Джордж Орвелл - 1984
- Название:1984
- Автор:
- Жанр:
- Издательство:неизвестно
- Год:2020
- Город:Київ
- ISBN:9780880002806
- Рейтинг:
- Избранное:Добавить в избранное
-
Отзывы:
-
Ваша оценка:
Джордж Орвелл - 1984 краткое содержание
Перші півстоліття після виходу в світ цей роман сприймався як ядуча сатира на комуністичні режими. Але зараз пророчі деталі сконструйованого Орвеллом світу стають реаліями сучасного декомунізованого глобалізованого світу.
Транснаціональні корпорації, пропагандистські медіа і соціальні мережі ніби взяли на озброєння фантастичні знахідки Джорджа Орвелла: «Великий брат стежить за тобою», «Свобода – це рабство», «Мир – це війна».
Роман розповідає історію Вінстона Сміта і його деградації під впливом тоталітарної держави, в якій він живе. Є найвідомішою і найцитованішою антиутопією у літературі і стоїть в одному ряду з «Ми» Євгена Зам’ятина, «Прекрасним новим світом» Олдоса Гакслі і «451° за Фаренгейтом» Рея Бредбері.
У 2009 р. впливова британська газета «Таймс» оголосила роман «1984» найважливішою книгою, надрукованою за останні 60 років.
Були часи, коли роман «1984» сприймався настільки революційним і здавався настільки політично небезпечним, що був заборонений деякими бібліотеками Сполучених Штатів, не кажучи вже про тоталітарні режими.
1984 - читать онлайн бесплатно ознакомительный отрывок
Интервал:
Закладка:
«Крім…» – з сумнівом почав Вінстон і зупинився.
Йому так і кортіло сказати «крім пролів», але він стримався, не будучи повністю впевненим, що це зауваження було доречним. Однак Сайм здогадався, що він збирався сказати.
«Проли – не люди», – недбало сказав він. «До 2050 року, а можливо й раніше, всі знання про старомову зникнуть. Вся література минулого буде знищена. Чосер, Шекспір, Мільтон, Байрон, всі вони будуть існувати лише у версіях новомови, не просто змінені на щось інше, а буквально перетворені на дещо геть протилежне до того, чим вони були раніше. Зміниться навіть література Партії. Зміниться навіть її гасло. Як зможе існувати гасло «свобода – це рабство», якщо саме поняття свободи буде скасовано? Сам алгоритм мислення буде іншим. Думок, у тому розумінні, яке існує зараз, не буде. Благонадійність означає відсутність думок, а точніше відсутність потреби у думках. Благонадійний той, хто не мислить взагалі».
«Колись, – подумав Вінстон з якоюсь раптовою впевненістю, – Сайм зникне, колись він однозначно випарується». Він надто розумний. Він все бачить надто чітко і говорить надто сміливо. Партія не любить таких. Одного дня він зникне. Це написано у нього на обличчі.
Вінстон доїв хліб з сиром. Він сів впівоберта, щоб допити каву. За столом зліва чоловік з різким голосом все ще торохтів. Молода жінка, яка, ймовірно, була його секретарем і сиділа спиною до Вінстона, слухала його і, здавалося, охоче погоджувалася з усім, що той казав. Час від часу Вінстон вловлював такі репліки як «Я думаю, ви маєте рацію, я повністю з вами згодна», вимовлені тонким і досить дурнуватим жіночим голосом. Водночас інший голос не замовкав ні на мить, навіть коли говорила його співрозмовниця. Вінстон знав цього чоловіка в обличчя, хоча про нього самого майже нічого не знав, окрім того, що той займав якусь високу посаду у відділі Художньої літератури. Це був чоловік років тридцяти, з широкою мясистою шиєю і великою щелепою. Його голова була трохи закинута назад, тому його окуляри відбивали світло ламп, і через це Вінстон бачив тільки два порожніх дзеркальних диска замість очей. З потоці звуків, що виривалися з його рота, було практично неможливо вичленити жодного слова. Одного разу Вінстону все ж вдалося вловити фразу – «повне і остаточне викорінення гольдштейнізму» – яка звучала, як одне довге слово. Але загалом вся його мова була просто одноманітним кряканням. І хоч розібрати, що говорив цей чоловік було майже неможливо, загальний характер і спрямованість розмови були зрозумілі. Ймовірно, він засуджував Гольдштейна і вимагав більш суворих заходів проти думкозлочинців і саботажників, ймовірно, він обурювався звірствами євразійської армії, а також звеличував заслуги Старшого Брата або солдатів на Малабарском фронті – але це не мало ніякого значення. Що б він там не говорив, можна було без сумніву сказати, що кожне його слово мало на увазі продемонструвати його благонадійність, все, що він говорив, було чистою пропагандою, чистим АНГСОЦом. Спостерігаючи за цим усім, Вінстон навіть подумав, що цей крякало взагалі не справжня людина, а якийсь робот. Говорив не його мозок, а його гортань. Какофонія, яка з нього лунала, складалася зі слів, але це не була мова в істинному розумінні цього слова: це був звук, видаваний несвідомо, як крякання качки.
