Джордж Орвелл - 1984

«Вона плюхнулась на ліжко і одразу ж, без будь-якої попередньої підготовки, найгрубішим і найвульгарнішим чином задерла спідницю. Я…»

Він наче зі сторони побачив себе у тьмяному світлі лампи у кімнаті, де пахло клопами і дешевими парфумами. Його переповнювало почуття безсилля та обурення, і навіть у момент екстазу він думав про біле застигле тіло Кетрін, яке завжди буде належати лише Партії. Невже так буде завжди? Чому у нього не може бути нормальних стосунків із жінкою замість цих мерзенних зносин раз на кілька років? Але справжні романтичні стосунки були просто неможливими. Всі партійні жінки були однакові. Цнотливість та відданість Партії – це все, що їх цікавило та хвилювало. Завдяки систематичним промиванням мізків ще з раннього дитинства та ахінеї, яку вкладали в їх голови у школі та у загоні юних розвідників, а потім і у Молодіжній лізі, завдяки лекціям, парадам, пісням, гаслам, маршам та обливанням крижаною водою, природним почуттям та емоціям не залишилося місця. Розум підказував йому, що повинні бути винятки, але серце відмовлялося у це вірити. Всі партійні жінки були неприступні, як і вимагала Партія. Але навіть більше, ніж бути коханим, йому хотілося зламати цю стіну байдужості, навіть якщо це було б всього один раз за все його життя. Повноцінний статевий акт вважався бунтом. Пристрасть вважалася злочином. Навіть якби йому вдалося збудити Кетрін та зайнятися з нею коханням, це могли розцінити як розбещення та згвалтування, хоча вона була його дружиною.

Але решту історії потрібно було записати. Тому він продовжив:

«Я включив лампу. Коли я побачив її у світлі…»

Після темряви вулиці навіть слабке світло парафінової лампи здавалося занадто яскравим. Нарешті перед ним була справжня жінка. Він зробив крок до неї і зупинився, його переповнювали хіть і жах. Він чудово усвідомлював ризик, на який пішов, прийшовши сюди. Цілком можливо, що патрулі схоплять його на виході. Якщо вже на те пішло, вони могли вже чекати за дверима. Якщо він піде, навіть не зробивши того, заради чого прийшов сюди…

Все це потрібно було записати, йому потрібно було в усьому зізнатися. Коли на жінку впало світло від лампи, Вінстон несподівано для себе зрозумів, що вона стара. Макіяж був нанесений на її обличчя так густо, що воно було схоже на порцелянову маску, яка ось-ось трісне. Її волосся було сивим, але найжахливішою деталлю було те, що коли вона відкрила рот, там не було нічого, крім пустоти. У неї зовсім не було зубів.

Він нервово написав тремтячою рукою:

«Коли я побачив її при світлі, вона була геть старою жінкою, їй було щонайменше років п'ятдесят. Але це мене не зупинило, і я зробив те, за чим туди прийшов».

Він знову натиснув пальцями на повіки. Нарешті він це записав, але це не подіяло, терапія не спрацювала. Бажання лаятися та кричати зараз було як ніколи сильним.

Вінстон писав, що якщо і є надія, то лише на пролів.

«Лише на них вся надія, бо тільки серед них, у цій величезній інертній масі, яка, до речі, становила 85 % населення Океанії, одного дня може зародитися сила, здатна знищити Партію. Партію неможливо було розвалити зсередини. Її вороги, якщо такі були, просто були позбавлені можливості згрупуватися або навіть ідентифікувати один одного. Навіть якщо легендарне Братство й існувало, то було дуже малоймовірно, що його члени коли-небудь збиралися у кількості більшій, ніж двоє чи троє. Для них погляд очі в очі, легка зміна тону голосу, сказане пошепки слово вже було проявом бунту. Але пролам, якби тільки вони могли якимось чином усвідомити свою силу, не потрібна була б навіть якась змова. Їм потрібно було лише встати і здригнутися, як кінь, який струшує з себе мух. Якби вони захотіли, вони могли б уже завтра вранці рознести Партію на друски. Звичайно, рано чи пізно їм без сумніву спаде це на думку! І все ж…!»

