Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Полiна настiльки рада мене чути (їй тепер буде що обговорити з подругами), що навiть не питає мене, чи я прийду один. Необережно, люба Полiно. Бо я прийшов не сам.

Я прийшов iз Сенею з Одеси. Його менi порадило воно. Я схвалив його вибiр. Сеня народився на кордонi мiж Молдавiєю та Україною, вiн не закiнчив навiть середньої школи, вiдразу почав шити рибальськi черевики та продавати їх мiсцевим рибалкам, потiм перейшов на плащi-намети, виявився вправним кравцем, а зараз бiгає мiж своїм власним ательє з пошиття верхнього одягу для мешканцiв сiльських мiсцевостей i корчмою молдавської та української кухнi, яку вiдкрив на Одеськiй трасi. "Нормальна корчма в нормальнiй хатцi, та що вам сказати, це - шедеурв. Раз зайдеш - рачки виповзеш. До речi, вам пальтa не нада? А то в вас куце якесь. А я нормальне забацаю, всi уссуться. Цiни - нормальнi, якiсть - фiрмa!"

Батька свого Сеня не знає, а коли про нього питають, вiдповiдає зазвичай так: "Да в пiхву його, щоб i не народжувався, падла куцехрiнна". Мати Сенi втекла вiд нього в невiдомому напрямi. "Та й хер з нею". Бабуся Сенi мешкає в молдавському селищi, онука впiзнавати вiдмовляється, а коли вiн приїздить у гостi з подарунками, каже: "Та що ж ти, закляка така, приїбавсi? Ходе, їзде, молоду собi знайти не мож? Все до старої бабцi бiга й бiга, кнуряка триклята". Сеня думає, що бабця його гагаузка. Хто такi гагаузи, вiн не знає i знати не хоче. "Слово смiшне таке, на бабку дуже схоже. Гагаузка, ги-ги!"

А ще Сеня вмiє пальцювати, а як Сеня вмiє танцювати на столах! Йому все одно, чи це надiйний дубовий стiл у його корчмi, чи це тонконогий столик у вiтальнi Олексiя та Полiни. А якщо змусити Сеню зняти мешти, то ви можете побачити такi шкарпетки, яких ви нiколи, якщо не бомжували на вокзалi, бачити не могли. А скiльки Сеня може випити, ох, скiльки Сеня може випити! I який вiн не ледачий не предмет "збiгати"! "Ви розумiєте, алкоголь скiнчився, ми якось не розраховували, що…" "Все херня, крiм мамалиги з вершками. Що ви кiпiшуєте? Я зара' збiгаю, що, вже так труби горять?" З Сенею вечiрка не мала шансiв залишитися непомiтною.

Петро Андрiйович був приголомшений. Вiн здивовано поглядав, але не на Сеню чи на мене, а на Олексiя та Полiну. А я все не мiг забути, як Полiна дивилася на Сенинi руки, якими вiн її всю облапав. Руки в нього були коричневого кольору, тому що понад усе любив чистити картоплю для кухнi власного закладу, а ще заскорузлi, бо Сеня постiйно колов їх кравецькими голками.

Звiсно, менi треба було дiяти, щоб вiн мене помiтив. З Сенею в мене була домовленiсть: щойно вiн зайде в оселю, вiн має робити вигляд, що привiв його хто завгодно, тiльки не я. Отже, я почав дiяти. Проходячи повз крiсло, в якому сидiла ця персона, я зробив вигляд, що задзвонив мiй мобiльний, i трохи поговорив англiйською. Тодi трохи поговорив iспанською, повертаючись на своє мiсце. Пiсля цього почав розмову щодо новiтнiх пiдходiв у менеджментi. Не можу сказати, що то була дуже вдала спроба, тому що Полiна поводилася так, наче нарештi побачила мавпу, яка три роки тому вiртуозно наклала в її сумочку.

Але менi було плювати на Полiну, тому що кiлька разiв я перехопив зацiкавлений погляд Петра Андрiйовича. "Спрацювало". Петро Андрiйович вийшов у коридор, цiєї митi менi припекло мити руки. А Полiнi - бiгти до туалету. Спритна яка Полiнка. Вона перехопила мене у вузькому коридорi бiля клозету. "Чого ти хочеш?" - спитала глухо. "Полiнко, люба, який чудовий вечiр, якби не цей… до речi, звiдки вiн узявся? Знову щось недогледiла, рибуню моя. Але за твої синi очi я тобi можу пробачити все, навiть те, що ти зовсiм не вмiєш господарювати й пускаєш до хати невiдомо кого". "Якi синi очi, що ти верзеш?" Полiна була все-таки жiнкою, iнакше нiзащо не вчепилася б у єдину тезу, дотичну до її зовнiшностi.

