувала у «Веселий кучер» і поговорила з містером Клівером.

– Це все?

– Вони були там разом, достоту так, як під час убивства містера Твайнінґа.

– Стенлі заперечує це, – не погодився він. – Запевняє, що не має до цього жодного стосунку. Чистий, як свіжовипалий сніг, так би мовити.

– Але в ремонтному гаражі він сказав мені, що вбив Бонепенні! До того ж він більш-менш визнав, що моє припущення справедливе: самогубство містера Твайнінґа було виставою.

– Що ж, побачимо. Ми розберемося із цим, але потрібен буде якийсь час, хоча я маю сказати, твій тато дуже нам допоміг. Він розповів історію про те, що довело бідолашного Твайнінґа до смерті. Прикро, що він не захотів співпрацювати з нами. Ми могли б уникнути… Вибач, – перервав він сам себе. – Думки вголос.

– Мого викрадення, – підказала я.

Я була в захваті від того, як спритно інспектор змінює тему.

– Повертаюсь до теперішнього, – провадив інспектор, – виправ мене, якщо я помиляюсь. Ти думаєш, що Бонепенні й Стенлі були спільниками?

– Вони завжди були спільниками, – підтвердила я. – Бонепенні цупив марки, а Стенлі продавав їх за кордоном невибагливим колекціонерам. Але вони так і не спекалися двох «Ольстерських Месників»: ці марки були надто добре відомі. Зважаючи на те, що одна з них була потягнута в короля, для будь-якого колекціонера було заризиковано мати її в колекції.

– Цікаво, – зауважив інспектор.

– І?

– Вони збиралися шантажувати тата, але, мабуть, на якомусь етапі сталося розладдя. Бонепенні приїхав зі Ставанґера, щоб зробити свою справу, і цієї миті Стенлі зрозумів, що може вирушити вслід за ним, убити його в Букшоу, забрати марки й виїхати з країни. Умити руки, так би мовити. Щоб звинувачення висунули татові. Так воно, зрештою, і сталося, – докинула я докірливо.

Запала незручна мовчанка.

– Послухай-но, Флавіє, – сказав він нарешті. – Я не мав вибору, розумієш. Інших підозрюваних не було.

– А як щодо мене? – запитала я. – Я теж була на місці злочину.

Я показала рукою на вишикувані вздовж стін слоїки з хімікаліями.

– Урешті-решт, мені багато відомо про отрути. Мене можна вважати дуже небезпечною особою.

– Гмм, – замислився інспектор. – Ти подала цікаву думку. І ти теж була там під час смерті. Якби все не пішло так, як пішло, тебе б точно запідозрили.

Я не подумала про це. Кирпата свашка [134]зазирнула мені у вічі, і я здригнулася.

Інспектор повів далі:

– Аргументом проти, одначе, є твій зріст і вага й відсутність реального мотиву, а також факт, що ти не намагалася не навертатись на очі. Як правило, справдешній убивця відкручується від поліції з усіх сил, тоді як ти… всюдисуща, ось яке слово спадає мені на думку. А тепер, що ти хотіла сказати?

– Стенлі влаштував на Бонепенні засідку на нашому городі. Бонепенні хворів на діабет…

– Аг-га, – сказав інспектор, звертаючись радше до самого себе. – Інсулін! Ми не здогадались зробити тест на нього.

– Ні, – заперечила я, – не інсулін. Чотирихлористий вуглець. Бонепенні помер через те, що йому вкололи в підложжя черепа чотирихлористий вуглець. Стенлі придбав слоїк у Джонса, хіміка, у Доддінґслі. Я помітила наліпку на слоїку, коли він набирав шприцом цю речовину в ремонтному гаражі. Напевно, ви вже знайшли її серед покидьків.

Вираз його обличчя підказував мені, що не знайшли.

