Юрій Даценко - Книга в камені

– Жижко? – дивне ім’я відразу все розставило на свої місця. Жижко у світі був лише один – Жигмонт Тереховський, з яким Яків зазнайомився ще студентом. Тоді вони непогано приятелювали, але від часу закінчення навчання майже не списувалися, тож не дивно, що колись звичне прізвище стерлося з пам’яті. Яків продовжив.

«Чував, що ти став непоганим експертом у поліції Проскурова. Маю до тебе справу в Кам’янці. Розслідую там стару плутанину. Чекаю в будь-який день у поліційному відділку. Жижко».

Яків покрутив папірець у пальцях, ніби шукаючи на звороті пояснення щойно прочитаному. Жижко й справді служив слідчим-криміналістом, та останнього разу, коли вони обмінювалися листами, мешкав у Тернополі. Тепер ось перебрався до Кам’янця. Чи прибув на запрошення місцевого поліцмейстера? «Стара плутанина». Що ж такого знайшов Жижко в цій плутанині, що йому стала потрібна допомога поліційного лікаря?

Яків кинув погляд на нерозібрані папери, перевів його на вкрите дощовими краплями віконне скло та пересмикнув плечима. Волочитися кудись світ за очі через дурний папірець? Ні, він, звісно, не проігнорує прохання про допомогу, але й не кидатиметься зопалу на поштову станцію на перший-ліпший екіпаж до Кам’янця. Треба спершу розгребти папери, попередити колег, здати справи Плейшнеру чи Марцоню… Але насамперед покінчити з клятими папірцями, поки немає термінової операції абощо.

Похмурий осінній день минув неймовірно швидко, і коли наступного ранку до кабінету так само ввійшла Ольга Харитонівна з повідомленням, що прибув той самий листоноша, Яків на мить задумався, чи не спить він, адже точнісінько так усе було й учора. Навіть листоноша бурчав так само.

– Ви, певно, дуже важлива птаха, пане Ровнєр, коли вам стільки телеграм.

– А що, є знову?

– Саме так. Ще й термінова.

Яків швидко поставив підпис і, навіть не чекаючи, доки за листоношею зачиняться двері, пробіг очима рядки, міркуючи, що ж так терміново знадобилося Жижкові… Але за мить з його голови зникли геть усі думки. Він знову і знову перечитував текст телеграми, намагаючись уловити суть написаного. Намагався й не міг. Текст телеграми був сухим і чітким:

«Жигмонта Тереховського було знайдено мертвим. У тілі без видимих ушкоджень не виявлено крові. Якова Ровнєра просимо терміново прибути до поліційної управи Кам’янця».

Екіпаж прибув за призначенням майже опівночі, і Жигмонта розбудив утомлений голос візника та легеньке торсання за плече:

– Прокидайтеся, пане. Приїхали.

– Га? – Він сіпнувся від раптового пробудження і якусь мить не міг уторопати, де перебуває. Тьмяного ліхтаря у візниковій руці ставало лиш на те, аби ледь-ледь освітити салон екіпажа.

– Кам’янець, пане, – терпляче повторив візник, тлумлячи позіхання.

Тихо форкали коні, і в прочинені дверцята задував прохолодний вітерець. Жигмонт, розімлілий у сякому-такому теплі, пересмикнув плечима, ловлячи дрижаки. Візник тупцяв з ноги на ногу, проте повільного пасажира не підганяв.

Жигмонт нарешті вибрався з екіпажа й отетеріло закрутив головою – навколо панувала майже суцільна темрява. Якби не примарні плями жовтуватого світла, що їх відкидали ліхтарі на передку, могло б здатися, що він стоїть посеред казкової первісної пітьми – прародительки ночі. Утім наявність під ногами бруківки вселяла надію, що люди в цій темряві все ж є.