Але я поспiшав, тому спритно заштовхнув Полiну до туалету й налiг на дверцята. Вона почала гупати кулаками, тому довелося демонструвати всю силу свого голосу. "Я теж колись спiвав". Так починають нас зваблювати сильнi свiту цього. Не припиняючи спiву, посмiхаюсь: я маю показати, що надзвичайно цiную його увагу. Користуючись тим, що Полiна зливає воду, я швидко питаю: "Ви вже збираєтеся їхати? Чи не до центру?" Авжеж, йому саме туди, такi, як вiн, тiльки в центрi й оселяються, а якщо й нi, то нiколи не зiзнаються. Ми виходимо разом, я задоволений тим, що мою машину на родиннiй нарадi було визнано застарiлою моделлю, тому вона була єдиною з усього матерiального, що залишили менi у спадок. Полiна ще сидить у туалетi й лупцює кулаками дверi, звiдти її звiльняє її кузина Таїсiя. "Чого тебе проперло, люба?" - каже Тая. Вона, до речi, не вирiзняється гарними манерами, нiчого не поробиш, спадковiсть: їхнi матерi народилися в Житомирськiй областi, Полiнина тiтка досi заробляє тим, що продає мешканцям Житомира турецький одяг. Буває, ага. Але, погодьтеся, Полiна вигадувала правила не для себе.

Вж-ж-ж-ж. У машинi вiн розпитує про все, що його цiкавить. Я готовий до цього. Моя розповiдь така, як треба, все начебто є правдою, але це тiльки перший шар. Щоб зняти його, треба лише легенько дмухнути. I що там? Там корчить мармизи брехня, але це хитра брехня, вона приправлена шматками правди. Вiн протягує менi вiзитiвку (на золотому тлi золотi ж лiтери, сказитися можна). I каже, що завтра iз задоволенням зi мною зустрiнеться. Я кажу, що неодмiнно буду, менi дуже приємно, що вiн, такий зайнятий чоловiк, готовий придiлити менi увагу. Вiн поблажливо посмiхається. Типу: "Та, облиште, все це пусте". Насправдi вiн переконаний, що за свою увагу вiн має право видушити з мене всi мої життєвi соки. Вж-ж-ж. Я висаджую його бiля старого вiдомчого будинку, такого ж сiрого, як i саме вiдомство. Не думаю, що комусь iз гостей столицi спаде на думку фотографуватися бiля цiєї похмурої будiвлi. Вона вбиває в людях сонце. Вж-ж-ж.

"А як щодо релiгiї?" - питаю в нього. Я не можу спати, ворушуся, збиваю неспокiйними ногами й руками простирадло та ковдру в пухкi хмарки. Чомусь я знаю, що воно десь поруч. Так i є. Воно тут, а кiт натомiсть перебрався на кухню. Я поставив туди його кошика, щоб вiн вiдчував мою турботу, а ще купив йому сьогоднi напiвживих карасiв. "Релiгiї?" "Слухай, чи не мiг би ти припинити мене смiшити, на сьогоднi цiлком досить i Сенi, тобi так не здається?"

Я згоден, але не розумiю, що такого смiшного в релiгiї. Звiсно, в усьому, якщо є бажання, можна знайти багато веселого, але в релiгiї? Ну, може, п'яний пiп, хоча не знаю, чим це кумеднiше за п'яного академiка, сантехнiка чи кiлера? Я вже не кажу про п'яну дiвчину, яка зламала пiдбор на чобiтку. "Що смiшного в релiгiї?" Воно корчиться вiд смiху. "Багато чого. От хоча б дiзнатися, яке ти маєш вiдношення до релiгiї? Ти й релiгiя, тобi не смiшно, нi?" Менi не смiшно, я згадую про Пекло. "Ой, я не можу", - заходиться воно. "Ти вiриш у балачки про Пекло? I про те, що янголи з крилами? I про те, що в мене поросячий писок? (вiн мацає свого носа). А може, ще й про те, що Бог власноруч вiдкриває мертвякам ворота? Я зараз помру, - корчиться воно вiд смiху. Я йому не вiрю. - Ти краще згадай, - каже воно, - про свої сповiдi в мiстечку Торонто". I знову заходиться в реготi. А я ж згадую…