Михайло Блехман - Час збирати метафори

Художники перезирнулися.

– Ви говорите як автор, – підбадьорив мене старший.

– Ні-ні! – заперечив я. – Я говорю як глядач – як ваш глядач! Хіба ви пишете цю картину не для мене?

Молодший знову затягнувся безкінечною цигаркою. Старший з художників відповів задумливо:

– Я пишу картини для себе…

Молодший додав:

– Це необхідна умова того, щоб написати картину, яка по-справжньому зацікавить не тільки автора і буде правдивою. Втім, недостатня…

Старший продовжив:

– Ви хочете, щоб я сказав, чи є розгадка? Але ж картина на те й картина, щоб мовчати. У цьому її призначення.

– Призначення ж автора, – сказав молодший, – передати призначення картини.

– А ви не пробували… – почав я і мало не втратив дар мови від власної сміливості, – ви не пробували писати не фарбами, а… словами?

Митці не заперечили проти моєї ідеї.

– Істотної різниці немає, – відповів молодший. – Якщо картина написана словами, дописати її фарбами надається глядачеві.

– І вже від нього залежить, – запально додав я, – чи зуміє він бути достатньою мірою художником, щоб впоратися з цим завданням, інакше художник перетвориться з художника на глядача – власної картини.

Мені захотілося розвинути цю думку, але тут з кролячої нірки виліз, насторочивши вуха, чи то кролик, чи то заєць.

– Найогидніша істота, – скривився молодший. – Люди хоча б різноманітні, їх можна писати нескінченно, не повторюючись жодним штрихом, а ці нудотні створення – всі на одне обличчя, – якщо це взагалі можна назвати обличчям.

– Дуже неестетичний та сірий, – погодився його колега. – У нього геть відсутній прихований план. Вдячний за солідарність, колего, але все ж ваша оцінка надто вже сувора.

Молодший гидливо поморщився і, намагаючись не дивитися на кролика, щось поспішно накидав на своєму полотні, немов позбавляючись від неприємного відчуття. Старший запитав дбайливо:

– Невже кролик і справді може справляти таке сильне враження?

– Дражлива перевага вух над обличчям, – вимовив його колега, не відриваючись від мольберта. – Але, принаймні, він може дати сюжет для невеликої картини. Дуже йому за це вдячний.

Заєць навіть вухом не повів. Він вийняв з жилетної кишеньки годинник ще не модної конструкції та поспішив з усіх ніг туди, куди, здається, запізнювався.

– О часи, о звичаї!.. Так поспішати, щоб забути вдягнути піджак, – зітхнув я, замислюючи сюжет власної нової картини й дивуючись з того, наскільки сильно зайці та кролики можуть стимулювати творчу уяву.

Старший з художників неквапливо промовив, звертаючись до свого молодшого колеги:

– Як ви сказали? Не повторюючись жодним штрихом?…

Ми обидва подивилися на нього. Він довго мовчав.

А день тим часом ставав чи то тривожно, чи то заколисуюче кавовим. Десь у горах, за деревами, що махають стомленими гілками перелітній гусці, починали запалюватися й розгорятися вогники. Гусці було холодно, шкіра покрилася пухирцями, вогні там, внизу, не вабили й не зігрівали, а здавалися їй одним маленьким прощальним вогником на тривожному, неминучому, але бажаному шляху на південь. Над океаном, який виглядає маленьким озером, якщо сидиш на березі біля мольберта і на південь летіти не потрібно…

Нарешті він поділився з нами тим, що, здавалося, турбувало його:

– Я б хотів знайти один-єдиний штрих, в якому вмістилися б усі штрихи й мазки…

– Все штрихи – один штрих? – Задумливо перепитав молодший.

– Так! Я хотів би написати картину, яка об'єднає всі інші – вже написані і ще навіть не задумані…

Молодший затягнувся черговою сигаретою і заперечив:

– Щоб усі решта стали непотрібними? Але тоді нам з вами – і нашому новому приятелеві – довелося б переписати всі свої картини в одну, після чого – зовсім кинути писати. Думаю, останнє так само малоймовірно, як і те, колега, що вам вдасться відшукати цей всепоглинаючий штрих. Сподіваюся, що не вдасться, і ми не раз ще порадуємо порівняно нечисленних прихильників, в першу чергу самих себе, і засмутимо порівняно численних недоброзичливців.

– У першу чергу – теж самих себе, – сумно посміхнувся я.

Вони не заперечили і знову повернулися до своїх мольбертів – таких же, як мій, але не схожих на нього і один на одного.

Я дивився на озеро і на свою картину. Там, за її межами, моє озеро відкривалося кожному по-своєму, а тут – його бачила дівчинка, і мені залишалося зробити один-єдиний штрих, щоб дописати і доказати це, – але не такий, який зробить всі інші мої штрихи безглуздими, а – навпаки – додасть їм сенс. І сенс цей відкриється всім, і тоді кожен глядач моєї картини буде її союзником і співавтором, адже коли міркуєш про чиюсь картину, то цим створюєш свою власну. І кожен глядач побачить моє озеро так, як побачила його маленька дівчинка, разом з якою ми написали цю картину: крапля дощу розтечеться по її долоні, і шматочки цукру не зможуть розчинитися в холодній воді. І ця моя картина розповість глядачам правду, бо не стане копією того, що зображує, адже копія і підробка не можуть бути правдою.

– Копія, – сказав молодший з художників, – це всього лише безплідна спроба зобразити результат.

– Зате правда, – підтвердив старший, – це успішне зусилля зрозуміти процес і розгадати причину.

Береги, схили гір, вода, острівець, дерева стали темно-кавовими, шматочки цукру розчинилися в потемнілій воді.

– Ви думаєте, мені не варто відкладати пензля? – зважився я на найважливіше запитання.

– Відчувається нерозривність, – зауважив старший. – Цим питанням ми свого часу мучили себе, тепер – в своє – ви мучите і себе, і нас? Це тішить, колего.

Молодший посміхнувся, востаннє на сьогодні затягуючись сигаретою. З неї впав вогник, і я встиг загадати бажання.

– Приємна безперервність. Що ж до суті того, про що ви питаєте себе і нас, то – головне – продовжуйте ставити знаки запитання, і не тільки в кінці, але й на початку, коли картини ще немає. Тоді вона напевно буде.

Дощ невпевнено підповз і капнув знайомим коктейлем мого «Гроту». Береги озера стали зовсім фіолетовими. Фіолетових фарб було так багато, що ними можна було б написати нову картину, і я вже знав, що обов'язково напишу її, от тільки знайду останній штрих для цієї.

Моїх друзів ставало не видно у фіолетовому кінці дня. Перешіптування їхніх картин злилося з шурхотом листя, тихим хлюпання і – подекуди – хлипанням води біля берега, потріскуванням дров у камінах, відкорковування пляшок. І ще цвіркуни невтомно і безперервно строчили по якомусь своєму іграшковому ворогові.

Я склав етюдник і пішов до своєї машини.

Назустріч, туди, звідки приїхав я, прямувала дівчинка. Вона йшла туди, де вже піднімалося сонце, схоже на щойно спечене, ще гаряче печиво, а в долоні у неї світилася крапелька води, схожа на моє озеро. І я зрозумів, що останній, головний штрих повинен додати до моєї картини не я, а мій глядач, і у кожного глядача цей штрих буде не схожий на інші, і саме це зробить все штрихи схожими один на одного, саме це зробить їх єдиним штрихом.