Михайло Блехман - Час збирати метафори

– Ми з вами непогано провели ніч, – сказала моя королева, знову повернулася до мене в профіль і подивилася вдалину. Милуючись прекрасним обличчям, я задоволено подумав, що вона абсолютно не міняється і не зміниться ніколи: на всіх зображеннях в моєму головному альбомі вона молода і прекрасна. А тих її портретів, де вона постаріла, я не тримаю.

Упевнений, що вона вчинила б з моїми точно так – якщо б марки збирала вона, а британським монархом був я.

Значить, любить.

Дуже боляче, але нічого, почекаю, потерплю. Його теж можна зрозуміти, йому в житті несолодко. Він скоро втомиться і заспокоїться.

Я закрила очі, але тут же відкрила знову – хотіла бачити Феодосію на протилежній стіні. На цій картині вона не така, про яку я хотіла писати. У моїй книзі вона буде набагато загадковішою та набагато нещасливішою.

Тобто не так – я набагато щасливіша, от як правильно. Її Гліб помер, і що ж їй залишилося? Хіба що боярський титул – і все?

Феодосією мене ніхто не назве.

Вона, можливо, і не стерпіла б, хоча змогла ж вижити в проклятій землянці, і волосяницю проносити стільки – майже шістнадцять років. Але головне – я витерплю, я щаслива, самотньою ніколи не буду. Їй Бог дав якихось одинадцять років, а мені – вже цілих п'ятнадцять.

Сильно боліла голова, все тіло. Він уже скоро заспокоїться, потрібно трохи потерпіти, я можу зрозуміти його, що у нього ще є?

А в мене завжди буде те, що я люблю і про що все одно ніколи не забуду: галерея Айвазовського, головна розмова з Аввакумом, поїзд уздовж моря, волосяниця Феодосії, набережна.

І головне – не буде найгіршого з нещасть – не буде самотності. Як можна було б їм усім пояснити мою самотність? Усе, що завгодно можна пояснити, тільки не це. Потерплю, потім придумаю що-небудь, як зазвичай.

Значить, любить. Уже п'ятнадцять років. Самотності ніколи не буде. Феодосія збігла – втекла до моря стадом овець – до чого ж вірно! Втекла від усіх турбот і, гадаю, від головної – від самотності. Так, це були вівці, кому ще знати, якщо не мені?

Нещодавно я зрозуміла, чому Феодосія вдягнула свою волосяницю: тільки так і можна було вбити, перемогти непереможну самотність. У неї було якихось одинадцять років… А в мене – цілих п'ятнадцять… У нас – цілих п'ятнадцять. Ні, майже шістнадцять, як я примудрилася помилитися, треба ж… Майже шістнадцять, і буде ще багато, потрібно тільки витерпіти, хоча завжди дуже боляче.

Але ганьба була б іще гіршою, ще болючішою.

Самотність не просто нещастя, вона – ганьба.

Якщо одинока – значить, нікому не потрібна? Виходить, не потрібна.

Соромно…

Все ж таки приберу цю картину, на ній Феодосія не схожа на себе. Вона була розумниця, і очі в неї були не божевільні, а просто добрі, я так і напишу, от тільки почну мою книгу, коли вдасться почати.

Моя книга буде, як у Аввакума, – в товстій чорній обкладинці, з шорсткими сторінками.

Ні, звичайно ж, на цій картині Феодосія на себе зовсім не схожа: погляд повз всіх і мимо всього, рука нікому не потрібної жінки, не тонка, а кістлява. Підняла два пальці, наче комусь погрожує, – а вона ж нікому не погрожувала і всіх з самого початку простила…

Не простила, вона була нещасна – через те, що нікому не потрібна. Від самотності і волосяницю вділа і проносила майже шістнадцять років.

Зараз картину не видно, але потім потрібно буде не забути прибрати її.

