Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

Це перекреслювало всi нашi плани, бо пароплавство поставило виразну вимогу: троє морякiв, що добре притерлися один до одного... Без Варта Ольсена нам туди й не потикайся. I ми вирiшили пiдвести свого товариша на ноги бодай на час нашого вiзиту до контори, застосовуючи задля цього всi можливi лiки, що їх бiдоласi довелося споживати конячими дозами. Проте другого дня о сьомiй ранку, коли ми мали вирушати, температура в Варта була така самiсiнька, як перед тим, i почував вiн себе навiть гiрше, нiж учора.

-- Що ж, доведеться розпрощатися з цiєю надiєю на роботу, -сказав Карстен Гайкенс. -- Дарма, може, згодом пощастить натрапити на ще кращий корабель.

Я притакнув, хоч зовсiм не уявляв собi, чим нам до того часу сплачувати за готель, бо грошi в нас уже всi вийшли. А треба ж було ще щось i їсти, щоб якось ходити по свiтi.

Мабуть, хворий Варт думав те саме, бо несподiвано пiдвiвся з постелi, вмиваючись потом i заточуючись, i сказав:

-- Треба йти! Розiтрiть мене гарненько рушником. Якось я вже та вiдбуду там, у конторi, комедiю. А вирушає корабель у море аж пiслязавтра. До того часу я, може, пiдведуся.

Становище наше було таке скрутне, що ми, двоє здорових, не заперечили йому, попри всi гризоти сумлiння. Ми добре розтерли Варта, напоїли мiцним чаєм з ромом, а тодi всi троє подалися в гавань, до контори пароплавства.

На лихо, Варт уже дорогою ледве переставляв ноги. Кiнець кiнцем нам довелося взяти його з обох бокiв попiдруки й так вести. Перед дверима контори вiн -- укотре вже! -- вмився потом i так поблiд i знесилився, що ми завагались -- вести нам його такого до контори чи краще не треба.

Тодi Вартовi спало на думку, щоб ми сказали там, у конторi, нiби вiн трохи перебрав. Бо ми знали, в пароплавствi п'яного матроса привiтають усе ж таки краще, нiж хворого.

Отож Карстен Гайкенс утер Вартовi обличчя хустинкою й трохи потер, щоб воно здавалося не таким блiдим, i ми, всi троє, з Бартом посерединi, увiйшли до контори. Там, власною персоною, сидiв сам старий скнара Раймерс, власник пароплавства.

Перше його питання було:

-- Що не з ним? Хворих менi не потрiбно

-- Я-а-а... к-крихту п-перебрав. -- Барт дуже добре вдавав п'яного.

-- I часто це з ним буває? -- запитав нас старий Раймерс.

-- Та, власне, нiколи, -- вiдповiв я чистiсiньку правду, бо ж Барт Ольсен був непитущий. -- Через те йому й недобре зробилося, хоч i випив зовсiм мало. Учора в його сестри було весiлля, пане Раймерсе.

-- А-т-тож, у Гер-рди, -- насилу повернув язиком Барт, що взагалi не мав нiякої сестри.

Згадка про весiлля начебто трохи власкавила судновласника. Вiн дiстав iз шухляди письмового столу анкети й заходився ретельно їх заповняти, ставлячи звичнi запитання. Сiсти вiн нас не запросив.

Так ми й простояли майже годину перед його письмовим столом, а тим часом Вартовi робилося дедалi гiрше. Помiтивши, що вiн ось-ось зомлiє, ми поторсали його й почали якомога голоснiше й безтурботнiше пiдсмiюватись над його "сп'янiнням". Барт щось вiдповiдав кволим голосом, i далi вдаючи п'яного. Ми весь час боялися, що вiн упаде, а цього не можна було допустити, бо за тих часiв дiяло тверде, хоч i неписане правило: пiдпилий моряк мусив будь-що бадьоритись, а нi, то його враз би витурили.

Не пам'ятаю, як уже ми вийшли з тiєї контори, бо менi й самому там аж млосно стало: адже весь той час треба було не лише пiдтримувати Барта, а й пильнувати, щоб не сталось несподiванки. Знаю тiльки, що старий Раймерс за всiма належними приписами увiв нас до складу корабельної команди i що Барт, тiльки-но ми зачинили за собою дверi, так i осiв додолу, мов хисткий човник пiд воду.

