Наталка Бабіна - Бодай Будка

У таких думках я зауважила, що Ленка гамує на зупинці біля невеличкої крами тої самої нашої знайомої фермерші, яка міститься на перехресті, там, де від шосу відходить сільська вулиця. Вона хотіла купити хліба, який завжди був тут вельми смачним. Ми купили по буханці – вони виявилися ще теплими, – вийшли з крамнички та направилися до машини.

Дорога до машини в цьому випадку стала для нас дорогою до розгадки, бо саме в цей час на зупинці спинився рейсовий автобус.

З нього вийшла тільки одна жінка.

Вітер одразу підхопив летучий темно-червоний шовк її одягу; повна, смуглява, красива; на голові накручений бузково-фіолетовий тюрбан; вишневі очі безстрашні.

Вона підхопила торбину на колечках, яку їй подали із салону, та огляділася. Було видно, що місце їй невідоме, що вона вперше тут.

– Перепрошую, – звернулася вона до нас. – Це ж Страдче? А де тут вулиця Піддубники? В який бік йти треба?

– Отуди, – показала я. Та по якомусь навіянню спиталася. – А хто вам на Піддубниках треба?

Вона з секунду вдивлялася в мене.

– Оксана Загородко, – сказала. І в свою чергу запитала. – Ви, може, її знаєте?

– Простите, а вы кто? – вступила в розмову Ленка.

– Я її подруга. З Луцьку, Наталка. Прізвище моє Чорнокнижко.

Я бачила обличчя Бога в силі та славі Його.

Проступало воно, коли сніг нарешті розтавав, і на галявині перед хатою розцвітав мох першою білою зірочкою на тоненькому стебельці, а на чорному вологому полі тієї ж хвилини розкривалася друга біла розрізна шестилепесткова зірочка мокриці. І тоді весніло.

Зауважала, коли дощило, і чистий пісок заховував сліди дощових потоків, у цих слідах проглядалося воно.

Бачила в трьох спідницях баби Мокрини: гальці , спідньої та спудниці .

Бачила, присівши «за хатою» у своїх потребах у ті часи, коли.

У киці, що лежала на ґанку, а сонце сідало, позолотивши краї неба.

Словом, Бога в обличчя познати я можу, тільки останнім часом щось давно не доводилося зустрічати.

У лиці Наталки Чорнокнижко щось таке було: обличчя Бога, краєчком.

Тай прізвище якесь знайоме…

І тому за дві хвилини ми вже разом їхали до Будки – на місце гибелі Оксани. Цього настійливо попросила Наталка, коли ми розповіли їй, що вчора наша подруга таємничо та незрозуміло загинула. Приїжджа сказала, що їй мусово побувати на місці, де відбулося вбивство. Нашу розповідь про вбивство Оксани вона сприйняла не те що спокійно, але якось без надмірних емоцій. Пояснила одразу, що заїхала до Оксанки без попередження, просто тому, що це було по дорозі: верталася з конференції, яка відбувалася тут, на Берестейщині… Також сказала, що з Оксанкою познайомилася кілька років тому, також на конференції, яка проводилася тоді на Волині.

– То ви так часто участуєте в конференціях? Яких саме? Педагогічних? Ви, як і Оксанка, також учителька? Колега її? – поцікавилася я.

– Так, можна сказати, що ми з Оксаною колеги, – відповіла вона. – Але я не вчителька.

– А хто ж ви за фахом?

Спокійно дивлячись на мене, вона сказала:

– Я відьма.

Я не стрималася, кинула косий погляд на Ленку; вона не здвигнула ні одним м’язом обличчя, з непорушністю трималася за кермо та дивилася на дорогу.

Наталка злегенька посміхнулася.

– Гм. Гхм, – я прочистила горло. – То я вибачаюся, значить, ви в якому сенсі колеги з Оксаною? Як учасники конференцій? А де, до слова, віте кажете, була ваша конференція?

– В селі Огдемер, в Дрогичинському районі, – пояснила Наталка. – Друга науково-практична конференція відьом Білорусі та України. А познайомилися ми з Оксаною торік, на першій…

– Вот только сейчас нам один человек уже говорил нечто подобное тому, что сообщили вы, – сухо сказала Ленка. – Что, по его мнению, Оксана связалася з нечистой силой и именно поэтому погибла. А еще раньше что-то подобное говорила мне одна старая женщина…

«Яка стара жінка? – подумала я. – Мені нічого такого Лєнка не казала».

Відсвіт фіолетового шовку палахнув машиною, Наталка відкинулася на спинку сидіння:

– Думаю, зараз ми зможемо все з’ясувати на місці, – і після паузи, навздогін якійсь своїй жахливій думці. – Не дай Боже.

Вийшовши з машини, Наталка зосередилася, спитала, де точно знайшли Оксанку, потім тихо обійшла навколо горішника; затрималася біля куточка, де розсипом кавалочків шовкової тканини зацвіли фіалки (а вчора ж їх не було; чи то справді з її шовку лоскуття? Ні, живі квітки), потім спитала, в якій позі лежала загинута.

– Скажіть, Алло, у вас не було враження, що її тіло було як би розрізане?

– Так, тіло справді було розрізане, а лежала як би на ровері, наче вмерла, їдучи на ньому. Але звідкіля ви це знаєте?

Наталка, не відповідаючи, пішла за горішник; ми за нею. Вона нагнулася над напівспорохнілими товщезними стовбурами бар’яків, що валялися неподалік.

– А тут поховані люди, – сказала, випростувавшись. – Й це кепський знак для нас. Але сила не перебита – і це добрий знак.

– Чому віте думаєте, що тут хтось похований? Яка така сила не перебита?

Після сьогоднішніх розмов я вже не знала, хто тут божевільний: я чи Наталка та такі інші Петри-пресвітери. Двадцять перше століття, холера.

Наталка знов присіла біля спорохнілих стовбурів, доторкнулася старого дерева.

– А ось дивіться: це могильні колоди, називаються наруби. Донедавна такі часто клали на могилах у наших місцях. Бачите, кожна колода – з таким носом, цей ніс у головах має бути. Як що міркувати з кількості колод, тут поховано три людини, причому одна – дитина, – Наталка замовчала, задумалась.

– А на друге твоє запитання, посестро, – сказала, вернувшись з задумливости; мене зачепило неочікуване слово теплим почуттям, – а на друге твоє запитання так хутко не відповіси. Може, десь нам присісти?

– То давайте до мене? – пропонувала я; нехай я божевільна, нехай вона божевільна, але цю розмову треба продовжити. – Вип’ємо кави зі свіжим хлібом.

Невзабаві ми вже сиділи за столом на Будці, на столі парувала чорна кава, пах хліб, що не вспів ще захолонути.

Ні я, ні Ленка, ні навіть Наталка тоді й уявити не могли, що то були наша остатня кава й остатній хліб на довгі часи.

про такі речі, що не вірилося.

– Знаю, що не віриться, – погоджалася вона, – але що я зроблю, коли все так і є, – зрідьчасу 45 45 Зрідьчасу (діал.) – зрідка, деколи. вона відламувала кавалочки від скибки, запивала кавою – зголодніла дорогою. – Просто коли ви мені повірите, то зможете спробувати щось зробити, якось боронитися, а ні – то… Словом, вислухайте мене, а робіть, як собі знаєте.