Наталка Бабіна - Бодай Будка

– Абищо плете ваша Савєта! Нічого такого не було.

– Треба, щоб школа допомогла поховати, вона ж директорка була, як не як, – переключилася Льониха на інший аспект. – Коли тіло віддадуть? Коли ховати будете? – звернулася вона до дівчат.

– Не знаю, – стрепенула плечима Ксеня. – У міліції сказали, що поки що віддати не можуть, експертизи якісь роблять…

– Ну, як там ще буде з похованням, коли така справа, чи захоче ще він… – тут Маня осіклася і знов переключилася. – Треба, щоб і сільсавєт допоміг, бо Оксана ж старостою села була. Бачиш, яка доля! Ну, піду я. Буряки хочу сьогодні дополоти, третій раз, – і Маня нарешті удалилася.

Коли спина Мані пропала за плотом, Ленка повернулася до дівчат.

– Чем вам помочь, девочки? Сейчас, потом, вообще? Не бойтесь просить, не бойтесь говорить.

– Спасибо.

– Вы одни? А где тетя Света, тетя Галя?

– Они хотели приехать, но пока не надо.

– У вас есть деньги?

– Да, спасибо.

– А хозяйство? Помощь нужна?

– Спасибо, тетя Маня пока будет смотреть. Потом решим.

Телефони весь час подавали сигнали, і розмовляючи з Леною, дівчата поглядали на екран, швидко набирали повідомлення. Нігті їхніх пальців, що хутко бігали по екранах, були покриті дрібненькими малюнками, добре роздивитися я їх не могла з-за вікової короткозорості.

Лена погляділа на мене.

– Ясно, что мы с тетей Аллой не сможем вам заменить маму, но… Мы хотим и будем пробовать это сделать. Мы вас не оставим.

Дві дівчини дивилися на нас великими сивими очами. Все ж дещо вони від матера успадкували. У Оксанки були такі самі.

Сівши в машину, Ленка проговорила неголосно, відповідаючи на свої думки:

– Не знаю, может, и правда, надо было розгами…

– У них своє життя, Лена, свої манери, свій час. Ми, мабуть, багато чого вже сприймаємо просто інакше. Ну, й те, що ми подруги їхньої мами – для них не причина нас аж так любити…

…Мовчки ми їхали селом, широкою страдецькою вулицею, мимо доладних, добротних домів та осель. Страдче – село давнє, багате, більшість людей тут баптисти ще з тих часів, коли цю віру привезли на початку двадцятого сторіччя з Америки ті, хто їздив туди на роботу; кількість баптистів виросла з роками, тепер майже все село не п’є та ходить не до православної церкви, а на молитовні збори в дім пресвітера.

Тільки я про це подумала, як Ленка загамувала.

– На что там Золота Мова намекала про похороны, какой такой «він» не захочет ее хоронить? Кого имела в виду? – вона глянула на мене і стала розвертатися. – А ну-ка, давай заедем к Петру Федоровичу.

Петро Федорович – це той самий страдецький пресвітер, який керує тут баптистською громадою. Один із тих численних клієнтів Зорі-над-Бугом, який став її приятелем та другом. Приятелем та другом Зорі стала також велизна сенбернариха, у чому ми переконалися, коли вийшли з автівки на дворі пресвітера: вона ледь не перекинула Ленку, так радісно скакала на неї.

Я огляділася. Двір, по якому сенбернариха, облизавши Ленку, стала весело нарізувати кругалі, вельми доглянутий і акуратний; на середині – велика кругла клумба квітніє пишними ружами; розложисто червоніє рай-дерево біля цеглового муру огорожі, трохи далій – блакитні ялини разом з жасмином та бузом; побіч – цілий комплекс спортивних тренажерів під навісом. Сам Петро Федорович вийшов до нас із відчиненого гаража на дві машини в робочому комбінезоні, витираючи руки шматкою. Він нічим не нагадував тих баптистських проповідників, яких я бачила в новітніх міських церквах або по телевізору; усмішка його подалася щирою, й обличчя не таке аж занадто доглянуте, й волосся трохи скудлачене, в інтонаціях, коли заговорив, нисе не чулося відтінку фальшу. На Петра Федоровича він не тягнув – просто Петро, як він і представився, коли Ленка нас знайомила; молодий мужик, спокійний, без понтів. Правда, почувши, що Ленка хотіла б розпитати дещо про Оксанку, Петро перестав посміхатися. Він запросив нас у хату, запропонувавши розміститися у прохолодній, із спущеними жалюзі вітальні та трошки почекати. Вітальня також нічим не нагадувала, що її хазяїн «служка культу»: білі стіни, білений полап 40 40 Полап (діал.) – стеля. з темними дерев’яними бельками 41 41 Белька (діал.) – балка. , темно-вишневі шкіряні крісла, скляний столик – сучасний, модний інтер’єр… За дві хвилини Петро з’явився в кімнаті, перевдягнутий в чисту білу сорочку та темні ногавиці хіпстерського узького крою і сів у крісло біля нас.

