Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

– Будь ласка! – заблагала я.

– Двадцять чотири години, – відрубав він. – І ні на хвилину більше.

І раптом із мене жбухнув словесний потік, я виклала все про мертвого бекаса, цілком безневинний (дарма що неїстівний) торт місіс Мюллет, обшук номера Бонепенні, виявлення марок, відвідини міс Маунтджой і доктора Кіссінґа, зіткнення з Пембертоном у Химері й на церковному цвинтарі й мій полон у ремонтному гаражі.

Одним-єдиним, про що я змовчала, був епізод із отруєнням помади Фелі витяжкою з верби. Навіщо бентежити інспектора непотрібними деталями?

Поки я розповідала, він час від часу робив нотатки в крихітному чорному записникові, сторінки якого, як мені впало в око, рясніли стрілками й загадковими знаками, які могли бути натхнені алхімічними формулами середньовіччя.

– Я теж тут є? – запитала я, тицьнувши на записник.

– Аякже, – відповів він.

– Можна поглянути? Лише один зирк – і все?

Інспектор Г’ювітт захлопнув записника.

– Ні, – заперечив він, – це секретний поліцейський документ.

– Ви повністю пишете моє ім’я чи мені присвоєно якийсь символ?

– У тебе є своя власна позначка, – відповів він, запихаючи записника до кишені. – Що ж, мені час іти.

Він простягнув руку й міцно стиснув мою долоню.

– До побачення, Флавіє, – сказав він. – Це був… незвичайний досвід.

Він підійшов до дверей і відчинив їх.

– Інспекторе…

Він зупинився й обернувся до мене обличчям.

– Яка вона? Моя позначка, маю на увазі?

– Це «О», – відповів він, – велика літера О. [135]

– «О»? – здивувалась я. – Що вона означає?

– А, – сказав він, – у цьому ліпше здатися на уяву.

Даффі сиділа у вітальні, вивернувшись на килимі й читаючи «В’язня Зенди». [136]

– Ти знаєш, що в тебе ворушаться губи, коли ти читаєш? – поцікавилась я.

Вона й оком не моргнула. Я вирішила ризикнути головою.

– Стосовно до губ, – сказала я, – де Фелі?

– У лікаря, – відповіла вона. – У неї якась алергія.

Ага! Мій експеримент закінчився надзвичайно вдало! Ніхто не дізнається. Щойно тільки матиму час, я запишу до щоденника:

«Вівторок, 6 червня 1950 року, 13:12. Успіх! Результат – як і очікувалось. Справедливість відновлено».

Я нишком пхикнула. Напевне, Даффі почула, тому що вона перевернулась і схрестила ноги.

– Не подумай навіть на хвильку, що тобі вдасться вийти сухою з води, – спокійно заявила вона.

– Гмм? – сказала на розтяг. Зображати безневинний подив – це з моєї галузі.

– Що за відьомське зілля ти підмішала в її помаду?

– Уявлення не маю, про що це ти кажеш, – сказала я.

– Поглянь на себе в люстерко, – запропонувала Даффі. – Тільки дивись не розбий.

Я крутнулась і неквапно підійшла до полиці над каміном, де висів потьмянілий пережиток епохи Регентства й блякло відображав кімнату.

Я присунулась ближче, щоб роздивитися своє відображення. Спочатку я нічого такого не помітила – звичний образ чарівної мене: волошкові очі, бліде обличчя, але, придивившись пильніше, у викривленій амальгамі я розгледіла деталі.

У мене на шиї була пляма. Яскраво-червона пляма! На тому місці, де мене поцілувала Фелі!

Я скрикнула.

– Фелі сказала, що в гаражі вона відплатила тобі сповна.

Ще Даффі не перекотилась назад униз животом, щоб повернутись до читання свого дурнуватого роману із захмарними замками, як у мене визрів план.

Одного разу, коли мені було щось із дев’ять років, я записала до щоденника, що значить бути де Люсом або принаймні, що значить бути саме мною. Я довго міркувала про свої відчуття й урешті зробила висновок, що бути Флавією де Люс – однаково, що бути субліматом: чорний кришталевий осад, що залишається на холодному скляному денці пробірки після випарювання йоду. На той час мені видалось це щонайкращим змалюванням, і за останні два роки нічого такого не сталося, що змінило б мою думку про це.

Де Люсам, як я вже сказала, чогось бракує: якийсь хімічний зв’язок, або ж його відсутність, припинає їм язики, коли на обрії маячить любов. Малоймовірно, щоб ось так просто один де Люс зважився сказати іншому, що любить його, це все одно, як коли б один пік у Гімалаях схилився до іншого й почав розводитись медовими речами.

Це твердження було доведене, коли Фелі потягла мій щоденник, зламала мідну застібку кухонною відкривачкою для консервів і голосно зачитала, стоячи вгорі на сходах у позиченому в сусідського пугала шматті.

Такі думки крутились у мене в голові, коли я підступила до дверей татового кабінету. Я зупинилась… через непевність. Я насправді хочу сказати це?

Я нерішуче постукала у двері. Запала довга мовчанка, потому я почула татів голос:

– Заходьте.

Я крутнула ручку й зайшла до кімнати. Сидячи за столом біля вікна, тато відірвався очима від лупи, але вже наступної миті повернувся до розглядання пурпурної марки.

– Можна щось сказати? – запитала я й, тільки-но промовила ці слова, усвідомила, що вони звучать дивно, – одначе, здавалось, я зробила правильний вибір.

Відклавши лупу, тато зняв окуляри й потер очі. Він мав утомлений вигляд.

Я сягнула рукою до кишені й видобула клаптик блакитного писального паперу, у який загорнула «Ольстерського Месника». Немов прохач, я зробила крок уперед, поклала папірець йому на стіл і відійшла.

Тато розгорнув його.

– Боже милостивий! – сказав він. – Це ж «АА».

Він знову почепив окуляри на носа й узяв ювелірну лупу, щоб роздивитись марку.

Тепер, промайнуло в мене в голові, буде мені нагорода. Я напружено чекала, зосередивши погляд на татових губах.

– Де ти її взяла? – запитав він нарешті цим своїм лагідним голосом, котрий прошиває слухача, як шпилька метелика.

– Я її знайшла, – була моя відповідь.

Татів погляд був на військовий лад нещадним.

– Напевно, Бонепенні загубив її, – розтлумачила я. – Це тобі.

Тато пильно обстежив моє обличчя, як астроном вивчає наднову зірку.

– Дуже люб’язно з твого боку, – нарешті сказав він, по-моєму, силувано.

І простягнув мені «Ольстерського Месника».

– Ти маєш негайно повернути її справжньому власнику.

– Королю Георгу?

Тато мотнув головою, здається, дещо сумовито.

– Я не знаю, як до тебе потрапила ця марка, і знати не бажаю. Ти сама вплуталась у цю справу, тобі й виплутуватись.

– Інспектор Г’ювітт хоче, щоб я віддала її йому.

Тато похитав заперечно.

– Дуже великодушно з його боку, – сказав він, – але також дуже офіційно. Ні, Флавіє, старенька «АА» за свій довгий вік знала багато рук, чистих і брудних. Ти маєш попіклуватися про те, щоб твої руки виявилися найдостойнішими.

– Але як можна написати королю?

– Гадаю, ти знайдеш спосіб, – відповів тато. – Будь ласка, зачини двері, коли будеш виходити.

Немов ховаючи минуле, Доґґер вивалив гній із тачки на грядку з огірками.