– Ти куди мене привіз? – Жигмонт прибув до Кам’янця вперше і геть не орієнтувався в незнайомому місті. Хоча в такій темноті, певно, заплутав би й з діда-прадіда кам’янчанин.

– Як веліли, пане, – долинув від упряжки голос візника. – Майже в самісіньке середмістя. Вам же до поліційної управи?

– Середмістя? – Жигмонт знову покрутив головою, але темрява й не думала прорізатися бодай крихітним вогником. Під серцем заворушився гидкий хробачок страху, і він швидко сягнув до кишені по револьвер. – Ти мене на кпини береш, лайдаче? У середмісті, по-твоєму, темно незгірш, як у конячому гузні?

Він стис руків’я револьвера, очікуючи на втілення найгірших передчуттів: вочевидь, ось-ось доведеться дати бій харцизякам, з якими у змові клятий візник, що затарабанив його бозна-куди, аби пограбувати. Отак міркуючи, Жигмонт обережно рушив до упряжки, біля якої вовтузився візник.

– Боронь Боже, пане! – Той ступив у пляму світла. – Я й сам не відаю, з якого це дива жоден ліхтар у Старому місті не працює. Мо’, ліхтарники сьогодні змовилися на яку капость?

– А мені скажеш навпомацки управу шукати?

– Та тут же поряд! – Візник полегшено розсміявся. – Я ось тільки коней огляну та й одразу допоможу панові з багажем. Не хвилюйтеся.

У Жигмонта від серця відкотилася важка каменюка, але револьвера він вирішив поки не ховати. Принаймні доки не переконається, що до кінцевої мети його подорожі – поліційної управи міста Кам’янця, що на Смотричі, залишилося кілька кроків.

А очі тим часом дедалі більше звикали до чорнильної темряви. Ось високо в небі зблиснула випадкова зірка, десь у далекому вікні промайнув швидкий відблиск свічки. Та й запахи були абсолютно міськими. Нічний Кам’янець пахнув мокрою бруківкою та вологими стінами невидимих у пітьмі будинків, відгонив важким духом кінських яблук і поту, вплітав у загальне мереживо запахів тонкі пасемка далекої помийниці, дьогтю та диму з невидимих димарів. Був іще один аромат, який Жигмонт ніяк не міг розкрити, хоч як намагався розрізнити чутливим носом слабкі нотки.

– Та це ж кава! – стиха скрикнув він урешті. Гострий розум не підвів: пітьма й справді ледь-ледь віддавала запахом кави.

– Ви про що? – Візник облишив поратися біля коней і взявся до Жигмонтових валіз.

– Мені це ввижається з дороги чи тут пахне кавою?

– А-а, пане, – Жигмонт не бачив, але міг заприсягтися, що візник широко всміхнувся, – одразу видно, що ви в Кам’янці вперше. Ваша правда – справді пахне кавою. Нічого дивного. Тут хіба немовлята її не споживають.

Він заозирався, орієнтуючись у цілковитому мороці, а тоді махнув рукою в ніч.

– Ото завтра раненько прокинетесь і зможете завітати до кав’ярні, отамо, на розі. У турків – найкраща кава.

– У турків?

– Саме в них. Вони її до Кам’янця привезли, вони її звідси по всіх усюдах і розвезли, – візник спустив додолу останню валізу й за хвилину поманив Жигмонта за собою. – Ходімо, пане, управа осьо за рогом має бути.

Поліційна управа Кам’янця й справді знайшлася за неповну сотню кроків, але під її дверима довелося пововтузитися хвилин із десять, доки на нервове гупання нарешті розчахнулося крихітне віконечко і хрипкий голос прогарчав:

– Я зара як вгупаю – рідна мати не впізнає…

– Слідчий-криміналіст Жигмонт Тереховський, – відрекомендувався Жигмонт. – Прибув на запрошення пана поліцмейстера. Тому, шановний, якщо не хочете неприємностей, будьте такі ласкаві відчинити мені двері.