Юрій Даценко - Книга в камені

– Ох… – за дверима розчаровано булькнуло. Поліціянт прочистив горло, закашлявся, заходився бурмотіти нерозбірливі слова вибачення, а тоді загримотів ключами, відмикаючи важкі двері.

Із сіней потягло затхлістю казенного приміщення та всюдисущого дьогтю, а також теплом, що його так бракувало надворі, і ледь вловимим ароматом хліба, мабуть, з вечері чергового. Жигмонт мимоволі ковтнув слину – голод давався взнаки.

– Сю мить, пане, – черговий козирнув, прискіпливо оглядаючи пізнього візитера. Водночас він не таїв відчутного неспокою, раз по раз зиркаючи в темряву за дверима. – Годилося б, перепрошую, документика представити, що ви й справді…

– Не маю заперечень, – Жигмонт видобув із внутрішньої кишені піджака папери, і черговий у непевному світлі свічки кілька хвилин уважно вивчав викрутаси літер. Візник сумирно чекав поруч.

– Ніби все, як мусить буть, – черговий іще раз козирнув і знову похапцем глипнув у темінь. – Ось лишень в управі жодної душі, крім мене.

– Але ж мені треба десь поселитися, – Жигмонту починав уриватися терпець. Голод дошкуляв дедалі дужче, вогкий вітерець забирався під пальто, й тілом прокочувалися хвилі дрижаків, і, наче цього мало, від утоми просто підкошувалися ноги та заплющувалися очі. Але якщо в управі й справді немає нікого, крім чергового, то швидкого відпочинку, вочевидь, сподіватися не варто. – Пан поліцмейстер не давав розпоряджень стосовно мого прибуття?

– Та ні, – мотнув головою поліцай.

– Холєра! – вилаявся Жигмонт. – Але ж не нидіти мені на порозі до ранку!

– Пане, – подав голос візник. – Ну його до біса. Не зривайте голосу та гайда за мною. Я вас зараз і поселю, і вечерю вам зорганізую, усе в якнайкращому вигляді.

Жигмонт не відводив гнівного погляду від зніяковілого поліціянта, роздумуючи, чи варто здіймати ґвалт і далі. За мить зрозумів, що нічого путнього з того не вийде, і важко зітхнув – утома брала своє. Хотілося кинути щось на зуб і без зволікань загорнутися в теплу ковдру.

– Далеко звідсіля?

– За п’ять хвилин будемо на місці. Ще й з гори, аби ноги не трудити.

– Веди.

– Вибачення прошу, пане слідчий, – почулося ззаду, – але ніяких вказівок не було…

Жигмонт лише махнув позад себе, не кинувши на поліціянта навіть погляду. Так, він не попередив про точний час прибуття, але треба бути справжнім провидцем, аби його розрахувати. Дорога з Тернополя до Кам’янця зайняла майже дві доби, ремонт передньої осі… А що вже набридливі попутники трапилися! Один усю дорогу до Лянцкоруні гикав, кахикав, чхав і шморгав носом, а інший намагався довести Жигмонтові, що незабаром Бог неодмінно покарає людство за гріхи, чому доказ – нічні жахіття його дружини.

Попри сподівання, із прибуттям до місця призначення пригоди не закінчилися. Жигмонт усвідомлював, що доведеться довіритися візникові та слухняно йти за ним у темряву. Під серцем знову заворушився хробачок сумніву.

– І часто в Кам’янці така темінь?

– Та ж кажу вам, пане, сам дивуюся. Щоправда, я не тутешній, але жодного разу нічого про таке навіть не чув.

– Може, справді ліхтарники вирішили норов показати?

– Аби ж то знаття…

Ноги не трималися на мокрій бруківці, гладенькій і слизькій, наче справжня крига. Як же тут люди ходять узимку, коли затяжні дощі стрічаються з першими морозами й вулиця перетворюється на ковзанку?

