Михайло Блехман - Час збирати метафори

Я закрила очі і відразу знову відкрила – він ніколи не повинен думати, що я забуваюся. Значить, любить. Ще трохи залишилося потерпіти, він скоро заспокоїться. Аввакум усі шістнадцять років у колодязі писав свою книгу. Він самотності не боявся. Велика книга в товстій чорній палітурці, з шорсткими сторінками. Дивно – я вже цілу вічність не тримала її в руках.

Ну, ось, нарешті він втомився, нарешті він заспокоївся… Тепер відпочити.

Потім дати собі ладу. А потім, можливо, навіть вийти на вулицю. Сама-самісінька. Подумати про Феодосію, галерею Айвазовського, розмову з Євдокією.

Подумати про Аввакума, про золотий пляж, про водорості, що пахнуть йодом…

І головне – про те, що я скажу їм усім, коли зустрінемось. Напевно, нічого нового – те ж саме, що вони завжди говорять мені.

Про найважливіше – про те, що мені вже п'ятнадцять років Бог дозволяє уникнути ганьби бути непотрібною. Цього літа нам обов'язково вдасться з'їздити до Феодосії, за стільки років я можу собі це дозволити. І там обов'язково почну писати книгу про Феодосію. Я її придумала. За п'ятнадцять років вже, здається, можна було б не полінуватися й почати.

Ні, що ж це все-таки з моєю пам'яттю? Звичайно – майже шістнадцять.

Куди діваються качки, коли ставок замерзає?

Чому диких качок називають дикими? Тільки тому, що вони живуть самі по собі? Заманулося – й полетіли в інші країни, заманулося – й прилетіли з інших країн. У цьому їхня дикість? Ні, критерій слабкий. Що зміниться в качці, якщо її замкнути в курнику, тобто в качнику?

Нарешті самотність закінчилося і стало можна побути на самоті. Спина вже не боліла від постійного сидіння за письмовим столом, і тиск – від того ж – перестав стрибати.

Качки розкрякались за весь тиждень, що ми не бачилися. Ну, що ж поробиш. Мені ніяк не вдавалося вибратися на озеро раніше.

Хвилі дитячими плюшками плюхаються в парапет. Тихо. Чайки кричать, майже каркають. Качка чи то енергійно крякнула, чи то гаркнула. Беззлобно – з необхідності – вдарила по воді крилами, що ростуть не від плечей, як у інших птахів, а від талії, і злетіла. Потрібно сильно здичавіти, щоб так гаркати й злітати.

Дощ не втримався на суцільний невизначеного кольору хмарі й зістрибнув на мене – спочатку на ніс, потім на маківку, а там йому вже було де розташуватися. Думав, напевно, що одному мені доведеться скрутно. Я не звернув на нього жодної уваги. Він образився і пішов собі – тобто пройшов.

Цікаво, качка народжується дикою чи дичавіє від важкого життя?

Здається, у мене був грайливий настрій.

Майже прозвучали два голоси – так близько, практично всередині. Я спробував прислухатися до одного з них:

– У тебе сьогодні, здається, грайливий настрій.

Я прикрив повіки, придивився і побачив її темно-карі, мовчазні, усміхнені очі. Своє волосся кольору очей вона носила хвостиком. Спробував прислухатися до іншого:

– Ти сьогодні налаштований грайливо.

Я придивився, не піднімаючи повік, і побачив, що її темно-сірі очі не дуже налаштовані посміхатися. Своє кукурудзяне волосся вона розшпурляла по плечах – чи то ретельно, чи то недбало.

– Ну, і чому ж ти не запрошуєш мене танцювати?

Запитала темно-карими очима, досить голосно, щоб я почув. Я почув і обійняв тебе за плечі – і похолов від несподіваної сміливості.

– Це щось новеньке, – сказала ти, майже сміючись темно-карими очима. – Може, спочатку хоча б запросиш на танець?

Я підняв камінчик і кинув у озеро. Качка хотіла покрутити біля скроні, але вирішила не наражатися на конфлікт.

– Думаєш, це так просто? – Запитав я, начебто для тебе це було важливіше, ніж для мене.

Ні, таке припущення не заслуговує на увагу.

– Хто мені дав право запрошувати тебе танцювати? Та й, швидше за все, ти відмовишся…

Ти засміялася вголос, так, що качки від несподіванки перестали злітати. Напевно, забули про свою дикість.

Я зітхнув і видихнув одночасно, відійшов від парапету і запросив тебе танцювати. Народу в кімнаті було багато. Я відчував її спину, а своїх долонь – абсолютно ні. Кімната була хоч і невелика, але величезна. Якби загасили світло, вона стала б нескінченною, але було світло, і це рятувало.

– Ну, от бачиш, – сказала ти. – Зовсім не страшно.

Я подумав і зрозумів, що нічого ж не змінилося.

– Нічого ж не змінилося.

Не встигнувши подумати, я додав:

– Ходім на вулицю. Прогуляємося по нічному місту.

Моя сміливість мене лякала, але я вже переставав відчувати свій страх.

– Як же я піду з власного шістнадцятиріччя? Якщо хочеш, можеш іти один…

Нарешті від нескінченності кімнати нічого не залишилося: я вийшов на вулицю. Дощ не втримався на суцільний хмарі, яка не має кольору, і зістрибнув на мене – спочатку на ніс, потім на маківку, але там йому ніде було розташуватися. Потім він дивився на мене знизу вгору, неначе благав про щось. Теж мені, друг називається! Друзі не благають. Він образився і пройшов – тобто пройшов…

Дійсно, нічого не змінилося. Я йшов уздовж берега озера по парапету. Качки пірнали лапами догори, а виринувши – крякали. Причому, як мені здалося, не одна на одну, а дружньо. Ми йшли з концерту знаменитої поп-групи від берега до її під'їзду. Вона розсміялася своїми темно-сірими очима. Досить голосно, щоб я почув. Її кукурудзяне волосся трохи вимокло.

– Ну, і чому ж ти не запросиш мене ще куди-небудь? – запитала ти.

Дивно: можна подумати, що для тебе це важливіше, ніж для мене.

Я взяв тебе за руку – і вкрився інеєм від власної сміливості.

– Це щось новеньке, – майже розсміялася вона. – Отже, концерт сподобався? Я рада. Ну, добре, мені пора додому.

Вона махнула рукою, я вийшов з її під'їзду до тролейбусної зупинки й зупинився біля краю парапету. Чому вода така кристально темна? Жоднісінької пристойної риби не видно. Качки кивали на знак згоди і вимушено пірнали.

В нічному місті, яким вона не захотіла прогулятися, було вже пізно. Батьки, звичайно, не спали, чекали мене. Я їм тисячу разів казав: не хвилюйтеся, день народження закінчиться близько десятої, я її проводжу до під'їзду і відразу повернусь додому. Годині об одинадцятій, не пізніше. Спіть спокійно. Ні,не заснуть, звичайно, поки я не прийду.

В нічному місті, в якому вона не дозволила мені запросити її ще куди-небудь, було ще (чи вже?) пізно. Батьки, звичайно, не спали, чекали мене. Я їм тисячу разів говорив: не хвилюйтеся, концерт закінчиться близько одинадцятої, я її проводжу до під'їзду й відразу приїду. Годині о дванадцятій, не пізніше. Ну, можливо, о пів на першу. Спіть спокійно. Ні, не заснуть, звичайно, поки я не повернуся.

– Ось будуть у тебе діти, ти теж не заснеш, – сказала мама й посміхнулася.