Михайло Блехман - Час збирати метафори

Як же ж я потрапив у цю халепу? Єдина необдумана – просто необдумана! – фраза, що складається з двох майже нешкідливих слів. Двох звичних, щоденних слів, які раптово стали необдуманої фразою. Чому він вважає ціну адекватною? Я перекинувся на спину, вдихнув темряви, що ось вже не пам'ятаю, скільки років замінює вночі повітря, а вдень стає цегляними стінами, палісадником під вікном, черепичним дахом і невидимими ґратами на кшталт вікна, бо яке ж це вікно, якщо з нього дивишся незрозуміло скільки років, і спробував, як мені радила мама, думати про щось приємне. Змусити себе знайти це щось, схопити, як кішку за хвіст, і не випускати, щоб не втекла і не залишила мене в безнадійній чорноті, яка закінчується тільки для того, щоб знову розпочатися.

Гаразд, у черговий раз спробую. Скажімо, моє прохання про помилування на майже найвище ім'я. А раптом король вже сьогодні розгляне його? Викличе мене на головний килим країни і вирішить – ну, приміром, що моя заява заслуговує на майже найвищу увагу. Звичайно, не відпустить назад до мами, – ось це й насправді було б як у казці, але ж він і над бувальщиною не завжди владний. Тому буду реалістом – нехай просто скаже, що моє прохання не є безглуздим, не примушує його позіхати або сміятися, і зла він на мене не тримає і спробує замовити за мене слівце.

Я нікому не зробив нічого поганого – тільки сказав правду. Я ж цієї правди не придумував, я тільки сказав її! Одна-єдина фраза, коротша за якесь довге слово, та й та правдива, хіба що, визнаю, необережна, але послухайте самі, ваша величність, з яких вона складається слів – жодного забороненого слівця!

Невже ж ці два слова, що тривають менше повороту вічного ключа у вічному замку вічної двері вічного дому з цегляними стінами, палісадником, черепичним дахом і подобою вікна, – невже ця безглузда фраза заслуговує на вічне животіння в неминучій, неминаючій чорноті?

Я ліг на інший бік і схопив подушку.

Подушка пахла весною та неділею. Я постарався надихатися ними, але ж чи їми надихаєшся? Виглянув у вікно. Сонце повітряною кулькою повільно, але невідпорно піднімалося по небу. Я встав і навшпиньках, щоб підлога скрипіла тихіше, пішов у ванну, потім знову до себе, ну, і, нарешті, вийшов надвір.

Неділя, як завжди, було червоно-жовто-блакитною. Сонце вже піднялося на небо і по-хазяйськи висіло або лежало на давно уподобаному місці, – вилите, тобто випечене, мамине тістечко на блюдечку без блакитної облямівки, бо яка ж може бути блакитна облямівка на такому блакитному блюдці? Я задивився на тістечко, і воно, як завжди в таких випадках, пригоріло.

До демонстрації залишалося ще чимало часу. Або до процесії? До параду, урочистого маршу, церемонії, ходи, кавалькади.

Ні, кавалькада – це щось інше. Краще нехай буде урочиста процесія. Процесія промарширує урочистою ходою, а ми, радісні глядачі, дивлячись на неї, будемо демонструвати. Ось тільки що саме – забув… Пам'ятаю точно, що щось же повинні демонструвати…

Та не в нас справа. Головне – що кавалькада, вірніше, процесія, урочисто пройде церемоніальним порядком, і це ніяк не можна пропустити!

Сонце згідно підморгнуло спочатку правому моєму оку, потім лівому. Всі, хто проспав і не зайняв вчасно місце, будуть мені заздрити і розпитувати, як все було. Я, звичайно, розповім, хоч сто раз, але краще один раз побачити, ніж сто раз почути, навіть від мене.

В неділю мені завжди спалося не так добре, як у понеділок. А іншим – навпаки. От їм і залишиться – зітхати про те, що пропустили, і розпитувати мене безліч разів, як же все насправді було.