Все тіло болить, і голова розколюється…

Ні, нехай залишається. Інакше стіна спорожніє, а вона ж у мене така важлива, я часто дивлюся на неї. І на цю, що зараз переді мною, – теж. Повішу на ній іншу Феодосію – Золотий пляж, якщо в Феодосії знайдеться картина з Золотим пляжем. Або «Дев'ятий вал», копію, звичайно.

Цього літа обов'язково поїдемо туди, тільки потрібно зараз витерпіти.

Якби тільки зараз… «В одну річку не можна вступити двічі», – обов'язково напишу цю фразу – здається, так і сказала Феодосії сестра.

Шкіра знову горіла, як, напевно, у неї під проклятою волосяницею. «У річку – можливо й не можна, Дуню, але в нас не річка, а болото»…

А в море – хоча б одного разу, обов'язково поїдемо влітку.

Ні-ні, я витримаю. Не я одна. Хіба хто-небудь не боїться самотності? І не можу ж я зіпсувати їм всім і собі самій наше парне число, змусити їх ніяково мовчати і мовчки радіти тому, що з ними нічого не сталося, – від мене-то вони цього ніяк не очікують, та й я від них теж.

Скільки років Феодосія прожила з Глібом? Якихось одинадцять, а я – вже майже шістнадцять… Краще терпіти, зате головного нещастя не буде. Якщо одна – значить, нікому не потрібна, – що може бути страшніше? Зовсім не тільки для мене – в тому-то й річ, що для всіх.

Потерплю і стерплю, я вмію. Подумаю про те, що ось – хіба не весело? – поїзд повзе уздовж берега і повз «Асторію», повз галерею, пам'ятник Айвазовському, – я пам'ятаю. Напевно, більше ніде з поїзда не побачиш відразу море і місто, яке біжить до тебе, немов стадо овець, хоча я ще не вийшла на перон і вівці нас не бачать.

А хвилі викидають водорості, вони пахнуть йодом.

Чому кажуть, що хвилі пахнуть йодом? Не розумію. Адже йод пахне інакше, зовсім не так, як водорості.

Поруч із вокзалом – парк, за парком – причал, звідти кожну годину відходять кораблі. Та які там кораблі – просто кораблики. Якщо холодно, можна сидіти всередині у вікна, але нехай буде тепло – і стояти на палубі. «Солоною піною по губах». Це теж вірно. Краще буде думатись, якщо дивитися на воду. В одну і ту ж воду не можна увійти двічі…

«Що ж ти Никона так лаєш, і Олексія Михайловича, найтихішого? Адже ми знаємо: «Будь-яка влада —«…

Нічого, нічого, він скоро втомиться і заспокоїться…

«Будь-яка влада – від Бога»? Аввакум подивився на Феодосію, потім на Євдокію, на Марію. Так, саме так і було. Подивився і відповів – так, як може відповісти тільки людина, якій судилося і під силу витерпіти майже шістнадцять років у колодязі: «Влада – від Бога, вірно. Тільки володарі – від диявола».

Аввакум написав книгу – велика книга в чорній палітурці, з товстими шорсткими сторінками…

Які сильні руки, буде дуже помітно… Потрібно потім що-небудь придумати, але не зовсім те, що минулого разу. Нічого, повірять. Інакше здогадаються, що я їм теж не вірю.

Парне число… Обов'язково вставлю цю розмову в книгу, її не могло не бути. І того не могло не бути, щоб люди ходили в церкву як додому, але з ними в їхній церкві розмовляли так, що було там, удома, було самотньо, наче в тому самому колодязі. Ось у чому справа…

Картину знову видно.

А Феодосія на цій картині – підняла два пальці, – майже всі думають, що це для неї головне. Головне для неї – самотність, звідси і все інше: жебраків сотнями зазивала до своєї хати, волосяницю не знімала, годинами слухала Аввакума, намагаючись зрозуміти те, про що раніше, коли був живий Гліб, навіть не замислювалася, і хрестилася двома пальцями, а не як майже всі. Шістнадцять років Бог присудив їй бути непотрібною.