Він згадав, як одного разу йшов по багатолюдній вулиці, і жахливий крик сотень жіночих голосів пролунав з провулка попереду. Це був грізний крик гніву та відчаю, гортанне, гучне «О-о-о-о!», яке гуло, наче сигнал поїзда, що суне прямо на вас. Його серце мало не вискочило з грудей. «Почалося!» – подумав він. «Бунт! Проли нарешті вирвалися на свободу!» Коли він дістався місця, звідки лунав шум, то побачив натовп з двохсот або трьохсот жінок, які штовхалися біля прилавків на ринку. Обличчя їх такими трагічними, ніби вони були приреченими пасажирами потопаючого корабля. Але вже наступної миті загальний відчай переріс у цілу купу дрібних індивідуальних сварок. Виявилося, що в одному з прилавків продавалися бляшані каструлі. Так, вони були жахливої якості, але дістати хоч якісь каструлі завжди було важко. А тепер навіть найкволішу каструлю взагалі ніде не можна було дістати. Щасливі власниці останніх екземплярів, яких зараз усі штовхали і били, намагалися втекти зі своїм скарбом, в той час як десятки інших жінок верещали навколо прилавка, звинувачуючи продавця в упередженому ставленні та в тому, що десь у нього в запасі ще залишилося кілька каструль. Знову пролунали крики. Дві огрядні жінки схопилися за одну каструлю і почали тягнути її з боку в бік. Через деякий час ручки каструлі відірвалися. Вінстон з огидою дивився на них. І все ж, всього лише на мить, якась страшенна сила була у цьому крику кількох сотень людей! Чому вони ніколи не кричали так само про що-небудь важливе?

Він написав:

«Поки вони не стануть свідомими, вони ніколи не повстануть, і поки вони не повстануть, вони не зможуть стати свідомими».

Це, подумав він, могло б стати цитатою, гідної одного з партійних підручників. Партія, звичайно, стверджувала, що звільнила пролів з неволі. До революції капіталісти жахливо ставилися до них, морили голодом, били, жінок змушували працювати на вугільних шахтах (насправді жінки й досі працювали на вугільних шахтах), дітей продавали на фабрики у віці шести років. Але водночас, дотримуючись принципів дводумства, Партія стверджувала, що проли за своєю природою нижчі істоти та їх потрібно тримати в шорах, як тварин. Насправді про пролів було відомо дуже мало. Та, власне, вони нікому й не були цікаві. Поки вони продовжували працювати і розмножуватися, інші їх заняття не мали значення. Маючи свободу жити самі по собі, наче та рогата худоба, кинута на рівнинах Аргентини, вони жили таким життям, яке здавалося їм природним, так би мовити, запрограмованим на генному рівні. Вони народжувалися і росли у стічній канаві, йшли на роботу в дванадцять років, у них був короткий період розквіту, краси і сексуального бажання, вони виходили заміж та одружувались у двадцять, починали в'янути у тридцять, і вмирали здебільшого у шістдесят. Важка фізична праця, турбота про будинок і дітей, дрібні сварки з сусідами, фільми, футбол, пиво і, перш за все, азартні ігри були їх всесвітом, це було межею їх свідомості та самовизначення. Тримати їх під контролем було нескладно. Кілька агентів Поліції Думок постійно проникали в їх ряди, поширюючи неправдиві чутки, виявляючи й усуваючи тих небагатьох, які вважалися потенційно небезпечними. Але ніяких спроб нав'язати їм ідеологію Партії не робилося. Показувати пролам, що таке політичний інтерес було небажано, і можливо навіть небезпечно. Все, що від них вимагалося, це примітивний патріотизм, яким можна було апелювати щоразу, коли необхідно було змусити їх погодитися на більш тривалий робочий день або скорочений пайок. І навіть коли вони були чимось незадоволені, що все ж траплялося час від часу, їх невдоволення ні до чого не призводило, бо не маючи спільних глобальних ідей та цілей, вони могли зосередитися лише на дрібних конкретних скаргах. Більше зло незмінно вислизало з їх поля зору. Переважна більшість пролів не мала телеекранів у своїх квартирах. Навіть патрулі їх особливо не чіпали. У Лондоні була величезна кількість злочинців: бандити, повії, торговці наркотиками, шахраї, але оскільки всі вони теж були пролами, вони нікого не цікавили. В усіх питаннях моральності їм дозволялося слідувати кодексу своїх предків. Сексуальне пуританство Партії їм не нав'язувалось. Безладні статеві зв'язки залишалися безкарними, розлучення дозволялося. Навіть релігія була їм дозволена, але вона пролів не цікавила. Вони не викликали підозр. Як свідчило партійне гасло: «Проли і тварини – істоти вільні від зобов'язань».