– Далеко ще?

– Майже прибули.

– А що хоч за помешкання? Блощиці вгодовані?

– Побійтеся Бога, пане! – Хоча Жигмонт жартував, візникове обурення було щирим. – Я вас не абикуди веду, а до своїх знайомих. У них лише порядне панство зупиняється.

– І скільки за постій беруть твої знайомі? – Жигмонт розумів, що надурняк ніхто його й на поріг не пустить, яким би шляхетним він не здавався.

– А ось про це, прошу мене вибачити, не відаю. Уже з місяць нікого на постій не приводив, то й не знаю. Щоправда, у готелі дорожче стало б – це як пить дать.

– Ну, сподіватимемося…

Вуличка була вузькою, крутою та звивистою. Темні громаддя будинків, чорніші за саму чорноту, тиснули обабіч, і Жигмонт ніяковів, орієнтуючись майже тільки на слух. Бодай один вогник у вікні, бодай блідий промінець місячного світла крізь хмари. Натомість – важка та неначе відчутна на дотик темрява і дивний неспокій. До всього цього десь далеко ще й протяжно завив собака. І цей моторошний звук розлився нічним містом, плутаючись у вузьких вуличках та відлунюючи від будинків.

– Ось і прийшли, – нарешті видихнув візник. Шостим чуттям Жигмонт осягнув, що і той ніби у сливках сидить.

На стукіт у двері знову довго ніхто не відповідав.

– Тут так годиться? – знервовано кинув Жигмонт (він ще не бачив міста, а воно йому вже не подобалося).

– Кімнати господарів – у дальній частині будинку, – пояснив візник. – А стіни – товстелезні. Колись в’язниця була.

– Буцегарня? – ошелешено запитав Жигмонт.

– Не буцегарня, а гаремна в’язниця за турків [9] Реальний будинок на вулиці Шпитальній (Госпітальній) № 5. Щоправда, історія про гаремну в’язницю є дещо прикрашеною. . Тут уже давно просто мешкають люди.

– Гаремна… – луною озвався Жигмонт, не знаючи, що й казати. Уява відразу намалювала вервечку дівчат, загорнених у барвисті шати з голови до п’ят так, що видніються самі підмальовані чорним очі. Для чого взагалі в гаремі в’язниця?

За дверима грюкнуло, і тихий жіночий голос сторожко запитав:

– Кого принесло посеред ночі?

– Панно Стефо, то Гіцман вам пожильця привів.

– Гіцман?

– Та я ж, вейзмір! То шо у вас робиться? – Візникові теж уривався терпець.

Брязнув засув, і двері нарешті прочинилися – від яскравого світла гасової лампи, що різонуло по очах, Жигмонт замружився, а візник шарпнувся, затуляючи обличчя рукою.

– Руку прибери, щоб я тебе бачила.

Наступної миті Жигмонт уже вирячив очі, наче баран на нові ворота, коли узрів у руці жінки замашну сокиру на довгому держакові. Візник перелякано відсахнувся, змахуючи руками, від чого Жигмонтова валіза полетіла кудись у темряву.

– Йой! – скрикнув він, відскакуючи. – Панно Стефо, у вас усі вдома?

– Швидко до будинку, – господиня була небагатослівною.

– Стривайте, мені ж до коней вертати! – Візник розпачливо вдарив руками об поли. – Ото ніч дурнувата видалася! Пане Тереховський, ви заходьте, а я беру ноги на плечі.

Жигмонт зніяковіло спостерігав за сценою, не відаючи, як реагувати на все, що відбувалося. Господиня, вочевидь, була чимось наляканою, але вміло маскувала страх за награною рішучістю та войовничим запалом. Можливо, дещо додавав певності топірець у руці. Але сумнівно, щоб жінка змогла вправно ним захиститися просто у дверях, якби двоє чоловіків – як оце вони з візником – надумали просто зараз кинутися на неї.