Було незручно – подушка пахла заяложеним часом, і я знову перекинувся на спину. Потрапити в халепу через одну-єдину безглуздою фразу… Я не міг не повторювати її всі ці нескінченні роки – мовчки і вголос, бо моє покарання було, є і буде вічним. Подумати б про що-небудь радісне, забути цю кляту фразу і врятуватися від неї… Ось зараз – в який уже раз – спробую і забуду, і нехай він сам, якщо хоче, ходить туди раз на рік і повторює її, або нехай знайде собі іншого бажаючого скуштувати казкового життя.

Ні, клята фраза засіла в мені, як зубний біль, і немає жодного куточка в усьому тілі, де б вона не хазяйнувала. У відповідь замкова щілина зойкнула, як від лоскоту, і увійшов мій старий знайомий, колись який пообіцяв мені, що я все життя проведу як у казці і воно, життя, ніколи не закінчиться.

Моє – не знаю, а от його, завдяки мені, – вже точно. Завжди спокійний, благодушний, бадьорий і добрий – до всіх, крім, так вже вийшло, мене… У світлих штанях, сірому сюртуку з чорним коміром, під сюртуком сьогодні світла жилетка, постійний «метелик». Без вусів, бороди і бакенбардів. Посмішка – як у рідного батька. В руках – книга в сап'яновій палітурці, або в шкіряній. Відкрив вікно, подивився у двір.

Двір виглядав не так, як у суботу, і поготів не так, як у п'ятницю. Він був таким, що в ньому хотілося залишитися на цілий день, але ще більше хотілося скоріше відправитися подорожувати і побачити щось якомога незвичне й надзвичайне. Проходячи по улюблених вулицях, я із задоволенням відзначав, що й вони змінилися на краще навіть порівняно із суботою, не кажучи вже про п'ятницю або четвер.

Але все найголовніше залишилося. Чобіток і раніше висів над лавкою нашого знайомого чоботаря, і звідти пахло новенькими вихідними черевичками й солідними черевиками. Калач все ще висів над булочною, пах моїм улюбленим білим короваєм із хвацьким гребінцем. Польові квіточки майже колихалися над лавкою сусідського квіткаря, і я відчував аромат відразу всіх кольорів з усіх навколишніх лугів.

А ще була – тобто з'явилася – риба над маленькою корчмою, а на рибі щось було чи то написано, чи то надряпано дивовижною мовою, а моєї улюбленої перекресленої літери «о», найдивовижнішої з усіх відомих мені літер, там не було. Двері переді мною відкрив чоловік, якого я раніше ніколи не бачив, без вусів, бороди й бакенбардів. Привітний, бадьорий, чемний. В світлих штанях, сірому сюртуку з чорним коміром, з «метеликом», під сюртуком жилетка. «Ласкаво просимо в нашу компанію!» – Сказав він мені й посміхнувся, як рідний батько. Я посміхнувся у відповідь і навіщось увійшов, – це, як потім з'ясувалося, була моя перша помилка в той фатальний день.

Він сів на чолі столу, за яким, крім нього, сиділи, привітно посміхаючись мені, четверо його друзів. «Доброго ранку!» – Сказав старший з них, і «р» кумедно заскрипіло, немов візок проїхав повз харчевню. У нього було довге темне волосся – напевно, старомодна перука, маленькі вусики, одягнений він був у старовинний чорний сюртук або камзол, на шиї – гарна візерунчаста хустка або краватка.

«Приємно познайомитись!» – посміхнувся другий, і «р» тріснуло полінцем у каміні. Він сидів боком до мене і задумливо дивився у вікно. «Сідайте!» – привітно посміхнувся третій, який сидів обличчям до мене, і «р» тріснуло іншим полінцем. Ці двоє були немолоді, як і той, що привів мене сюди, але набагато молодші за старшого в перуці. Їх нелегко було відрізнити один від одного: схоже сиве волосся, схожі бакенбарди, схожі чорні сюртуки, білі сорочки, «метелики». Ну, хіба що той, що в профіль, був без шапки, а на тому, що обличчям до мене, була темна шапка, яку носять учені.