Юрій Даценко - Книга в камені

– То, певно, усе через каву, – буркнув чоловік і вкотре переконався, що дивна звичка розмовляти із самим собою допомагає: від кволого відчуття присутності поруч співрозмовника нав’язлива тривожність трохи стихла.

Жигмонт глибоко вдихнув, наповнив легені на повну так, що аж зашкребло в горлі, і щойно ладнався видихнути, як почув – чи радше відчув – позад себе ледь вловний порух. За ним справді хтось стежить!

Наступної миті чиїсь дужі та неймовірно холодні руки затисли Жигмонту рота та скрутили шию так, що він мало не зомлів від гарячого болю. Повітря рвалося з грудей і шматувало легені, шукаючи виходу. Чоловік обіруч учепився за руку нападника у спробі звільнити обличчя. Марно. З однаковим результатом він міг дряпати кам’яну брилу: переслідувач був не просто дужим – брали сумніви, чи той узагалі людина!

У голові калатали дзвони, груди пекли вогнем, і Жигмонт із відчаєм осягнув, що за лічені секунди може зомліти в руках злочинця, а там – ніколи й не очуняти… Йому не судилося загинути від удушення: шию раптом обдало вогким подихом, від якого, попри агонію ситуації, шкіру вкрили гострі сироти, а за мить вона вибухнула таким фонтаном болю, від якого очі бідолахи полізли з орбіт.

Останнім, що народилося в запаленому мозку Жигмонта, було: «Господи, воно ж відгризе мені голову!»

– Пане Ровнєр!

– Га?

Яків виринув з непевного сну. Стан, у якому він перебував, складно було назвати повноцінним сном. Чоловік завис на межі між маренням і дійсністю: тілом повторюючи рухи хитавиці, він залишався в реальності, тоді як свідомістю мандрував десь у інших світах.

– Під’їжджаємо.

І справді, звичне перевалювання екіпажа розбитою дорогою змінила розмірена вібрація бруківки під колесами, кінські підкови лунко зацокали геть не ґрунтовим путівцем, а чорнильний морок у салоні ледь-ледь освітили вуличні ліхтарі. Кам’янець…

До Дунаївець прибули, коли сонце звернуло на вечірній пруг, і якби не випадок, то таки мусили б стриміти в містечку до ранку.

Іще в дорозі візник попередив, що не продовжуватиме подорож без переміни коней: позаяк компенсовувати вартість загнаних коней він мав би зі своєї кишені, то ризикувати здоров’ям і життям тварин відмовлявся навідріз.

– Моліться, аби на поштовій станції була переміна коней. Інакше – гаплик.

Сперечатися з візником не став ніхто. Усі розуміли, що таки краще сяк-так переночувати в Дунаївцях, аніж поночі загнати коней і застрягнути бозна-де.

– А від чого залежить, чи буде на станції переміна коней? – поцікавився у досвідченіших попутників Яків.

– Та від чого завгодно, – відповів Сіцінський. – Можуть просто з-під нашого носа забрати, коли термінова пошта, до прикладу, їде. Або ж коли злочинця конвоюють. Там ніяк не можна, щоб коні втомлені були. І не доведеш нічого. Ми – звичайні подорожні – останні в черзі на переміну. П’ятдесят на п’ятдесят виходить, що доводиться чекати на свіжу пару до наступного ранку.

Але щойно екіпаж завернув у ворота поштової станції, як почувся радісний вигук:

– Є! Є коні! – То візник побачив рух у конюшні для свіжих.

Салоном прокотився нервовий видих – в очікуванні вердикту всі мимохіть затамували подих. Але вже за якусь хвилину радість заступило розчарування: візник повернувся чорний, як грозова хмара.

– Б-бісової мат-тері поїдемо!

– Що сталося? – Вигуки злилися в один.

– Не дають нам коней! Кажуть, що заброньовані якимось чином високим. Чекають на нього з хвилини на хвилину! Нех’ його гарячка вхопить! – Візник лютував зі зрозумілої причини: якби вдалося доправити подорожніх до Кам’янця без затримки в Дунаївцях, його кишеня поважчала б на кілька геть не зайвих монет.

– Що ж… – Троєгубов першим вийшов з екіпажа. – Нічого не вдієш.

Наступної миті за ворітьми почулися цокіт підків, посвист нагайки, й у двір поштової станції влетів забрьоханий екіпаж (певно, ним прибув той самий високий чин, котрому мандрівники мали завдячувати майбутньою ночівлею в товаристві блощиць). Візник так різко смикнув на себе віжки, що коні ледь не стали дибки. Одначе не встиг екіпаж як слід зупинитися, як його дверцята шпарко розчахнулися (аж хряснули об стінку), і з них одним скоком вибрався низенький черевань. Тримаючись за живота й тихенько підвиваючи, він закрутив головою навсібіч, немов химерна лялька, а тоді прожогом рвонув за стайню, звідки повівало характерним душком.

У дворі запала тиша, лише хропли зморені коні та десь далеченько валували пси. Сонце торкнулося крайнеба.

– Хух, ледве дотягли… – візник зі щойно прибулого екіпажа обтер спітнілого лоба й зіскочив на землю.

– А куди ж так поспішаєте?

– Боюся, що вже встигли.

– Тобто?

– А що, не видно було, як пана скрутило?

– Та він так швидко щез, що й не роздивилися.

– Ото ж бо й воно! Дорогою панові живота прихопило. Ледве не через кожну версту спинятися велів. А як у містечко в’їхали, то думав, що просто в салоні каляти почне – не станеш же посеред вулиці.

– Стривай-стривай, то ти кажеш, що далі сьогодні вже не рушатимеш?

Слухаючи балачку візників, подорожні не зронили жодного слова. Здавалося, вони навіть дихали через раз. Невже й справді з’явився шанс вирушити далі без знайомства із місцевими блощицями? Роздуми перервав болісний стогін – до екіпажа, ледве переставляючи ноги, підійшов скривлений черевань. Він і досі тримався за живіт.

– Гнате, катай за лікарем, бо не доїду, – простогнав він, звертаючись до візника. Той заметався двором, і Яків раптом осягнув, що може зарадити ситуації.

– Не треба нікуди бігти! – Він наблизився до чиновника. – Я лікар!

– Ох, – черевань не втримався на ногах і втомлено опустився на підніжку. – Рятуйте, лікарю, бо, не при людях кажучи, стечу водою…

Яків заходився обережно обмацувати живіт хворого.

– Чи давно вживали їжу і що саме?

Доки Яків шептався з хворим, трійця подорожніх напружено спостерігала за лікарем, розуміючи, що терези випадку досі розгойдуються і невідомо, яка шалька переважить. Коли ж чиновник змучено махнув рукою, а Яків поважно кивнув їхньому візникові, вони полегшено видихнули: подорож незабаром продовжиться.

За пів години коней було змінено, виснажений бігункою високий чин погнав візника до аптеки по виписані Яковом ліки та готувався провести безсонну ніч у походах до нужника, а четверо подорожніх із усмішками обговорювали оказію.

– Ніколи не думав, що так радітиму чиїйсь діареї, – гмикав Яків.

– Усе й справді так серйозно? – звів на переніссі брови Троєгубов.

– Авжеж, ні, – Яків заперечно похитав головою. – Звичайне харчове отруєння. Пан просто перепив кисляку за обідом. Але ж нам потрібні свіжі коні, чи не так?