Юрій Даценко - Книга в камені

Ушкодження й справді були страшними. Та не вони позбавляли Жигмонта спокою. Що саме не так, він не розумів.

– Стривай, друже, не торохти над вухом, – обірвав він охоронця. Той замовк на півслові, і в підвалі повисла напружена тиша.

Жигмонт знову схилився над тілом, але думка, немов налякана тишею, зникла. Він відчув, що ще мить – і втратить нитку назавжди.

– Повтори все від початку! – Жигмонт скрикнув так раптово, що нещасний охоронець ледве не впустив ліхтар.

– Що повторити? – Він отетеріло витріщився на навіженого молодика.

– Ти розповідав про тіло! Повтори все так само, якщо зможеш!

– Численні перелами кінцівок… – невпевнено почав той.

– Далі, далі! – нетерпляче підганяв його Жигмонт.

– Рвані рани… забої по всьому тілу внаслідок… внаслідок падіння оного зі скелі…

– Далі!

– Синці та…

– Стоп!

Охоронець вдавився словом, кавкнув і перелякано замовк, не зводячи погляду зі слідчого, який ледь не водив носом по трупі, а тоді ще й узявся його обмацувати!

– А ось тут ти, друже, помиляєшся, – говорив Жигмонт собі під ніс, не зводячи прискіпливого погляду з трупа. – Синців на ньому немає…

– І що це означає? – Жигмонт міряв кроками кімнатку й за звичкою розмовляв сам із собою. – Це означає… Будьмо послідовними.

За вікном давно запала ніч, і на склі витанцьовували відблиски прикрученої лампи, у світлі якої розмірено походжав Жигмонт. Великий будинок потопав у тиші, й лише в одній із його кімнат ніяк не бажав утихомиритися захоплений балачкою із розумним співрозмовником пожилець.

– Будьмо послідовними. Синець утворюється від того, що під шкіру крізь розірвані судини потрапляє кров. Так? Так! Коли ж синець не утворюється? А тоді, коли людина померла до того, як отримала травму. Так? Тобто рух крові зупинився до удару…

Жигмонт замовк, але ходити не припинив. Він смикав пальцями вуса, розмірковуючи тепер уже мовчки. Мимоволі згадав знаменитого Шерлока Голмса, котрий лупцював мерців палицею, аби визначити, чи з’являються синці після смерті, і всміхнувся.

– Або ж синці не утворилися з іншої причини. Але в справі про це нічого не сказано. Невже ніхто не зауважив? – Жигмонт неначе боявся сам собі озвучити моторошний і почасти неймовірний здогад. Але зрештою здався. – І не утворилися вони тому, що тіло було знекровлене ще до падіння з кручі!

Так, це звучало дико. Кому й для чого знадобилося зливати з нещасного пана Горохова кров? Тим паче, що в паперах щодо справи не було й слова про те, що тіло виявили в калюжі крові чи якісь сліди знайшли на кручі над Польською брамою. Жодної згадки! Що це? Звичайна недбалість поліціянтів, які відразу ж ухопилися за версію про самогубство та вирішили нікуди не звертати з натоптаної стежки?

Хай там як, спершу вартувало би поспілкуватися із поліціянтом, який знайшов тіло й особисто сам оглядав місце злочину. Якщо оглядав узагалі. Далі непогано було би провести розтин тіла, щоб підтвердити здогад (хто-хто, а компетентний лікар мав би встановити відсутність крові в тілі жертви чи принаймні логічно пояснити відсутність синців).

Жигмонт зупинився і довго вдивлявся в темряву за віконним склом. Як можна знекровити людину, не наробивши слідів? А їх і справді не було, адже, коли отець Олексій на прохання Жигмонта привів його на місце злочину, він ретельно облазив усі кущі та ледве пальцями не обмацав кожну п’ядь землі на кручі, звідки могли скинути нещасного. Так, можна грішити на дощі, на те, що минуло трохи часу, що сліди затерлися, загубилися, але ці кляті синці, точніше – їхня відсутність, доводили Жигмонта до шалу.

