Михайло Блехман - Час збирати метафори

«Розташовуйтеся!» – весело підморгнув мені наймолодший, і «р» смішно булькнуло чаєм, який він налив у своє горнятко. Обличчя в нього було гладенько виголене, одягнений, здається, як священик – у суворий чорний сюртук, білу сувору сорочку, суворий білий «метеликом».

Увага п'ятьох солідних людей мені була дуже приємною, і я несміливо, але з задоволенням, сів за їхній стіл. Це, як потім з’ясувалося, була моя друга помилка в той фатальний день.

«День сьогодні буде казковий!» – усміхнувся мені мій незмінний гість. Втім, гостем був я, а він – господарем. Я мовчки встав, підійшов до відчиненого вікна. Сонце давно вже перетворилося на пересічну золоту монетку і розучилося підморгувати. Усе, на що воно тепер було здатне – це покритися іржею, якщо довго на нього дивишся. А ще кажуть, що золото не іржавіє.

«Не гнівайтесь, прошу вас!» – благально й ласкаво, як завжди, промовив мій гість-господар, і ми сіли в наші старі фотелі, він – у більший, я – в менший. Він поклав на столик свою зачитану усіма, хто вже вміє й ще не вміє читати книгу в сап'яновій або шкіряній палітурці, а можливо, в паперовій. Головне – що в ній було написано про мене.

«Я хочу до мами», – як звичайно, сказав я, хоча знав, що він відповість:

«Дорогий мій, ну зрозумійте ж: у цій книзі, – він погладив сап'янову або шкіряну обкладинку, а можливо, паперову, – є тільки ви, а про ваших батьків, на жаль, не сказано жодного слова…»

«Я написав на майже найвище ім'я клопотання про помилування», – вперто сказав я.

Він винувато подивився на мене й промовив, майже вибачаючись:

«Звичайно, звичайно, мій дорогий, поговоріть із королем! Він завжди тут, поряд з вами, в сусідній кімнаті. Тільки прошу вас, не запізніться на торжество, адже без вас нічого не вийде».

Я знизав плечима:

«За мене можете не турбуватися, я ще жодного разу не запізнився на процесію: як би там не було, це єдина світла пляма в моєму житті. Хоча воно й стала причиною всіх моїх негараздів…»

Він зітхнув і посміхнувся.

«Що ж до короля, – продовжував я, – у нього немає іншого способу вийти в люди. Не сумнівайтеся, він напевно не запізниться».

Ми помовчали, і я відчув, що, як звичайно, шкодую свого, як не крути, гостинного господаря і, по суті, хрещеного батька.

«Облиште, не сумуйте! Я ж розумію, ви хотіли як краще…»

Краще б я цього не робив. Але зроблене не зміниш, а якби якийсь сміливець і спробував змінити, вийшло б ще гірше, правда є правда. Старший намазав на маленький шматочок булочки гусячої печінки, відкусив крихітний шматочок і, звертаючись до того, хто привів мене в цю харчевню, сказав:

«По-моєму, колега, ви помиляєтесь. Прирікати мсьє на те, щоб він сказав правду? Мій досвід і авторитет підказують мені і нам з вами, що це може мати фатальні наслідки як для нього особисто, так і для багатьох – дуже багатьох – інших».

Схожі один на одного учені закусили з тарілок з підсмаженими ковбасками і кислою капустою, обмінялися багатозначними поглядами й сказали – спочатку той, що сидів обличчям до мене, а потім той, що в профіль:

«Колего, ви прирікаєте цього недорослого пана на гірку долю. Правда – це єдине, чого треба побоюватися, все інше не тільки безневинне, але іноді й корисно». Священик відкусив від бутерброда з огірком, помовчав, потім зітхнув:

«Колего, я вам як син, але дозвольте мені висловити важку для всіх нас і, впевнений, вас також, думку: чи не буде найбільшою помилкою приректи цього джентльмена на те, щоб він почав свій свідомий життєвий шлях з того, чим було б навіть небезпечно цей шлях закінчити»?

Господар столу слухав їх і задумливо кивав, зітхаючи й дивлячись добрими очима на кожного зі своїх друзів і на мене. А я дивився на них і нічого не розумів, і це було неймовірно цікаво, навіть цікавіше процесії, і страшнувато, навіть страшніше, ніж пропустити процесію.

«І все ж таки варто спробувати», – сказав він. Потім звернувся до мене – благально і ласкаво:

«Ось побачите – у вас буде не життя, а казка! Повірте, ніхто не зробить це краще за мене. І робити вам майже нічого не треба, тільки сказати правду – голосно, щоб усі навколо почули і засміялися».

«Ну, і чого ж ви цим досягнете, колега? – запитав старійшина, доїдаючи гусячу печінку. – Навіть якщо чомусь засміються – що з того? Сміх сміхом, але в він буде нездоровий».

«Ви впевнені, що вони, почувши правду, розкриють очі, а не потуплять їх?» – запитали в унісон його вчені однолітки, схожі один на одного, як дві купюри вищого достоїнства. А молодий священик додав:

«Ви хочете, щоб наш гість розкрив їм очі на те єдине, на що вони очі розкривати не хочуть?»

Господар столу мудро, але сумно посміхнувся:

«Не хочуть, колега, ви праві… Але сподіваюся, що, один раз зважившись, не зможуть і не захочуть закрити. Адже з правдою живеться і легше, і цікавіше».

Він благально глянув на мене:

«Чи згодні ви всього лише вислухати мою пропозицію і вже потім вирішити, прийняти її чи ні? Чи вірите ви, що я бажаю вам, і взагалі всім, тільки добра?»

Мені було так цікаво, що я жодної секунди не сумнівався. Тільки вдихнув глибше й випалив:

«Згоден!»

І це була моя третя, вирішальна помилка.

«Помилка полягає в тому, – сказав він, задумливо тарабанячи пальцями по сап'яновій палітурці, – що я шукав вододіл у площині «правда – брехня». На жаль, це виявилося помилкою».

«У тому-то й справа», – пробурчав я, нарізаючи тонкими скибочками його улюблений сир і розливаючи чай у дві глибокі червоно-білі чашки з королівськими вензелями, що стояли на блюдцях з витонченими блакитними облямівками. Він вдячно кивнув, сьорбнув чаю і продовжив:

«Тепер я розумію, що вододіл проходить у зовсім іншій площині, а саме – щасливий той, кого ощасливлюють чи ні. Правда не може бути ані гіркого, ані солодкого, і брехня не буває ані солодкою, ані гіркою».

Я відкусив сиру, сьорбнув і кивнув:

«Ви ж самі бачите, до чого призвела зрежисована вами витівка, яку ви й ваші друзі за сумним непорозумінням іменували повідомленням правди».

Він винувато кивнув і відставив чашку:

«Бачу. І все – через мене…»

«І через мене», – уточнив я.

«Та ні, ви ж просто погодилися здійснити мій задум… Втім… Крім вас не погодився більше ніхто. Тепер можна зізнатися: я багатьох намагався умовити…»

Він прикрив повіки й гірко зауважив:

«Хронічний нав'язливий синдром насильницького інформування… Лікується, хоча і не виліковується, тяжкими й постійними докорами сумління».

«І довічною ізоляцією від потенційних слухачів, – не міг не зауважити я. – От тільки ізолюватися якраз і не виходить. Мені через вас на роду написано говорити цю вашу, хай їй грець, правду новим і новим поколінням учасників процесії, що віддають перевагу потупленню очей замість того, щоб розкрити їх, як вам би того хотілося. Втім, тепер і мені теж…»