Наш знайомий лiкар iз клiнiки тропiчних хвороб лаяв нас на чiм свiт, дiзнавшись, що ми встругнули з Бартом Ольсеном. Одначе той же таки лiкар, чоловiк наполегливий i працьовитий, сяк-так пiдлiкував нашого товариша. Два днi згодом вiн змiг разом iз нами зiйти на корабель.

У морi ми намагалися робити за Барта всю роботу й вiдстоювали за нього вахту. Коли ж прибули до Мальме в Швецiї, вiн на той час уже так пiддужчав, що ввечерi пiшов з нами на берег i навiть випив грогу.

Ми нiколи не забували, як вiн тримався тодi, в Раймерса, щоб ми всi не сiли, як кажуть, на мiлину. Для Барта Ольсена я й тепер, коли треба буде, вкраду всi вiтрила з корабля, як мовиться мiж моряками.

Дядько Гаррi скiнчив свою розповiдь, i я, вкотре вже, подивувався тому, як нiбито зовсiм не героїчнi люди за певних обставин немовби переростають самих себе i поводяться героїчно. Iз Барта Ольсена став тепер мирний домовласник, вiн має дружину, кругленьке черевце, трьох дочок i силу-силенну часу, щоб правити теревенi.

Коли дядько Гаррi спитав, чи сподобалася менi його оповiдка, я твердо вiдповiв "так" i додав, що вiн дуже гарно й цiкаво розказує.

-- У цьому будинку оповiдачi ростуть, наче гриби пiсля дощу, -промовив я.

Та дядько Гаррi сказав, що тут не в тiм рiч.

-- На невеличкому островi, коли здебiльшого, так би мовити, стоїш у гаванi, треба ж якось та збавляти час. Отак i розказуються оповiдки. Ну, а тепер будемо гасити свiтло. Спи, Хлопчачок! На добранiч!

-- На добранiч, дядьку Гаррi!

Свiтло погасло, i я заснув так хутко, що навiть не встиг подумати про те, як утомився за весь цей сповнений пригод день.

НЕДIЛЯ,

в яку ми добре снiдаємо

й розмовляємо про Зiгфрiда.

Цього дня перевiршовано

останню пригоду Геракла

й розказано iсторiю прадiдуся-омара.

Потiм ми знайомимося з особливо

любим прадiдусевi героєм.

Закiнчився цей день незвично.

Другого дня вранцi стiл просто вгинався вiд наїдкiв: по-перше, була недiля, а по-друге, вернулися ж нашi моряки. Тут було й квасне, й солоне -- на моряцький смак, були смаженi й маринованi оселедцi, й шинка, й гострий сир розмаїтих гатункiв; були, як i кожної недiлi, й солодощi кекс Iз родзинками, всяке повидло, зiрочки з корицею i вчинянi коржики.

Надворi стояла холоднеча. Вiяв пронизливий вiтер, зривався навiть рiденький снiг. А в нашiй оселi панували тепло й затишок.

Це була остання недiля перед рiздвом. Весь острiв пропах духом анiсових коржикiв i зiрочок з корицею.

У всiх у нас був пречудовий настрiй, i горiшня бабуся з нагоди недiлi не обурювалася, що за снiданком усi розмовляли, та ще й про поетiв i героїв, про оповiдки й балади. Вона навiть сама докинула кiлька влучних реплiк про героїв. Тiльки в одному й не можна було переконати вона, як i долiшня бабуся, вважала принца Зiгфрiда, з його шапкою-невидимкою i чарiвним мечем, за найбiльшого героя в свiтовiй iсторiї.

-- А який iз нього був красень! Просто диво! -- казала вона. Горiшня бабуся, звичайно, вважала, що герої неодмiнно мають бути красенями.

На це прадiдусь добродушно зауважив, що вiн, мовляє, аж нiяк не проти героїв-красенiв, але, на жаль, краса й героїзм зовсiм не пов'язанi мiж собою.

-- Коли мiж мужнiм серцем i вродою є якийсь зв'язок, -- додав старий, -- то вiн занадто таємничий, i його так собi просто не поясниш. А щодо Зiгфрiда, люба Маргарето, то вiн, безперечно, був дуже вродливий юнак i вмiв добре фехтувати й гарцювати на конi. Але героєм, здається менi, Зiгфрiд не був.