Наступний день не прояснив ситуації. Поліціянт, який виявив тіло нещасного Горохова, лише витріщався у відповідь на всі запитання та завчено відповідав, що «не було крові, вашбродь».

– А місце на кручі оглядали?

– Яке місце, вашбродь?

– Звідки скинули тіло.

– Ну-у… Не те щоб надто ретельно.

– Але кров, якби вона там була, ви б помітили?

– Не було крові, вашбродь.

– А внизу?

– Не було крові, вашбродь.

– От, холера!

Жигмонт ляснув кулаком по долоні від безсилої люті на недалекого городового, який відповідав достоту, як папуга, хіба що, як той, з ноги на ногу не переступав.

Гаразд, нехай городовий дійсно каже правду. Нехай нагорі не помітили слідів крові. Нехай унизу, біля тіла, крові також не знайшли (хоча за наявності таких ушкоджень вона мала би бути). Тоді виходить, що таки його, Жигмонта, правда, і нещасного Горохова зіштовхнули донизу вже тоді, коли в тілі крові не було?

Жигмонт здригнувся, відчуваючи, що справа про банальне, на перший погляд, самогубство може виявитися геть не банальною. Принаймні в його практиці нічого схожого поки не траплялося.

– Усе колись буває вперше, – Жигмонт відпустив городового й заметався крихітним кабінетиком, який йому люб’язно виділили в управі. Кімнатка, вочевидь, колись слугувала комірчиною, бо туди ледве поміщалися робочий стіл з невеликою шафою і залишалося достатньо вільного місця під стіною, аби зробити три кроки, розвернутися і повторити нехитрий маршрут назад. Але Жигмонтові й такі апартаменти подобалися, переважно тому, що невелике заґратоване віконце виходило на сонячну сторону й у кабінетику весь день було світло і тепло. Жигмонт не те щоб не любив темряву, але за сонячного світла почувався більш упевнено.

– А якщо?.. – За мить він грюкнув дверима й вискочив у коридор, покрутив головою, не відразу орієнтуючись на новому місці.

– Ви щось хотіли, пане Тереховський? – Повз якраз проходив писар – сухуватий чоловічок із дротяними окулярами на носі, з-за яких, як зауважив собі Жигмонт ще під час їхнього знайомства, світилися розумом надзвичайно жваві очі.

– Коли ваша ласка, – кивнув він. – Я хотів би переглянути кілька справ із архіву…

– Так, яких саме?

– Мене цікавлять убивства. Мабуть, із початку року.

– Зробимо, пане Тереховський.

Жигмонт повернувся до себе і, очікуючи на папери, заходився нервово стукати пальцями по столі. Відчайдушна думка не давала йому спокою: позаяк не щодень стикаєшся з фактом зціджування з тіла всієї крові, чи не знайдуться якісь збіги з ним у попередніх справах. Тобто чи не знав чогось подібного Кам’янець раніше?

– Треба буде розпитати отця Олексія. Той також може щось знати. І цілком імовірно, навіть більше за поліцію.

Той день, аж до глибокого вечора, Жигмонт просидів за паперами, але не просунувся в справі ані на п’ядь. Від початку року в Кам’янці було скоєно двадцять шість убивств, але жодне з них не викликало у прискіпливого слідчого жодної підозри. Попри те що трупи не оглядав медичний експерт, який міг би встановити відсутність крові бодай в одному тілі, обставини смерті всіх постраждалих виявилися вкрай банальними. П’яна бійка, яка переросла у вимахування ножами, сварка між чоловіком і дружиною, що закінчилася вилами в животі нещасної, пограбування крамниці та застрелений грабіжниками власник, який невчасно з’явився на дзенькіт розбитого скла… Жигмонт перегорнув останню сторінку останньої справи та з розмаху припечатав тонку течку до столу долонею – усе марно!