– Про Оксану Петрівну хотіли віте поговорити?

– Да. Ты ведь знаешь, что она… погибла?

Петро кивнув.

– Так вот хотели спросить кое-что… Видишь ли, – почала Ленка, – Золота Мова что-то плела, что ты можеш отказаться ее хоронить… Это так?

– Ні. Я її поховаю по нашому обряді, – твердо сказав Петро Федорович. – Я в цьому не відмовлю. Я не суддя їй, Бог буде її судити.

– Ты так говоришь, – зауважила Олена, – словно и вправду знаешь за ней какую-то провинность…

– Не знаю, чи то провина, чи то гріх… Але поховати – поховаю. Вина є й за мною: я старався попередити її, але, мусить, був не дуже переконливим… Не зміг втримати. От й скінчилося все так… Але я старався попередити, спробував запобігти…

– Запобигты – это предотвратить? – уточнила Лена. Петро (він місцевий уродженець; і сам говорить по-нашому, і збори молитовні, я відала, так веде) кивнув головою. – Предотвратить что?

– Вбивство Оксани Петрівни.

– Ви натякаєте, що Віте відаєте причини її вбивства? Вони для вас не тайна? – сказати, що я була шокована цими його словами – то ніц не сказати.

– Певною мірою – так, не тайна.

Ми приголомшено дивилися на пресвітера, чекаючи подальшої розповіді, і він, після невеличкої паузи, став розповідати.

…В селі втримати щось в тайні не просто непросто, а просто неможливо. Домів небагато, людей немніжко, а відлеглості великі, а простір прозорий – завжди хтось побачить, як ти перебігаєш поле, переходиш кладку, завертаєш з дороги до лісу… Одного разу ото недавно, наприкінці весни, вечором, у час, коли туман лягає на долину, – розповідав Петро, – він вертався машиною з Довгенького Поля, що за Казною, куди їздив зирнути господарським оком на свій лан. А, ви ж не відаєте, – пояснив він, – Казна – то тамтой ліс на краї села, а Довгеньке Поле – то невеличке поле, дуже добра земля, на якому цей рік страчуки отримали сотки під картоплю. Так ось, під вечір Петро вирішив з’їздити глянути на свій лан. Ґрунтова дорога до Довгенького Поля пролягає через мілку, але широку річечку; дно тут тверде, піщане, тому зазвичай навіть легкові машини її легко форсують. Коли їхав туди – так і було, переїхав без проблем, хоча вода стояла досить високо, але як їхав назад, йому це не вдалося: вода трохи залила свічки. На беріг вибрався, але тут мазда чибирхнула носом і заглухла. Ніц не зробиш, Петро мусив чекати, поки що машина трохи не підсохне та не заведеться знову. Він не засмутився цьому, а навпаки, якоюсь мірою навіть зрадів можливості спокійно погуляти коло річки: чиста вода тихенько журчала на камінчиках, надходив спокійний, ясний вечір, пташки голосно та хороше славили його, і сам Петро, повними грудьми вдихнувши свіже повітря, що пахло пахучими травами, у думках уславив Бога – він часто так робив. Коли не враховувати хору птаства, було вельми тихо. Самий вітер, здавалося, втомився і приліг під пишними рокитовими корчами на березі; ні повіву не колихало зеленого гуляччя. Петро проходжувався берегом, вслухуючись у пташині голоси. Розібрав: ось зяблик, деряба, мухоловиця мала та, здається, сіра, вільшанка; на пречудовому цьому тлі – кришталеве горло зозулі, упевнений в собі вуткач 42 42 Вудкач (діал.) – одут. . А то чи не очеретівка-барсучок у плітях хмелю, що гігантською вежею звішуються з високої осичини?