– Мабуть, вона закотилась у трубу, – припустила я. – Там є старий водовід, що виходить у річку. Комусь доведеться вивудити цей слоїчок.

Бідолашний сержант Ґрейвс, промайнуло в мене в голові.

– Стенлі поцупив шприц із аптечки в номері Бонепенні в «Тринадцятьох селезнях», – не подумавши, докинула я. От халепа!

Інспектор скористався з нагоди й почав присікуватись.

– Звідки ти знаєш, що було в номері Бонепенні? – запитав він різко.

– Гмм… я якраз доходжу до цього, – сказала я. – Ще кілька хвилин. Стенлі вважав, що ви нізащо не виявите сліди чотирихлористого вуглецю в мозкові Бонепенні. Дуже добре, що ви не зробили цього. Ви цілком могли зробити висновок, що отрута взята з татових слоїків. У нього в кабінеті цього добра хоч греблю гати.

Інспектор Г’ювітт витяг записника й надряпав кілька слів, які, як я гадала, були «чотирихлористий вуглець».

– Я знаю, що це був чотирихлористий вуглець, тому що Бонепенні видихнув його рештки мені в обличчя, переставляючись на той світ, – сказала я, зморщуючи носа й роблячи такий вираз обличчя, як пристало в подібних випадках.

Якщо можна сказати про колір обличчя інспектора, що воно стало білим, то таки так, інспектор Г’ювітт побілів.

– Це точно?

– Я непогано розуміюсь на хлоридах гідрокарбонів, дякую.

– Ти хочеш сказати, що Бонепенні був ще живий, коли ти його знайшла?

– Лише на мить, – відповіла я. – Він… ммм… переставився майже відразу ж.

Знову запанувала довга гробова тиша.

– Погляньте, – сказала я. – Я покажу вам, як це сталося.

Я дістала жовтий графітовий олівець, кілька разів прокрутила його в стругачці й попрямувала в куток, де на гачку хилитався скелет на шарнірах.

– Його подарував моєму двоюрідному дідові Тарквінію натураліст Френк Букланд, – сказала я й лагідно поторсала череп. – Я називаю його Йориком.

Я вирішила не вдаватись у подробиці й не казати інспекторові, що Букланд, уже будучи на схилі віку, подарував скелет молодому Тару на знак визнання його великонадійних талантів. «Блискучому майбуттю науки», – написав Букланд на листівці.

Піднісши гострякуватий олівець до верхівки хребта, я почала неквапно просовувати його під череп і водночас повторювати слова Пембертона, які він сказав у ремонтному гаражі:

– Під невеликим нахилом… крізь splenius capitis і semispinalis capitis, проштрикуємо зв’язку між першим і другим хребцями, і голка порскає…

– Дякую, Флавіє, – перепинив мене інспектор. – Досить. Ти впевнена, що він сказав саме це?

– Його достеменні слова, – відповіла я. – Мені довелось переконатися в цьому в «Анатомії» Ґрея. «Дитяча енциклопедія» містить кілька малюнків, але там замало деталей.

Інспектор Г’ювітт потер підборіддя.

– Я впевнена, що пан Дарбі виявив би сліди від голки на потилиці Бонепенні, – послужливо додала я. – Якби він знав, де шукати. Він також може перевірити пазухи. Чотирихлористий вуглець добре тримається в повітрі й може зберігатись там дотепер, позаяк людина більше не дихала. І ви можете нагадати йому, що Бонепенні випивав у «Тринадцятьох селезнях» якраз перед тим, як вирушити до Букшоу.

Інспектор усе ще мав спантеличений вигляд.

– Спиртне посилює дію чотирихлористого вуглецю, – розтлумачила я.

– І, – недбало всміхнувшись, запитав він, – може, у тебе є яка-небудь особлива теорія, котра пояснює, чому ця штука може зберігатися в його носових пазухах? Я не хімік, але гадаю, що чотирихлористий вуглець дуже швидко вивітрюється.