Сайм на мить замовк, малюючи щось ложкою у рідині з-під тушкованого м'яса. Голос за сусіднім столом знову щось крякнув, чомусь навіть навколишній шум його не заглушав.
«У новомові є слово, – сказав Сайм, – я не знаю, чи знаєш ти його: «крякоговір», це коли хтось крякає, як качка. Це одне з тих цікавих слів, які мають два протилежних значення. Коли таке кажеш про супротивника, це звучить як образа, а коли про того, з ким згоден, це похвала».
«Безсумнівно, Сайм випарується», – знову подумав Вінстон. Він подумав про це з жалем, хоча добре знав, що Сайм його зневажав, і був цілком здатний звинуватити у думкозлочині, якби побачив для цього хоч найменшу підставу. Але щось з цим Саймом було не так. Йому чогось не вистачало: якоїсь обачності, показної байдужості, можливо, навіть звичайної дурості, яка могла б його колись врятувати. Не можна сказати, що він був «неблагонадійним». Він вірив у принципи АНГСОЦу, любив Старшого Брата, радів перемогам, ненавидів зрадників не просто щиро, а навіть з якимось невтомним завзяттям, не властивим рядовому члену Партії. І все одно було в ньому щось дивне, щось підозріле. Він говорив речі, про які краще було б мовчати, він читав надто багато книжок, він часто бував у кафе «Каштан», яке було улюбленим місцем художників і музикантів. Звичайно, не було закону, навіть неписаного, який забороняв би відвідувати це кафе, але бути поміченим у цьому місці було поганим знаком. Тут збиралися старі, дискредитовані лідери Партії, перш ніж остаточно випаруватися. Говорили, що там бачили самого Гольдштейна багато років або навіть десятиліть тому. Долю Сайма передбачити було неважко. І все ж як не крути, якби Сайм хоча б на секунду вловив природу потаємних думок Вінстона, він негайно здав би його Поліції Думок. Як і будь-хто інший, звичайно, але Сайм зробив би це з більшим завзяттям і задоволенням, ніж інші. Але навіть завзяття його не врятує. Благонадійний той, хто не мислить взагалі.
Сайм підняв очі. «А ось і Парсонс», – сказав він.
Щось у тоні його голосу підказувало, що йому хотілося додати: «цей клятий дурень». Парсонс, сусід Вінстона по поверху у будинку «Перемога», проштовхувався до них з іншого кінця їдальні – огрядний чоловік середнього зросту зі світлим волоссям і жаб'ячим обличчям. До тридцяти п'яти років у нього вже було солідне черевце і жирові складки на потилиці, але рухався він бадьоро і якось по-хлоп'ячому хутко. Він взагалі був схожий на підлітка-переростка, і хоча він був одягнений у звичайний партійний комбінезон, дивлячись на нього чомусь мимоволі уявляв його у синіх шортах, сірій сорочці і червоній хустці на шиї – уніформі Загону юних розвідників. Уява так і малювала його з ямочками на колінах і пухкими рученятами, які здригаються у несамовитому марші. Парсонс дійсно так і шукав привід покрасуватися у шортах – тому завжди був першим, хто виступав з пропозиціями організувати масовий турпохід або який-небудь інший активний захід. Він привітав їх обох радісним «Фізкульт-привіт!», сів за стіл, і їх накрила хвиля різкого смороду поту. Краплі вологи виступали на його рум'яному обличчі. Його здатність до потовиділення була просто феноменальною. У Громадському центрі завжди можна було визначити, коли він грав у настільний теніс по вологій рукоятці ракетки. Сайм дістав смужку паперу з довгим стовпчиком слів, і почав його уважно перечитувати, крутячи чорнильний олівець між пальцями.
Читать дальшеИнтервал:
Закладка: